У добірці історій про наших захисників, яку підготував Ужгородський пресклуб, — свідчення злочинних діянь ворога та мужнього опору українців на фронті й у тилу. Назва промовиста: «Закарпаття і війна».

Букети Святославові й Данилу

Про двох своїх друзів — загиблих воїнів ЗСУ написала журналістка Олександра Артюхіна. Обидва хлопці часто приходили на допомогу, виручали і розраджували в найскладніші хвилини. Святослав Совко повернувся в Україну після років перебування за кордоном — служби у французькому Іноземному легіоні, роботи гірським гідом у Грузії. Був завзятим альпіністом, мріяв відкрити в Ужгороді школу, щоб навчати дітей того, що сам знав і вмів. Данило Богуславський грав за команду з американського футболу «Лісоруби». Про цей колектив — кількаразовий чемпіон України тележурналістка Артюхіна зняла чимало сюжетів.

Але почалася війна. Святослав був розвідником героїчної 128 бригади, і ті села на Запоріжжі, за які він воював, його побратими відбили. Але він це побачив уже із хмаринки. Данило ж служив помічником гранатометника і теж усього з десяток кілометрів не дійшов до Херсона: так само побачив деокупацію міста на Дніпрі з небес.

«Вони такі різні, але такі схожі. Вони так багато дали б новій Україні, так багато не встигли. І мені дуже шкода, що вони ніколи не були знайомі», — розповідає Олександра. Зізнається, що, прямуючи до місця небесного життя Героїв на ужгородському Пагорбі Слави, часто спиняється біля торгівців квітами. «І вже одна знайома пані, просто глянувши на мене, готує два букети квітів». Їх вона відносить до поховань колишніх друзів, з думкою про загибель яких не може змиритися.  

Головна цінність — люди

Онлайн-видання розповідає про «головну нашу цінність — людей». Саме так висловилася керівниця проєкту Аня Семенюк. Автори онлайн-проєкту Тетяна Літераті, Банді Шолтес, Вікторія Жуйко-Сабо, Катерина Ірха, Ксенія Шокіна, Наталія Петерварі, Олександра Артюхіна, Ірина Бреза, Тетяна Клим-Кашуба, Роман Сов’як, Тетяна Когутич розповідають про особисті втрати, спілкування з переселенцями, зустрічі й розставання. Це щемливі тексти про власний досвід у висвітленні війни і ставлення до неї та її наслідків. Є серед них історії, які змушують усміхнутися.

Кожна переселенська історія, яку переповідають журналісти, вражає і незвичайністю, і трагізмом. Тетяна Літераті, мабуть, не випадково обрала тему психологічної підтримки людей. На війні загинув її рідний брат, тож на собі відчула гірку втрату найріднішої людини.

«У процесі роботи зрозуміла: поки що не можу, не готова про це писати. Але обрала тему, дотичну до роботи з людьми, які пережили втрату. І про те, що нам усім із цим робити далі», — розповідала на презентації журналістка. Вона описала, як переселенцям на Закарпатті допомагають зберігати свій ресурс благодійники організації «Дерево мого життя».

Із семи дійшли вже до п’ятнадцяти груп, які діють в Ужгороді, Мукачеві та Сваляві. Арттерапевтичне інтуїтивне малювання, трансформаційні ігри, фітнес, логопедія, групи підтримки для волонтерів, членів родин військовослужбовців. Планують створити групи підтримки для воїнів ЗСУ, котрі повертаються із фронту. Заняття проводитимуть психологи з бойовим досвідом.

Сватове зустрічатиме своїх визволителів

У журналістки й науковця Катерини Ірхи за плечима майже вісім років життя на Закарпатті після вимушеного від’їзду зі Сватового на Луганщині. «Не шкода стін, шкода спогадів. Я вимкнула прив’язку до всього матеріального, фізичного. Якщо там не лишиться нічого, мені не шкода. Відбудувати можна все що завгодно, але не людей», — сказала під час презентації видання Катерина. — Мені простіше вірити не в окупацію Сватового, а в те, що моє місто просто викрали, залишивши замість нього якусь потвору — без квітів, доріг, людей, заміновану і переорану ворожою технікою. Вірю, що Сватове зустрічатиме своїх визволителів жовто-блакитним прапором на козацькій вежі, яку колись дядько з побратимами побудував на крейдяній горі. А далі — міст через річку Красну, моя гімназія, проспект Школярів, вулиця Весела».

Об’єднані геном небайдужості

Письменник Банди Шолтес під час обговорення збірника розповів, що з початку повномасштабного вторгнення росії допомагав багатьом іноземним журналістам, які приїжджали в Україну, з підготовкою матеріалів.

Журналістка Ксенія Шокіна поділилася думками, як важливо оберігати здоров’я рідних і близьких, яке особливо вразливе в час війни. Говорила й про ставлення до людей з інвалідністю, особливо військових. У сприйнятті окремих ці люди ніби втрачені, але насправді вони гідні й потребують нормального, рівного ставлення.

Про волонтерів розповідала Вікторія Жуйко-Сабо. Вона входить до Руху підтримки закарпатських військових. Нині в чаті організації майже 150 людей. Об’єднує всіх те, що вони живуть бажанням допомогти. «Ми не можемо інакше, допомагати для нас — як дихати», — зізнається Вікторія.

Керівниця Ужгородського пресклубу та одна з авторок збірника Ірина Бреза зазначила, що цим проєктом медійники фіксують життя тилового Закарпаття і закликають колег писати правду про війну і наших захисників.