ПРОБЛЕМА
Протягом багатьох десятиліть держава переконливо засвідчила, що вона господар нікудишній. Але вкотре наступає на ті ж граблі
Аркадій КОРНАЦЬКИЙ,
керівник агрофірми
для «Урядового
кур’єра»
Дискусія навколо законопроекту «Про ринок земель» нагадує гру в одні ворота. Нападаючими, так би мовити, у цьому випадку виступають представники різних держструктур. До опонентів при цьому начебто й дослуховуються, але фактично чують лише те, що майже не виходить за рамки нинішнього законопроекту. Як наслідок, твердження про те, що фермери майже одноголосно виступають за надання першочергового права на купівлю землі передусім державі, стало ледь не істиною в останній інстанції. Хоча в усьому цивілізованому світі, який зазвичай асоціюється з країнами, де провідна роль належить розвиненій ринковій економіці, є одна чи не найголовніша аксіома, — усі учасники ринку, у тім числі держава, є рівними та мають однакові права. І стосується це не лише ринкових взаємин, а всіх загалом.
За найголовнішими українськими законами – Конституцією та Цивільним кодексом – усі суб’єкти права також є рівними перед законом, а їхні правостосунки повинні бути засновані на юридичній рівності та вільному волевиявленні. Багатостраждальний Земельний кодекс України також закріплює, у всякому разі поки що, принцип рівності земельних прав громадян, підприємств, громад та держави.
А дивуватися доводиться тому, що ці постулати, судячи з усього, зовсім невідомі тим, хто всіляко прагне законодавчо закріпити переважні права держави на викуп сільськогосподарських земель. Задля забезпечення видимості реальної потреби у цій бюрократично-корупційній забаганці заінтересовані особи останнім часом організували і демонструють суспільству мильну оперу під назвою «Народ і бізнес вимагають, щоб чиновники відібрали у них землю». Мовляв, з фермерами зустрічаємося через день, із власниками земельних паїв – щотижня, уже ледве відбиваємося від вимог щодо першочергового права держави на скуповування земельних паїв.
Для необізнаних слід пояснити, що коло осіб, що мають переважні права на набуття майнових, зокрема земельних прав, визначено в усіх правових системах ще з давніх часів, окреслене воно і в чинному українському законодавстві, скажімо, в Цивільному і Земельному кодексах. Знову ж таки, у цивілізованих державах коло тих, хто користується переважним правом, складають пересічні громадяни, а от у диктаторських – сюзерени, можновладці.
Це щодо юридичної оцінки такої постановки питання в законопроекті «Про ринок земель».
А що стосується практичних наслідків запровадження першочергового права держави на скуповування землі, то це передусім веде до створення ідеальних умов для махрової бюрократичної тяганини, прямих і вкрай відчутних матеріальних збитків селян-землевласників. З іншого боку, до уповільнення, а в багатьох випадках і повного припинення інвестиційних процесів, оскільки ідеологія законопроекту побудована за принципами закритого акціонерного товариства, де акціонерами є чиновники та їхні підставні особи.
До «позитивів» законопроекту можна додати й нові чималі витрати бюджетних коштів лише на формальності письмового спілкування з селянами—продавцями земель, величезні ускладнення для сільгоспвиробників у придбанні земельних ділянок за посередництва чиновників.
Для тих, хто ближчий до влади, цей законопроект у разі набуття ним сили закону — чудова можливість придбати землі за безцінь від чиновника, навіть у збиток державі. І жодні аукціони не допоможуть, коли існує змова учасників або зацікавленість тих, хто їх проводитиме, як це неодноразово спостерігалося під час проведення різноманітних тендерів. Адже навіть у період мораторію на продаж землі саме завдяки застосуванню тіньових схем різними посадовими особами незаконно відчужувалися тисячі гектарів землі. Переконливе свідчення – кримінальні справи, порушені проти чиновників. Коли ж право продажу потрапить їм до рук на законних підставах, то нескладно уявити, наскільки зростуть їхні апетити. Тобто це буде подарунок для рейдера, який через корупційні та силові можливості владного ресурсу протиправно захоплюватиме чужу власність, у даному випадку фермерські господарства, селянську землю та ОСГ.
Можна вже не згадувати про такі «дрібниці», як брутальне порушення Конституції, основоположних цивільно- і земельно-правових принципів, засад конкуренції, антимонопольного права тощо. Ось що таке першочергове право на викуп земельних паїв державою. Та пам’ятаймо: наш чиновник «1» говорить, а «3» в умі тримає. Про першочергову купівлю-продаж тільки так, для красного слівця мовиться, — на викуп і грошей катма. Головне зазвичай між рядками буде або в прогалинах закону — як хапонути на халяву начебто виморочних, тобто без власника, земель, тих, що тимчасово не обробляються або нікому не надані, хоча обійдених земельним паєм чи ділянкою для ОСГ (особистого селянського господарства) – сотні тисяч.
На мою думку, як господарника і юриста, із законопроекту «Про ринок земель» в усі боки стирчить жагуче бажання заграбастати чуже, створити якомога більше годівниць для себе коханих. Ще навесні 2010 року «вболівальники» за селянські інтереси додумалися влізти у приватні землеволодіння проектними дорогами, яких нема, а якби й були, то з приватних, а не державних земель. Тепер із введенням у дію Закону «Про ринок земель» з 1 січня 2012 року мають намір оголосити їх державними, визнаючи тим самим, що ці землі зараз є приватними. Те саме прагнуть зробити з усіма несільськогосподарськими угіддями – земельними ділянками під господарськими дворами, фермами, токами, полезахисними насадженнями, водогосподарськими об’єктами тощо. Це сотні тисяч гектарів земель по всій Україні, які були роздержавлені, передані в колективну, а по-нинішньому — у спільну власність селян. Без цих земельних ділянок сільгоспвиробництво неможливе.
Це добре розуміють і ті, хто вибудовує такі схеми. Робиться це на перспективу з цілком зрозумілою метою: в майбутньому знову поставити в залежність від чиновника нових землевласників. Законодавці, які розглядатимуть цей законопроект, мають усвідомити, що закладені в ньому норми вкрай негативно впливатимуть на залучення інвестицій у галузь та формування адекватної ціни на землю зокрема і розвиток земельного ринку загалом. Як наслідок — зростання ефективності в аграрній галузі та забезпечення соціальної справедливості у вигляді отримання відповідних доходів теперішніми землевласниками від продажу землі залишаться всього-на-всього декларацією. Водночас, за існуючої ситуації, Україні потрібен не декларативний, а ефективно функціонуючий ринок сільськогосподарських земель, основними характеристиками якого мають стати конкуренція, прозорість, справедливість.
А щодо права держави на придбання земель, то вона його вже має згідно з чинним земельним законодавством, зокрема, і сільськогосподарських для суспільних потреб (будівництво доріг чи інших об’єктів інфраструктури), а не для ведення товарного сільгоспвиробництва. Як сільгоспвиробник, держава давно і переконливо зарекомендувала себе порожніми полицями у продмагах, картковими системами розподілу харчів тощо.
Окрім цього, держава вже і так є найбільшим латифундистом, оскільки в її власності сьогодні перебуває до 12 млн га земель. Щодо придбання нових, то вона може придбавати еродовані сільгоспземлі для їх відновлення чи переведення в інші категорії земель. Усе інше, як кажуть, від лукавого. Стосовно багатьох інших положень згадуваного законопроекту, то вони не лише дублюють та вносять хаос в чинні кодекси і закони, що мають вищу юридичну силу, а й зводять нанівець саме поняття земельного ринку. Але це вже тема іншої розмови.