Багато прекрасних історій про воїнів ЗСУ починається однаково. 2014 року я прийшов у військкомат і попросився на фронт. Мене не взяли. Я залишив свій номер, нагадував про себе, і мені таки подзвонили.

Так розпочинали свою війну і прості хлопці, і люди на посадах у найрізноманітніших структурах, і один з найпомітніших журналістів України, релігійний експерт, а ще майор ЗСУ і чи не єдиний у довоєнному житті політик-ліберал, який має богословську освіту, Віктор ТРЕГУБОВ.

— Була шоста хвиля мобілізації. На початку 2015 року в командуванні схаменулися, що потрібні замполіти, — розповідає Віктор, який, перебуваючи у відпустці, прийшов до нас в Укрінформ. — Тоді викликали всіх. Учебку не забуду, учебка була дуже класна, бо окремих колег ми на шикування несли. Це не метафора, бо коли люди, які служили у 1980-х роках, а по тому все життя бухали в рідному селі, то дуже специфічний замполіт був на виході. Але  мені пощастило. Коли закінчив учебку, мені одразу дві людини запропонували місце служби. У результаті я жодного дня замполітом не прослужив, служив і служу, скажімо так, спеціалістом з комунікацій.

— Напевно, два в одному: і айтівець, і комунікатор?

— Так, айтівець у тому плані, що мережі для мене — це робочий інструмент, сам програмую, але ж суто гуманітарій: у мене три освіти, і всі гуманітарні.

— Чекай, ти ж займався комп’ютерними іграми серйозно.

— Але там є гуманітарна складова, ось я й писав сценарії й потім ще працював комунікатором.

— І як «візантійському буржуазному націоналістові» і вільному художникові зайшла армія?

— Нормально зайшла. Мені дуже пощастило з частиною після учебки. Очікував, надивившись в учебці на тих шановних хлопів, що під’їду до воріт частини, а там вийде лисий дядько з вибитими зубами, сплюне крізь дірку в зубах і скаже: пішли, бля. А я прибуваю на КПП частини, де мене вже чекають три особи дуже інтелігентного вигляду. Хлопець і дві неймовірно красиві дівчини: одна білявка зі сталевими очима і ще одна, напевно найгарніша, яку я досі в житті бачив. Зовнішність Клеопатри: зелені очі, смуглява, висока на зріст, кучері — дуже красива. І вони мені: ой, вітаємо вас, ми вас проведемо, все покажемо. Я в перший момент подумав, що, може, доки туди їхав, хтось мене тихо вбив, я вже в раю, а не у військовій частині (сміється). Та ні, то був реальний світ.

— А бойова підготовка?

— Вона була, але, скажімо так, скромна: я ж офіцер-спеціаліст. А після «перемобілізації» ще кілька разів проходив навчання. Плюс продовжував вогневу самопідготовку, те саме з тактичною медициною.

На початку 2022-го мене запросили в Литву люди, що займаються протидією російській інформаційній агресії. І ось у лютому буквально на два дні їду до Вільнюса. Що може трапитися за два дні? А у Вільнюсі мене о 6-й будить дзвінком польське телебачення: що там у вас трапилося? Я відкриваю інтернет: війна. Біжу трусити організаторів: швидесенько саджайте мене на літак. А літаки скасовують за кілька годин буквально всі, повністю закривають повітряне сполучення. Організатори — святі люди, знайшли професійного гонщика, який як волонтер переганяв для наших воїнів машини. Він мене посадив у машину — їхали з Вільнюса до польсько-українського кордону, а там якраз дружина вже евакуювалася до Трускавця. Я забрав у неї машину і з Трускавця поїхав на Київ.

У Київській області з’їхав з дороги, щоб хоч трохи поспати. Аж тут розбудили мене, помахали автоматом. Кажу, що їду в частину, а вони: добре, їдь собі, та тільки не спи! Їду, і така абсолютно сюрреалістична картина: пуста Житомирська траса. У пустому Києві в’їжджаю у стрілянину. Пам’ятаєш, була стрілянина під метро «Берестейська»? Устиг розвернутися і дати газу.

Зв’язався з командуванням, яке мене порадувало новиною, що казарми, яку я власними руками ремонтував, вже немає. А потім приписали мене до іншої частини, де базуюся досі.

— Колись я читала твоє інтерв’ю, що ти передбачив майже на 100 відсотків, як відбуватиметься харківський наступ.

— Там логіка диктувала, знання певних принципів звільняє від необхідності знання багатьох фактів.

— Давай про початок війни. Ворог валить з усіх боків, що ти собі тоді думав?

— Я завжди вважав найбільш героїчним, найбільш надихаючим у світовій історії 1453 рік — падіння Константинополя. Це для мене максимальний вияв людського стоїцизму. Там усі напевне знали, що приречені, але стояли до останнього. І в мене було відчуття, що це саме й відбувається, що ми стоятимемо до останнього в Києві, і я свій дім на Оболоні оборонятиму дуже буквально. У мене дім там, де ланцюжок озер. Там дуже класно влаштувати блокпости, і звідти добре відстрілюватися. На щастя, вони до Оболоні не дійшли.

— В інтернеті знаю тебе багато років, ми бачилися у храмі під час надання Томосу, але не відчувала такої твоєї життєрадісності. Ти і на початку війни був таким самим веселим, як тепер?

— Приблизно. У мене просто дуже низький горизонт очікувань, тому я постійно щасливий. Я думав, що нам  2014 року капець. А нам не капець. Я й зараз не розумію, чого люди скиглять. Згідно з найбільш очевидним прогнозом, половина з нас уже мала б бути мертвою. А оскільки ми не тільки не мертві, а ще й можемо на каву піти, то вважаю, що тут якесь пряме Господнє втручання було, і тому гріх скаржитися.

Ріднесенькі, на нас напала держава з армією, яка вважалася другою у світі, а дехто шкодує: ой леле, доходи впали! Звісно, вони впали. Вам бомби мали б на голову впасти, але не впали.

— Як ти оцінюєш хід війни?

— Абсолютно неочікувано для всіх ми дуже добре брикаємося. Те, що росіяни отримають на Київщині, було зрозуміло, бо наступати з території білорусі на тримільйонне місто — це тупо, і просто такими силами його не візьмеш. Київ з точки зору сучасної війни — це майже ідеальна фортеця. Щоб брати Київ, треба було всю російську армію зосередити і наступати не через білорусь, бо там болота, вузькі дороги. А те, що ми відбили Харківщину, Херсонщину, що росіяни, які рік тому розповідали, як вони йтимуть до Варшави, а зараз не можуть взяти Бахмут, — уже переможенька.

Звісно, остаточна стратегічна перемога буде, коли Крим візьмемо.

— Слухай, поговорімо з тобою «по чесноку», як кажуть. На серйозній конференції експертів прозвучало таке: «Маємо готуватися до різних варіантів закінчення цієї війни, інакше вона буде безкінечною. Завищені очікування щодо результатів призведуть до великих розчарувань і поглиблення травм». А хлопці із фронту, я сама чула, кажуть, що не варто весь час повторювати слово Крим.

— А я навпаки вважаю, що саме слово Крим треба повторювати, бо із суто військового погляду визволити Крим набагато простіше, ніж Донбас. Тут опоненти, перепрошую, стискають сфінктер: мовляв, ой, а може ж бути застосовано ядерну зброю. Усе, що путін міг собі дозволити застосувати, він уже застосував. Вірю, що ні про який ядерний конфлікт щодо Криму не йтиметься. А якщо про це навіть ітиметься, то маємо думати прагматично, а не в категорії: ой, що буде, якщо Крим заберемо. Що буде?

— Хлопці на фронті втомилися, з мобілізацією проблеми.

— Які хлопці? У Силах оборони України служать до мільйона осіб. Хтось утомився, хтось не дуже, а хтось ще не встиг повоювати. Ті, хто сидить в Бахмуті без ротації пів року, втомилися. Але ж не всі там сидять. Є люди, які сидять на кордоні з білоруссю, які не втомилися; люди, які сидять у Сумській області, трішки втомилися, там є деякі нюанси, але не дуже втомилися. А є люди, які готують на різних «яворівських полігонах», і якщо вони скажуть мені, що втомилися, я їм скажу багато неприємних речей. Я теж не втомився. Тут історія проста: нам для виживання України потрібно вийти до Азову. Економіка України не буде життєздатною за нинішніх умов без Криму, бо ми не розблокуємо порти, а не розблокуємо порти — не розблокуємо експорт, а не розблокуємо експорт — нас все життя годувати не будуть.

Щоб розблокувати порти, нам треба Крим. Щоб узяти Крим, нам треба вийти до Азовського моря. І завдання вийти до Азовського моря не надскладне. Донецьку агломерацію брати дуже важко, а ось Крим взяти легше, бо Крим якщо ізолювати — тобто бавовна у Джанкої, бавовна в аеропорту на Бельбеку, бавовна в Севастополі; після кількох таких бавовн за умови, що Керченський міст так чи інакше не працює, — війська у Криму, хоч би скільки їх було, втрачають боєздатність. І це можна зробити, а для початку треба розрізати оцей сухопутний кордон, що вони зараз мають на узбережжі Азову.

Так само можна звільнити північну Луганщину. Іронія в тому, що Бєлгород зараз узяти простіше, ніж Донецьк. Ломитися в донецьку забудову я б нікому не порадив, а всі інші опції в нас відкриті. Мені здається зараз, що не можна мислити ні в категорії «ми переможемо, бо маємо перемогти», ні в категорії «ми не переможемо, бо у нас сильний супротивник». Треба просто оцінювати, які сили та засоби в нас є, а які в супротивника. І за такої оцінки, якщо вивести за дужки всі стереотипи про «потужну росію», в нас всі шанси є. Я на математику дивлюся, а не на те, яка росія.

— А в нас достатньо зброї?

— Є певні нюанси з боєприпасами і в нас, і в росіян, це проблема в обох сторін. З одного боку, так, нам не вистачає, з іншого, — їм теж. Зрозуміло, що оскільки в них перевага в авіації, в нас функції авіації мали б виконувати артилерія та «довга рука» — різні типи ракет.

Так, було б непогано, якби в нас ще й 6-й американський флот стояв у Чорному морі. Але цього не буде. Утім, із тим, що в нас є, можна в цю гру грати. Вона потребуватиме певної вигадливості, але в нас така нині вигадливість на цій війні, що американці нас називають доктор Магаєр. У США був такий серіал у 1980-х роках, там головний герой на прізвище Магаєр купу бандюків полонив, не вбиваючи їх, а за рахунок знання техніки. У них Магаєр — синонім технічної винахідливості. І це справді так, бо деякі рішення, які застосовували для знищення крейсера «москва», чи технологія морських дронів, що закошмарили Севастопольську бухту, — абсолютно неочікувані. Ми постійно знаходимо і нові тактичні рішення, і нові технічні рішення. І якщо подивитися статистику раптових смертей колабораціоністів на окупованих територіях, то складається враження, що окремі колеги туди як додому ходять.

— Вікторе, є два дискурси. Одні кажуть, що війна на довгі роки, інші — що до кінця року. Тобі який ближчий?

— Я не вірю в довгі роки, бо довгі роки не протягне російська федерація. Вона не протягне довше двох років. Навіть якщо війна закінчиться, а санкції залишаться, вони все одно не встоять.

Наприклад, російська транспортна авіація — цивільна і військова — зараз існує за рахунок канібалізму: літаки, які виходять з ладу, розбирають на запчастини і ставлять на інші літаки, бо ні виробляти, ні закуповувати нові запчастини неможливо.

Тому я вважаю, що про довгі роки не йдеться. А чи може йтися про рік? Не знаю. Усе залежить від того, чи вдасться нам пройти до Азову. Якщо нам вдасться ізолювати Крим, а тим паче в нього зайти, якщо в росіян зникне надія на те, що вони нас зможуть звідти вибити… Я абсолютно впевнений, що за умови взяття Криму Донбас брати не потрібно, бо росіяни самі підуть.

— Чому, цікаво?

— Донбас у нинішньому вигляді не замінить Криму, а залишатися там і нести весь тягар санкцій, а паралельно ще тягар утримання розваленого району вони не схочуть. Для нас, звісно, це теж буде тягар, але для нас то буде повне поновлення суверенітету.

— Вікторе, ти в «минулому житті» журналіст, редактор. А ми говоримо напередодні нашого професійного свята. Я б хотіла поговорити про журналістику і війну.

Супервідкритими наших силовиків не назвеш. Це перше.

Друге. З експертами напряг. Багато коментаторів, наприклад, кажуть, що харківський наступ — це не наші виграли, а росіяни програли, бо ми не скористалися ініціативою для повного знищення окупантів. Ось як з такими працювати? І просувається нині в цій сфері той, хто ходить у військовому однострої, воював, просто має термінологічний апарат. Може, якось до відповідальності притягувати таких «експертів»?

— І як їх покараєш? У нас свобода слова, кожен може нести свою лабуду. А ще треба розуміти, що наші військові травмовані 2014—2015 роками. Є таке поняття, як операційна безпека, і те, що журналістів не хочуть пускати в окремі місця, — це не просто так. Історію з Марківом пригадуєш? Пустили на фронт італійського журналіста, а потім вся країна нацгвардійця з тюрми визволяла. Хоч розумію, що треба долати минуле і шукати нові способи взаємодії.

Щодо експертизи. Тут не треба валити на закритість, бо проблема з експертизою в нас не тільки у війську, а в усіх сферах, навіть там, де закритості немає жодної.

Військові принаймні хоч щось розуміють, вони десь вчилися. А є «експерти», зовсім не дотичні до військової галузі. Деякі люди довіряють коментарям Юрія Швеця на основі того, що він колись начебто був однокурсником путіна. Ну то й що? Я гадаю, що в путіна було кілька десятків однокурсників. Це якось не дуже аргументує.

— А якщо до харківської операції повернутися?

— Успіх харківської операції полягав у тому, що наша обмежена кількість дуже добре навченої піхоти вибила велику кількість абсолютно не навченої. Коли в них були розірвані комунікації, вони перелякалися і почали просто тікати. Ми їх переграли не вогневою потугою, а просто маневром. Ми вчасно встигали їх оточувати, і ті під загрозою оточення починали драпати світ за очі. І як їх там добивати? Відступили вони за річку, а далі що?

Були суперечки, чи не занадто організовано росіяни відійшли з Херсонщини. Так, там є певні суперечності, але я вважаю, що обговорювати, наскільки успішною була та операція за умови, що ми воюємо проти такого ворога, що нам західні експерти давали максимум три тижні, не зовсім доречно. Аналізувати, наскільки успішно тікає ворог з цілих областей України? Ну камон, хлопці…

— Але ж ти згоден, що армія має бути відкритішою до медіа?

— Треба розуміти, що в армії так само не все ідеально. І що люди, які перебувають в армії на комунікативних посадах, здебільшого саме з військовим бекграундом. А військовий бекграунд дуже специфічний. Є така особливість військової психології: аби чогось не сталося. Якщо щось можна заборонити, то краще заборонити. Про всяк випадок розетки опечатаймо, а то раптом якийсь рядовий дебіл пальці туди сунутиме. І мабуть, у когось з офіцерів у професійній біографії знайдеться пара-трійка розповідей про таких дебілів.

Але вони навчаться. Я за п’ять років такий прогрес спостерігаю, що й не повірив би. Прогрес у багатьох аспектах саме державного життя за останні років десять. Такий стрибок у нас був хіба за Ярослава Мудрого. Ми епоху перестрибнули. Треба розуміти шлях, що пройшла армія абсолютно в усьому. Можна багато казати, що там не вивітрився совок. Це правда. Але це нормально. Він вивітриться зі зміною поколінь. Але вже зараз, починаючи від озброєння, бюрократії й закінчуючи навчанням, українська армія — це інший світ.

Лана САМОХВАЛОВА,
Укрінформ, Київ

(Надруковано зі скороченнями)