НАБОЛІЛО

Накопичення телесюжетів про насильство і жертви — сумнівний шлях до популярності 

 Рідне телебачення, в усякому разі його блок новин, аж ніяк не сприяє підвищенню оптимізму глядачів. До такого висновку дійшли не соціологи, а автор після довільного опитування півсотні людей. Хоч і без анкетування зрозуміло: з боротьбою за увагу глядача в телеканалів явні (й однакові) перекоси.

Стрічки новин більшості продавців інформації справді нагадують, даруйте за каламбур, патронні стрічки кулемета. Не про швидкість передачі йдеться, а про вбивче спрямування повідомлень. Починається це фронтове зведення зазвичай з якогось жахливого ДТП з живописанням, кому що, прости Господи, відірвало, та коментарем лікарів, як вони комусь щось пришивали.

Далі — більше і страшніше

Тільки-но глядач, співпереживаючи, вгамував розбурхане серце, як нагодилася новина, від якої холоне кров: малолітню дитину якийсь бузувір гвалтував три місяці й так залякав, що в дівчинки мову відібрало. Вам буде дуже цікаво знати, промовляє воркітливим голосом диктор, як могло таке статися. Тож послухайте думку нашого психолога, який останні 10 років працює в царині побутового насильства…      

Далі — більше і страшніше. Втім... Невдячна справа — переповідати весь каламутний потік, побудований на смертях, ураженнях хворобами, безправ’ї громадян та безвиході вихованців дитячих будинків. Скажемо про інше: погані новини стали справжньою пошестю для телепростору. Інших думок у голові немає, оскільки навіть  розважливий раніше канал «Інтер» віднедавна заразився тією самою хворобою: перші сюжети в переліку новин зазвичай такі страшні, що аж моторошно згадувати. Навіть аналітичні програми творчий колектив воліє заспівувати чимось таким — щоб як металевою скобою по склу...

Інший телеканал — «ICTV» — донедавна фільтрував стрічку новин. Однак нині перейняв практику «1+1», де зовнішність та блискучі від життєвої енергії очі чарівної телеведучої так не збігаються з тим, що промовляють вуста.

Тож переймаючи передовий досвід, перший згаданий мною канал пішов значно далі в розробці концепції новин. Адже після жахіть загального інформаційного блоку подає «Надзвичайні новини», де негатив уже просто ллється суцільним потоком. Відповідно для цієї передачі інформацію підбирають таку, щоб за ефектом ураження вона була потужнішою за повідомлення у блоці новин.

Кому це потрібно?

Дивись у самісіньку першосуть речей, — закликав нас босоногий мандрівник Григорій Сковорода. І мав у цьому сенсі рацію, бо хто не здатен тримати в полі зору основу, приречений плавати у другорядних деталях. Отож що це за явище і чи явище воно взагалі? Кому це потрібно, якщо комусь потрібно? Чого добивається той, коли він чогось добивається?  

Звісно, хотілося б усе це назвати недомислієм (за тим же Григорієм Савичем) навіть не хазяїв, а головних продюсерів каналів та частот, аби тут же викинути з голови. Бо й справді не варто сушити її над речами поза здоровим глуздом. Якщо так, то воістину те недомисліє полягає в очевидному. Кулінари теленовин добре затямили, що світом править інтерес. А останній тримається на трьох китах: сексі, грошах та крові. Пріоритетність цих «рушіїв прогресу» може бути довільною. Але нещадно експлуатуючи прописну істину, слід виконувати ще одну заїжджену настанову: дотримуйся міри, а підтекст інформаційного чи кінопродукту подавай тонко.

Але як бути з поширеною думкою громадян? Так сталося, що більшість моїх респондентів вбачають у цьому злий умисел. Співрозмовники впевнені, що комусь так потрібно. Що громадянина, який сушить голову над сущим, як звести кінці з кінцями, добивають ще й інформаційними жахіттями. Мовляв, яке там виборче право? Які свободи? Забийся в куток і тремти! 

Цей аргумент рішуче відкинула лише одна людина. Чоловік відповів, що для нього всі ці новини — як колискова на ніч. А загалом добровільний респондент вважає, що якісь там чорні технології не сягають глибини єства українця. Тому більшості нашого народу ваш телеекран з його жахіттями — до того фрагмента тіла, який, вибачте, згадують у сороміцьких піснях та анекдотах.

Може, навіть і так. Однак будь-який висновок не гріє. І в прямому, і в переносному сенсі. Бо хочеться, щоб блакитний екран став органічною складовою домашнього затишку. А не ще одним джерелом  роздратування та відчаю. Тому варто перейнятися такими запитаннями. Де телезамальовки про сильних чи вмілих співгромадян? Чому зникла з телеефіру рубрика «Адреси передового досвіду», з розповідями про  реалізацію талантів та навичок людських, виходу із тупикових ситуацій? Тільки тому, що вона, рубрика, з радянським присмаком? А куди поділися розповіді про дружні багатодітні родини? Загалом, чому десь запропастилося екранне добро, поступившись місцем суцільному злу?

Це дуже легкий шлях: робити імідж на чорних новинах. Адже значно простіше нажахати глядача трупами та невиліковними інфекціями, ніж через нормальну, людську, новину вселити в холодну душу трішки тепла.

Усе-таки явище. Ганебне

Держава поки що ніяк не реагує на це явище. Бо це все-таки явище. Ганебне. Згубність негативної складової новин колись добре усвідомив німецький повоєнний реформатор Людвіг Ерхард. Перед тодішнім канцлером ФРН від поставив одну умову: вихід із кризи буде успішнішим, коли на певний час заборонити негативні, песимістичні газетні та радіоновини. Так, казав економіст, це поза моїми глибинними переконаннями щодо демократії та прав людини, але до подібних дій слід вдатися. Отак. Завдання переглянути концепцію інформування громадськості стояло поряд із ринковими перетвореннями, повнотою самостійних дій підприємств та грошовою реформою.

Може, настав час відповідальним за розвиток телеефіру подивитися на проблему під таким кутом зору?