Ціле століття прожила Ярослава Татарнюк. Століття, яке для українців було буремним, в полум’ї боротьби за державну незалежність України, Другої світової війни, а тепер ще й російсько-української. Пані Ярослава виросла в патріотичній родині в селі Озеряни недалеко від міста Борщів на Тернопільщині. Разом з чоловіком Михайлом була активною учасницею національно-визвольних змагань 1930—1940 років. Коли ж енкаведисти стали переслідувати подружжя, Татарнюки подалися за кордон.

Основну частину життя пані Ярослава живе в канадському місті Ванкувері, але духовно ніколи не відривалася від рідної землі. Каже, що святі сили були добрими до них, щоб могли виконувати місію підтримки та допомоги Україні.

Три сестри

Їх було три рідні сестри. Ярослава — старша, середню звали Вірою, а молодшу — Оксаною. І походили вони з роду Сулятицьких. Тато їхній був заможний господар у селі Озеряни, що нині входять до складу Борщівської міської територіальної громади. Мав власну пекарню, тож дівчата займалися випічкою і продавали її. Ярослава вміла дуже добре шити і обшивала всіх. Віра більше допомагала батькам на полі, бо мали багато землі. Але попри це їхні батьки розуміли, що дітям треба дати добру освіту.

Сестри спочатку здобували знання у школі в рідному селі, Ярослава та Віра закінчили Чортківську гімназію. Потім старша здобула фах фармацевта у Станіславові (тепер Івано-Франківськ), середня після закінчення Кременецького педінституту стала вчителькою української мови і літератури.

Здавалося, молоде життя буяло щастям. Аж ніяк. На їхній землі правив окупант — то фашистський, то комуністичний.

Українці чинили їм опір. Широкого розмаху на заході України набрало тоді оунівське підпілля, його активно підтримували місцеві жителі. 1942 року почала діяти Українська Повстанська Армія.

Ярослава вийшла заміж за односельця Михайла Татарнюка. Він закінчив у Станіславові гімназію, а потім —  філософський факультет Папської академії в Римі (Італія). Але повернувся в рідні Озеряни, де до Другої світової війни вчителював.

І тут його закрутив вир національно-визвольної боротьби. 1941-го він став провідником Чортківської округи, а впродовж 1942—1945 років — Борщівської. На хуторі Липники поблизу Озерян Михайло Татарнюк створив підпільну друкарню ОУН-УПА. Зазнав і нацистського ув’язнення, гітлерівці запроторили його на кілька місяців до концтабору в польському місті Кракові.

Після Другої світової війни подружжя Татарнюків не припинило борні. І коли вже енкаведисти вийшли на слід Михайла і Ярослави, вони вирішили залишити рідну землю й податися за кордон.

Прикметно, що разом із подружжям мала виїхати в далекі світи й сестра Віра. Але, як розповідає нині Вірина донька Любов Лапко з Чернівців, її мама порадила тітці взяти із собою молодшу із трьох сестер Оксану, яка росла хворобливою.

«Ви їдьте, а я залишуся з батьками, бо ж треба комусь їм допомагати», — запевнила тоді сестер Віра. І Татарнюки разом з Оксаною опинилися 1949 року спочатку в Чехословаччині, а згодом вирішили оселитися в Канаді в місті Ванкувер.

Доки Михайло, Ярослав та Оксана обживалися за океаном, сестра Віра працювала вчителькою української мови в селі Кривче, а через деякий час — у Королівці (ці населені пункти нині входять до Борщівської міської громади на Тернопіллі).

Був вересень 1949 року. Пані Віра саме проводила у школі урок, коли до класу вдерлись енкаведисти, у присутності дітей заламали їй руки й вивели до чорного «воронка», що прямував до чортківської тюрми. Їй інкримінували співпрацю з українським підпіллям, упівцями.

Десять років Віра Кузів з родиною відбувала ув’язнення та заслання в Сибіру. Там народилися її доньки Леся та Люба.  Обидві стали педагогами. Тепер це Леся Ключевська та Любов Лапко. Пані Люба — відмінниця освіти України, жителька Чернівців, за активну громадську роботу удостоїлася відзнак місцевих органів влади. Розповідає, що її мама ніколи не шкодувала, що тоді не поїхала зі старшою сестрою за кордон.

Щоправда, радянські органи не дозволили їй уже більше вчити дітей української мови і літератури. Довелося змінити фах і решту життя пропрацювати бухгалтеркою. Вірі не дозволяли не лише вчителювати, а й повернутися до рідних Озерян, тож із сім’єю осіла в Чернівцях. Туди рідних покликав Тадей Сулятицький, який згодом майже 30 років обіймав посаду директора  місцевого драмтеатру ім. Ольги Кобилянської. 

Ярослава тим часом роками шукала зв’язку із сестрою Вірою. Їй поталанило налагодити листування ще в 1950-х роках, але під прізвищем бабці — Завадська. А ось відвідати рідних на батьківщині, звісно ж, чекісти не дозволяли.

Та 1969 року, здавалося, це щастя настане. Мала тоді зустрітися в Польщі з мамою та сестрою. Мати не бачила доньок Ярославу та Оксану 24 роки, дуже хвилювалася. Від того стався інсульт, тож вона пішла за межу життя, так і не побачивши їх.

Ярослава Татарнюк уперше змогла вклонитися рідній землі 1989 року. Змушена була тоді винайняти номер у чернівецькому готелі, та мала змогу поспілкуватися із сестрою.

Удруге відвідала Буковину 1992 року, коли Україна проголосила відновлення своєї державності. Маючи 85 років, пані Ярослава, попри поважний вік, знову вилетіла літаком з Канади до рідного краю.

І зустрічали її 2008 року не лише в Чернівцях, а й у Тернополі. Саме тоді я й познайомився з українкою, яка ніколи не забувала України, старалася, як могла, активно пропагувати її за океаном, допомагати співвітчизникам, які потребували.

Пані Ярослава разом із чоловіком Михайлом виховала двох синів Мирона й Ореста. Молодший Орест супроводжував матір 2008 року в подорожі Україною. Для нього це були перші відвідини землі його роду. Надів тоді батьків старий капелюх. Це був знак пам’яті про тата, який уже відійшов у вічність, але для якого все життя стало боротьбою за Українську самостійну державу, турботою про знедолених українців на материзні.

Нині Орест теж уже відійшов у засвіти. Як і його тітки Віра й Оксана.

Наймолодша із сестер Сулятицьких Оксана у Ванкувері знайшла особисте щастя. Тут познайомилася з коханим Михайлом, теж українцем і, вийшовши за нього заміж, стала носити прізвище Єленюк, народила двох доньок Віру та Любу. Україною вона також жила до останніх днів.

Захопила громадська справа

Колись Ярослава Татарнюк в одному з інтерв’ю справедливо зауважила: «Не можна приїхати та забути, хто ви є й звідки ви. Просто не можна. Крапка». Звісно, із приїздом до Канади наприкінці 1940-х на неї чекало спочатку нелегке життя, важка фізична праця. А потім стала працювати за фахом у фармацевтичній компанії, з роками відкрила власну справу, пов’язану з фармацією. Разом з подругою відкрила для себе простір громадського харчування, зайнявшись ресторанним бізнесом.

Але попри це свою енергію спрямувала й на суспільне життя української громади у Ванкувері. Понад 40 років брала участь у роботі Ліги українських католицьких жінок Канади, до складу якої входили кілька тисяч українок. Тривалий час навіть очолювала лігу Нью-Вестмінстерської єпархії Британської Колумбії. Треба було серед іншого подбати про впорядкування архіву ліги, започаткувати видання церковного вісника, створити бібліотеку тощо. Пані Ярослава також виконувала обов’язки секретарки, культурно-освітньої референтки місцевого відділу Конгресу українців Канади, отже активно докладала зусиль до втілення різних проєктів, як-от з підготовки й відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України, видання «Історії українських католицьких церков і прицерковних організацій у Британській Колумбії» з нагоди 100-річчя українського поселення в Країні Кленового Листя.

За вагомий внесок в історію, культуру та розвиток Канади та українців у Канаді Ярослава Татарнюк удостоїлася почесної медалі до 100-річчя українського поселення серед 100 визначних українських осіб. Нагороджена й Шевченківською медаллю Конгресу українців Канади. Свого часу  глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) вручив їй найвищу відзнаку Папи Римського для мирян за заслуги перед Українською греко-католицькою церквою.

Повага до свого коріння

Ярослава Татарнюк робила великий внесок і в збереження української культури за океаном. Узялася збирати предмети народного мистецтва —  керамічні та різьблені вироби з дерева, національний одяг. Небога Любов Лапко згадує, як її батько їздив у різні куточки України й купував автентичні народні костюми, адже пані Ярослава задумала створити зібрання українського національного одягу. Понад 20 комплектів вбрання із часом з’явилося в її колекції. Кожен стрій представляв певний історико-етнографічний край України.

За кількадесят років існування цього зібрання Ярослава Татарнюк демонструвала його на виставках у всіх провінціях Канади, а також у деяких штатах США.

«Костюми проливають світло на історію» — таке гасло обрала для цієї експозиції. В одному з інтерв’ю заокеанській пресі щодо цього колекціонерка зазначала: «Виставка показує людям не з українського роду дещо про нас. Це може викликати зацікавленість нашої молоді, нашого покоління до поціновування, поважання їхнього коріння та мотивації робити значно більше для їхньої мови й культури».

Зрештою пані Ярослава переймалася не лише колекціями українського народного мистецтва. Сім’я Татарнюків для музею осередку української культури та освіти в Канаді подбала про макет гуцульського господарського двору. Це була надзвичайно складна модель, яка точно відтворила ґражду з усіма приміщеннями для худоби, реманенту, різних матеріалів, зберігання врожаю.

Пані Ярослава стала авторкою книжки «Українські традиційні та модерні страви» українською й англійською мовами, багатьох публікацій у канадській періодиці про українське життя.

Коли ж Україна відновила 1991 року державну незалежність, Ярослава та Михайло Татарнюки, а також Оксана Єленюк поринули в доброчинну діяльність. Чимало ліків, літератури, одягу, інших необхідних речей відправили у сиротинці, школи-інтернати Тернопільщини та Буковини. Велику допомогу надали й у відновленні греко-католицького собору Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях.

Пані Ярослава завжди казала, що не може не допомагати Україні. Уже після 2014 року, коли російський агресор прийшов з війною на українську землю, до Канади на реабілітацію приїхали  хлопці-атовці. У церкві після літургії вона розповіла про одного з них, який на фронті зазнав пошкодження ока. Тоді для нього вдалося зібрати  кілька тисяч доларів і зарадити пораненому воїну.

Ярослава Татарнюк завжди підкреслювала, що секрет її успіху криється в завзятості й у тому, що справу, за яку бралася, завжди доводила до кінця. У роду вона перша довгожителька. 4 лютого пані Ярослава зустріне 100-річчя. Ні, вона не розповідатиме, як харчувалася чи займалася спортом, щоб досягнути золотого віку. За словами її небоги Любові Лапко, коли йдеться про поважні роки, пані Ярослава відповідає, що її тримає Богородиця, тож щовечора молиться з вервечкою, дякуючи Пречистій, що рятувала її у важкі часи й береже досі. Ми ж побажаємо ювілярці доброго здоров’я і щасливих подальших літ.