Україна має всього двох знаних науковців, які переступили 100-річний рубіж життя і активно працюють: президента НАН України Бориса Патона і професора Національного університету біоресурсів і природокористування Бориса Драганова.
Саме про Бориса Драганова, який днями відзначив 100-річчя, наша розповідь.
Поки сім’я ще разом…
Улітку 1920 року в селі Татар-Копчак (Молдова) у сім’ї вчителів місцевої школи Харлампія та Олександри Драганових народилися близнюки Борис і Гліб. Змалечку брати виявляли інтерес до математики. Саме цим і було зумовлене рішення батьків переїхати до міста Бендери, щоб діти мали змогу навчатися у відомому ліцеї фізико-математичного напряму ім. Штефана чел Маре. У 1939 році, коли хлопці на відмінно закінчили навчальний заклад, Бессарабію за пактом Молотова — Ріббентропа було приєднано до Радянського Союзу. Батьки, ще не знаючи, яка тяжка доля очікує на всю сім’ю, сприйняли це з радістю.
У вересні 1940 року кілька здібних молодих випускників ліцею, серед них Борис і Гліб, стали студентами Одеського індустріального інституту, більшість із яких пізніше перебралася в Інститут інженерів морського флоту — один із найавторитетніших на той час технічних закладів країни. Майбутнє видавалося прекрасним.
Та однієї червневої ночі 1941-го до батьківської хати заявилися люди у формі: старших Драганових заарештували. І не тільки їх. Тієї ночі з Бессарабії депортували майже 30 тисяч осіб.
— Батьки завжди були далекими від політики, — пригадує Борис. — Татова провина перед сталінським режимом була лише в тому, що він був прекрасним учителем, а репресіям підлягали найкращі представники інтелігенції. Його заслали до табору в Івдель (Сибір) на лісорозробки, маму — на поселення в Ханти-Мансійськ. По війні батька відправили на поселення в Казахстан, куди згодом дозволили перебратися і мамі. Так після довгої перерви вони знову були разом. А після реабілітації у 1956 році батьки повернулися в рідні краї, де вчителювали, до чого, попри всі життєві випробування, і прагнули.
Братів від арешту врятував випадок: у ту ніч їх не було вдома. А ще за тиждень розпочалася німецько-радянська війна, яка розлучила всю сім’ю на багато років.
У дзеркалі долі
У січні 1945 року Борис Драганов з відзнакою захистив дипломну роботу, про яку навіть написала «Правда» — головна газета СРСР, і отримав рекомендацію в аспірантуру. Та спочатку юнак рік відпрацював конструктором на судноремонтному заводі в Одесі, а вже потім його зарахували аспірантом кафедри парових машин Одеського інституту інженерів морського флоту, де він захистив кандидатську дисертацію. Незабаром йому запропонували посаду головного конструктора управління Дунайського судноплавства, конструкторське бюро якого виконувало замовлення військово-морського флоту СРСР. Ця робота стала для Бориса Драганова школою для розв’язання практичних інженерних завдань і корисною в подальшій педагогічній і науковій діяльності доцента Київського сільськогосподарського інституту. Відтоді майже 70 років науковець віддав Національному університету біоресурсів і природокористування України.
Борис Драганов неухильно набував авторитету: 13 років очолював раду з навчальної літератури з теплотехніки Міністерства вищої освіти СРСР, тривалий час був членом президії ради з двигунів внутрішнього згорання, членом ради з теплових двигунів при комітеті з науки і техніки ради міністрів колишнього Союзу, створив кілька наукових шкіл і став хрещеним батьком у науці двох докторів і 16 кандидатів наук. Як видатному вченому йому присуджено довічну стипендію Президента України.
У 1995-му професора Драганова обрано академіком Міжнародної академії холоду (Нідерланди), а ще за два роки — академіком Академії наук вищої школи України. Нині Борис Драганов поєднує роботу на кафедрі теплоенергетики НУБіП і провідного наукового співробітника Інституту технічної теплофізики НАН України, співпрацює в галузі нетрадиційних джерел енергії і методів оптимізації енергетичних систем з ученими Берлінського технічного, Бухарестського політехнічного університетів. Саме цей румунський виш став точкою, де життєві лінії братів знову перетнулися.
— Звісно, я шукав Гліба. І навіть дізнався, де він і що він, — ділиться сокровенним Борис Харлампійович. — Та коли тобі у «компетентних органах» заявляють, щоб облишив цю справу, то за радянських часів не дуже ослухаєшся. Але час настав, і ми зустрілися. На жаль, Гліба вже немає з нами.
Лінія долі Гліба Драганова, який опинився в Румунії, а тому і прізвище його в науковому світі звучить інакше — Драган, як у дзеркалі відображає життєву стежку брата-близнюка. 1946 року також з відзнакою закінчив Тимішоарський політехнічний інститут, працював на виробництві, де обіймав високі посади, активно займався наукою і викладацькою роботою, зокрема в Бухарестському політехнічному університеті, де став професором, академіком НАН Румунії. І не тільки її: за видатні наукові досягнення Гліба Драгана було обрано дійсним членом академій різних країн, нагороджено бронзовою медаллю Академії наук США ім. Альберта Ейнштейна, а його прізвище внесено у світові каталоги.
На одній з міжнародних конференцій улітку 1985 року в Румунії брати нарешті зустрілися. Вони сиділи поруч за столом президії, і організатори дивувалися, настільки у свої тодішні 65 близнюки схожі: і в дзеркалі життя, і в дзеркалі науки.
Валентин ОБРАМБАЛЬСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»