11-річний Денис Мизенко бере до рук домру, зручно вмощується на сосновому пеньку, обережно торкається струн. З-під хлоп’ячих пальців зринають перші тремтливі звуки, за якими легко вгадується «Пісня про рушник». Мелодію слухають мама Яна, тато Віталій, бабуся Лариса, братики і сестрички Дмитрик, Вероніка, Поліна, Віолета, Рувим. Тобто всі Мизенки, які ледве вирвалися з рідного Слов’янська, щоб перебути лиху годину подалі від вибухів і руйнувань. Тричі пересідали з машини на машину, навгинці перебігали оті кілька метрів, щоб не потрапити під кулю чи снаряд, аж доки дісталися рятівного автобуса, що швидко взяв курс до міста над Пслом.
…За якусь хвилину до сімейного гурту приєднуються інші мешканці «Дружби», яка всіх не просто прийняла, а обігріла, заспокоїла... Коли потрапили до соснового лісу — спершу не повірили тиші й спокою, що панують навколо, увазі, щирості та щедрості місцевих людей. Уже за день-другий про них знали не тільки в Сумах, а й в області. Сюди потягнулися вервечки благодійників — з продуктами, одягом, взуттям, постільною білизною…
А згодом з’ясувалося: для благодійної допомоги не вистачає місця. Довелося терміново обладнувати інший пункт, на вулиці Привокзальній, 2, де на сьогодні зранку до вечора не вибувають ті, хто сприйняли біду жителів сходу України як власну.
...Коли Дениско востаннє торкнувся струн, йому гаряче зааплодували — всі-всі, хто стояв поруч. Багато хто з дорослих не стримували сліз і насамперед мама. І здавалося, що то була одна єдина велика сім’я, в якої спільна біда, що завжди згуртовує і яку можна здолати лише разом.
Волонтери працюють цілодобово
Адміністратор — волонтер табору Ірина Головань запрошує до свого «робочого кабінету», однак застерігає: в ньому ніде повернутися. І справді, на кількох квадратних метрах гори рушників, подушок, простирадл, напірників, ковдр…
У сусідній кімнаті погуркує пральна машина. Як пояснила співрозмовниця, техніка працює цілодобово, навіть дивно, що витримує такі навантаження. Нині в таборі 80 прибулих, з яких 52 — діти віком від 5 місяців до 16 років. Є родини із 2—3, а є й із 7—9 осіб.
Побут налагоджено чітко, майже як у справжньому відпочинковому таборі. З єдиною хіба що різницею — вранці ніхто нікого не піднімає сигналом горна, а ввечері не трубить «відбій».
Харчування тричі на день. На кухні за графіком готують самі жінки (до слова, чоловіків тут обмаль, менше десятка, — всі здебільшого залишилися вдома: в Слов’янську, Краматорську, Лисичанську, Горлівці). Добре, що продуктів вистачає — у підвалі та на складах овочі, ягоди, фрукти тощо.
Доводиться займатися і дрібним ремонтом приміщень, адже приємно, коли навколо чистота і порядок. Щодо умов проживання, то вони максимально комфортні. Кімнати просторі, світлі, умебльовані, на кожних дві сім’ї — душ і вбиральня.
Навчальна чверть триває
Ніколи нудьгувати і школярам. Оскільки вони так і не встигли закінчити навчальний рік, то надолужують згаяне під час факультативних занять на базі Сумської ЗОШ №3. Благодійники потурбувалися про автобус, яким їх підвозять до місця навчання.
Учні і дошкільнята вже побували в дитячому парку «Казка», закладах харчування, власники яких залюбки прийняли особливих гостей, подарувавши їм катання на атракціонах, смачні обіди і вечері.
Під свою опіку переселенців узяли медики, наглядають за порядком правоохоронці. Словом, справді комплексна турбота, що вже дала перші результати. Діти вже не сахаються салютів і падаючих шишок — у перші дні вони вважали, що то гуркіт канонади або ж початок обстрілу.
Кілька днів тому голова Сумської обласної ради Микола Клочко, який одним з перших побував у «Дружбі», провів екстрене засідання щойно створеної робочої групи, яка опікується питаннями переселенців. Сумщина максимально відгукнулася на біду жителів сходу. Руку допомоги подали навіть ті, хто, на перший погляд, нині повинен займатися іншими справами.
Як, наприклад, керівник Сумського наукового центру ракетних військ і артилерії полковник Ігор Науменко. Разом із товаришами по службі в позаробочий час приїхали до табору і навели лад у підвалі та овочесховищі, які тепер ущерть заповнені городиною.
Заступник Сумського міського голови Степан Пак та заступниця директора департаменту соцзахисту населення Сумської ОДА Олена Заяц, зустрівшись із переселенцями, взяли на контроль усі нагальні питання, і тепер пункт за пунктом знімають з порядку денного.
Так, ректорат Сумського держуніверситету зголосився прийняти на проживання частину переселенців, а одну студентку Луганського вишу вже зарахували до складу слобожанського університету.
Долучилися до роботи фахівці міграційної та служби зайнятості, Пенсійного фонду, інших установ та підрозділів. Вони допомагають відновлювати документи, оформляти соціальні допомоги, пенсії, шукати роботу або житло для постійного проживання тощо.
Треба визначити статус
Та проблем ще багато. «Дружба» не має статусу житлового приміщення, тож плата за природний газ нараховується як для промислового підприємства. То яким треба бути благодійником, щоб «підняти» такі суми?
Частина прибулих потребують паперових оригіналів тих чи тих документів, що залишилися вдома. Бо чи до них, коли навколо свистять кулі і поруч маленькі діти, і дехто з жінок приїхали в капцях на босу ногу і кофтині, що трапилася під рукою?
Гостро стоїть питання щодо офіційного статусу громадян. Біженці? Ні, бо залишаються у рідній країні. Переселенці? Теж ні, бо ніхто не має сумської прописки.
Поки що всі підпадають під статус прибулих. А що він гарантує і яким чином можна одержати хоч якусь соціальну підтримку?
Вже нині очевидно: самотужки більшість подібних проблем не вирішать ані благодійники, ані сердобольні люди. Потрібне оперативне, предметне і рішуче втручання держави, без допомоги якої не обійдуться не тільки мешканці «Дружби», а й тисячі інших співвітчизників.
Ми в Google+