Здавалося б, що нового можна сказати про вишиванку. Цей предмет одягу — один із нев’янучих символів, який єднає українців, хоч би де б вони жили. Проте мало хто завдає собі клопоту, щоб самому навчитися виготовляти його. Мовляв, навіщо, якщо можна піти в магазин і підібрати собі вишивану сорочку до вподоби. Але вдумаймося: чи має річ, придбана в торгівлі, таку саму духовну, естетичну вартість, як виготовлена власноруч? Звичайно, ні.

Автентика у тренді

Повага і всенародна любов до вишиванки, яка особливо посилилася останніми роками, — це одне. А ось мати бажання і вміти вишити річ, яка здавна була і залишається об’єднавчим символом українців, — зовсім інше. І мало хто до цього готовий. Усунути таку розбіжність і долучитися до творення вишиванок за традиційними народними мотивами й узорами — гасло учасників «Косиці», студії традиційної вишивки при Закарпатському обласному музеї народної архітектури та побуту.

З огляду на інтерес сучасників до першооснов буття українців, використання автентичних елементів в оформленні сучасного одягу 2015 року цю студію ініціювала закарпатська журналістка Тетяна Когутич. Назву цього творчого об’єднання обрала таку, щоб і нагадувала красу цього виду народного мистецтва, і своєрідність краю за Карпатами, адже місцевою говіркою косиця означає квітка.

Провідний закарпатський музей у популяризації народних художніх промислів і раніше мав чимало здобутків. Тут давно ведуть роботу з відродження та популяризації традиційного народного вбрання та вишивки. На початку 2015 року побачили світ комплекти листівок «Традиційний одяг та вишивка Закарпаття». Джерельною базою для листівок послугувала музейна колекція, що налічує понад 3000 одиниць одягу та одягової вишивки. Комплект складається з 16 листівок, кожна з яких з одного боку містить фотографію пари у традиційному строї, характерному для того чи іншого району Закарпаття, а з другого — схему для вишивання, розроблену на основі взірців автентичних вишивок. Листівки покликані показати різноманітність народного вбрання, яке зберігається у фондосховищах музею і його не можна повною мірою презентувати відвідувачам. Вони мають і практичне значення, адже це своєрідний посібник з вишивання.

З музею Гончара на закарпатський ґрунт

Тетяна Когутич свого часу закінчила курси вишивки майстра Юрія Мельничука в музеї Івана Гончара в Києві. Здобуті знання, досвід дали змогу взятися за відкриття студії в Ужгороді. Сама займалася зі студійцями перші два роки. Практичні заняття супроводжуються тематичними лекціями про особливості вишивки в кожному з районів області, демонстрацією взірців народного одягу з фондової колекції етнографічного музею. На першому занятті пані Тетяна розповідала про матеріали, необхідні кожній з учасниць студії для подальшої праці.

Починання Тетяни Когутич підтримав директор музею кандидат історичних наук Василь Коцан. Він провів лекцію-презентацію «Традиційна вишивка Закарпаття», в якій розповів про символіку, колористику сорочок усіх районів та етнографічних груп краю. Науковець — автор монографії про народну вишивку Закарпаття.

Третій курс лекцій «Моя бойківська сорочка» провели випускниці першого курсу студії «Косиця» Вікторія Співак та Галина Мунчак.

Цьогоріч студія у співпраці із закарпатським скансеном розпочала вже четвертий курс, його тема — вишиванка-заспульниця. Мета — навчити всіх охочих виготовляти традиційну сорочку, яка побутувала у тереблеріцьких долинян Хустського, Тячівського і частково Міжгірського районів. Заспульниця — сорочка, на рукаві якої вишивали прямокутник від плеча і до ліктя. Сам прямокутник теж називали заспульницею.

У час карантину в онлайні

На нинішньому етапі навчання студійці вишивають мережива на рукавах. А вже наступним етапом буде декорування нагрудної частини сорочки. Майстрині з ученицями встигли провести кілька занять наживо, але з початком карантину перейшли в онлайн-режим. Утім, робота в таких умовах подекуди навіть пришвидшилася і стала продуктивнішою.

Невдовзі вишивальниці знову зберуться в музеї, де фондові взірці народного одягу рідного краю надихатимуть їх на створення власних автентичних сорочок. Не може не втішати, каже пані Тетяна, що учасницею музейної студії стала студентка історичного факультету, яка торік уперше одягла старовинний народний стрій, узявши участь в показі народного одягу в межах культурно-мистецької акції «Ніч музеїв».

Декотрі з учасниць студії — Тетяна Завадяк, Наталія Бортосевич, Олена Сігетій, Оксана Волос, Інна Гойс, Ірина Попович, Наталія Кардаш, Тамара Бабич, Тетяна Лункова — займаються вишивкою кілька років, укривають візерунками вже другу чи й третю сорочку.

У подальших планах — набір на 5 курс студії. Його буде оголошено по завершенні попереднього, коли всі учасники представлять кінцевий підсумок занять — власну сорочку, вишиту за автентичним зразком із фондової колекції Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту.

Після закінчення кожного курсу студії відбувається презентація підсумків роботи, де кожна з учасниць «Косиці» показує власну готову сорочку. За традицією, випускниць нагороджують грамотою за старанність.

Меж у творчості немає

Студія «Косиця», як зазначила її куратор Тетяна Сологуб-Коцан, — це спроба аматорів відродити традиційні для Закарпаття способи вишивання. Засновниці та викладачки студії вивчають давні й часто забуті техніки, відновлюють схеми і навчають цієї неймовірно тонкої справи всіх охочих. За час існування «Косиці» майстрині відтворили 20 унікальних закарпатських сорочок.

Василь Коцан зауважив, що географічне відмежування Закарпаття від решти українських земель і його тривала державна відокремленість сприяли збереженню традиційної культури, яка, законсервувавшись, дійшла до середини ХХ століття майже у первісному вигляді. Нині у сприйнятті й передачі традицій, зафіксованих у вишивці, будь-які межі стерті. І «Косиця» в цьому дуже допомагає.

— Закарпаття — своєрідна історико-етнографічна і господарсько-культурна зона, простір етнічного і політичного порубіжжя, населене, крім українців, угорцями, румунами. словаками, німцями та іншими. Внаслідок цього сформувався самобутній регіональний комплекс традиційного вбрання українців Закарпаття, що зберіг давню українську культурну основу, а в межах етнографічних груп краю — спільні ідентифікаційні ознаки, — розповів Василь Коцан.

Почин ужгородського етнографічного музею, без сумніву, заслуговує на всебічну підтримку.

Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»