Днями інформаційний простір збурили репортажі із Красної Талівки — невеликого села, яке розташоване в Луганській області поблизу державного кордону з Росією. Мовляв, російські прикордонники почали виставляти паркани з колючим дротом. Наш журналіст виїхав на місце подій, аби дізнатися, що насправді відбувається у прикордонних територіях України з Росією.

Тепер нещасні красноталівці, які звикли не помічати, що вже два десятки років живуть в «окремій державі», мають шукати пункт місцевого пропуску. Просто перейти поле, аби доньці, що вийшла заміж за росіянина, картоплі віднести чи хворому батькові, хата котрого опинилася на території іншої держави, — борщу, вже не вдасться. Сараї тепер по один бік кордону, хати — по другий. Невидима й досі особливо не відчутна лінія кордону між державами на мапі набуває кольору та твердості металу. А місцеві жителі протестують…

Мирне життя невеликого села. Фото надане автором

Поміж двох Донецьків

 «Інженерне облаштування робиться задля того, щоб запобігти переміщенню через державний кордон контрабанди, а також злочинців, — коментує ситуацію керівник прес-служби Луганського прикордонного загону Віталій Гордійчук. — Уже кілька років установлюємо рови й залізні паркани на найбільш незахищених та небезпечних ділянках як з російського, так і з українського боків. Як правило, такі роботи ведуться у шаховому порядку». Та чи готові люди до такого розвитку подій? Або чи скрізь такі настрої, як у Красній Талівці?

Ми приїхали у селище міського типу в Краснодонському районі Сєверний. Його мешканцям пощастило більше: тут від центру до місцевого пункту пропуску не більше півтора кілометра. Тож, скажімо, колишній прохідник Антон Аврамович Жук чи не щодня ходить «за кордон» до старих товаришів по шахті, де відпрацював 47 років. Дружина померла, довелося перебиратися до сина в російське місто. До російського Донецька від селища Сєверний два з половиною кілометри, а до українського однойменного — два рази по двісті. Тож хоч і вболіває за «Шахтар», але на футбольну гру до «Донбас-арени» навряд чи потрапить: не ті роки, та й на пенсію квитка футбольного не купиш.

Взагалі «мірятися» розмірами пенсій і цінами — улюблене, а головне, життєдайне заняття «російських» донеччан та «українських» сєверян. Саме тому тутешній ринок розростається.

— Їдуть до нас із російського Донецька за м’ясом і салом, за цукерками й горілкою, — розповідає підприємець Олександр Лунін, який облаштовує павільйон для молочників на «ранковому», як він його називає, місцевому ринку. — У нас цей товар дешевший і якісніший. Каменецька горілка — просто отрута у порівнянні з нашою, українською.

«Щодня до двохсот чоловік перетинає кордон», — підтверджує технік поста «Сєверний» прапорщик Максим Шерстюк. Донеччани їдуть на ринок за покупками, а жителі Сєверного порожняком крокують на російську «маршрутку» № 7 через контрольний пункт на тамтешній ринок — працювати! Роботи в українському селищі немає. Шахту-годувальницю, яка й назву селищу подарувала, закрили 7 років тому. Багато хто просто поїхав звідси. Будинки за залізничним переїздом покинуті напризволяще.

— Та тут просто «зона» якась, — засмучено зітхає Олександр Лунін. — Зайнятися дітям нема чим. Хоч би стіл для тенісу поставили, чи що?

І молоді — теж. Варто тільки поглянути на пеньок біля магазину-вагончика. У вікні за гратами рекламний плакат про «дух свободи». А на пеньку — шеренга пляшок з-під пива. Мабуть, тут мірялися «силами»?

Родина Жукових — російсько-українська

Російсько-українська родина

Дорога до пункту пропуску в Сєверному — такий собі місцевий Арбат чи Бродвей. Асфальт трохи кращий, ніж будь-де, і жителі навколишніх будинків намагаються прикрасити простір. Олена Коротких біля своєї двоповерхівки облаштувала клумби й змайструвала з деревини, пряжі та гудзиків віслюків, що везуть хмиз, і навіть конячок поставила із шовковими гривами. Брати-близнюки Олег та Артем Жукови щоразу задивляються на них. Сьогодні брати з батьками повертаються від бабусі з російського боку, але постійно живуть у Сєверному.

«У нас типова російсько-українська сім’я», — жартує тато Ігор. У нього паспорт — російський, у дружини Ірини — український. Синів у дитячий садок не водять, бо його вже понад 10 років немає в селищі Сєверний. У Росії дітям вчитися теж не дуже підходить — узимку через різницю в часі малеча мала б поночі прокидатися. Добре, що мама — педагог, тож дошкільнят поки що сама готує до школи. Батько щодня добирається на роботу до Росії через пункт пропуску, бо працює в адміністрації міста Донецька.

— Добре, що в мене є російські медичні страхові поліси на синів. Звичайно, зручніше не хворіти, але ось минулого року у травні син упав і руку зламав. У Сєверному нормальної медицини катма. Я дитину на руках через кордон у хірургію відніс до Донецька. За полісом тут же допомогу надали безкоштовно.

— Чи комфортно вести такий спосіб життя? — перепитує власник російського паспорта. — Ми з вами живемо в таких умовах, які не можуть людину влаштовувати. Якщо закордонні паспорти введуть, нам буде дуже погано. Мороки побільшає. Взагалі зараз на українському посту умови кращі, ніж на російському. Тут капітальна будівля, а там стоїть простий вагончик, прикордонники самі собі дрова рубають, електрики немає, навіть не зігрієшся взимку. Хоч поряд буквально за три місяці вже звели нормальний модуль, але до нього ще електролінії не дотягли. Побудований він, на мою думку, до Олімпіади, аби розвантажити центральний пункт пропуску, якщо буде великий наплив людей. Та тільки невідомо, чи його відкриють узагалі?..

Черга за закордонними паспортами

— Ми давно намагалися домовитися про облаштування того пункту пропуску, — гарячкує селищний голова Сєверного Віктор Чучко. — Бо тоді б через наш пункт транспорт ходив і людям було б серйозне полегшення.

Сам Віктор Миколайович теж більшу частину життя працював на шахті «Північна» начальником дільниці. І добре пам’ятає, що половина його підлеглих були саме російські донеччани. Тепер у селищі до половини населення — пенсіонери. А тих, хто здатний працювати, шахтарські автобуси відвозять аж на шахти «Суходільська-Східна» та «Краснодарська». Та це тільки «жменька» робочих місць для Сєверного, де проживає 1900 українців та ще приблизно 200 росіян мають власні будинки.

Особливо важко знайти роботу жінкам, бо в селищі, де нині проживає 51 дитина дошкільного віку, немає свого дитячого садка. З ким залишити дитину, навіть якщо пощастило знайти роботу?

— Є й такі батьки, які возять дітей у дитсадок до російського Донецька, — змушений визнати селищний голова. — Але вже наступного року ми облаштуємо дві групи на базі нашої школи. Там є порожні приміщення і вчителі, котрим роботи не вистачає.

Добре, якщо Віктор Чучко слова дотримає, але це не тільки від його волі залежить, а ще й від бюджетного фінансування.

— Ви хочете, щоб я сказав, де нам буде краще, — у Митному союзі чи в ЄС? Нема в мене відповіді на це запитання, — каже селищний голова. — Ми бачимо, як у нас погано, і нічого не можемо з цим зробити. У нас немає підприємств, нікому податки платити для наповнення бюджету, крім приватного сектору. Бюджет нашого селища — це копійки. З Росії до нас поки що ходять на ринок, бо паспорт закордонний не потрібний. Як буде надалі, не знаю. Є заяви, буцімто знадобляться закордонні паспорти, аби потрапити в російський Донецьк. Якщо чесно, зараз усі наші кинулися їх оформляти про всяк випадок. Паспортистка в Краснодоні вже скаржиться, що черга аж на січень наступного року.

…Ось так живе та виживає шахтарське прикордоння — перекладаючи з кишені в кишеню російські рублі та українські гривні, звіряючи ціни та шукаючи заробітку по обидві сторони кордону. Головне, щоб пункт пропуску працював безперебійно!

«Треба поважати державний кордон»

ПРЯМА МОВА

Сергій ДЕЙНЕКО,
начальник Луганського прикордонного загону:

— На ділянці Луганського прикордонного загону по всій лінії зараз працює 23 пункти пропуску, в тому числі 11 місцевих. Їх могло бути й більше, бо відповідно до угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Росії, ратифікованої Верховною Радою України у 2007 року, в межах області визначено 54 пункти пропуску. Планувалося, що цього року на Луганщині з’явиться ще шість нових, але поки що продовження роботи зі створення нових пунктів пропуску немає, оскільки вони мають облаштовуватися за рахунок місцевих бюджетів.

Інженерне обладнання кордону ведеться з першого року незалежності України. Дуже серйозна робота була проведена в 2005–2006 роках, коли з обох боків обладнали рови, аби унеможливити незаконний перетин кордону технікою високої прохідності, у тому числі вантажівками. Зрідка ми використовуємо й дротяні загородження на найбільш криміногенних ділянках, де, за нашою оперативною інформацією, найбільш активно намагаються перетнути кордон незаконні мігранти чи здійснити незаконне переміщення товарів.

Російська ділянка державного кордону специфічна. На заході державний кордон існує вже не менше півстоліття, і люди знають, як треба поводитися в прикордонній зоні. На сході має вирости не одне покоління, аби люди звикли поважати державний кордон. І на західному кордоні є ситуації, коли родичі розділені, сім’ї живуть по обидва його боки. Страшного в цьому нічого немає. Просто треба створювати цивілізовані можливості подолання кордону. Будувати нові пункти пропуску в достатній кількості, аби той, хто хоче перетинати кордон із добрими намірами, мав для цього всі можливості.