Спекотні липень і серпень кличуть багатьох рятуватися в Карпатах, де ця пора року ідеальна для відпочинку. Замість задимлених проспектів — свіжість лісу, замість знервованих офіціантів дорогих ресторанів чи кафе — розважливі господині, які з усмішкою кладуть на стіл токан із бринзою, не просячи за нього соточку». Порівняння на користь літнього відпочинку в гірській місцевості можна наводити й далі.
Привабливу рекламу можна знайти на тисячах носіїв, тож зайвий раз цього не робитимемо. Чому ж тоді тисячі їдуть не до нас, а за кордон, де платять за відпочинок у рази дорожче, ніж могли б удома? По-перше, харчування. Неодноразово чув нарікання, що мед у нас насправді — не бджолиний продукт. Змішуючи цукор із барвниками, виробники подають його як сосновий, акацієвий чи гречаний мед. З акацією ще можна погодитися, а ось із гречкою, якої в Карпатах не сіють, а то й із сосною, яка не медонос, як бути? Довірливі туристи, зрозумівши обман, роблять висновки і застерігають знайомих не купувати карпатського фальшованого меду. Потерпають від цього ті бджолярі, які продають справжній мед.
Окрема тема — вино, яке рікою ллється на гастрономічних фестивалях. Поряд із добросовісними виноробами тут отримують місця і хіміки: розчиняючи у воді спирт, цукор і різноманітні есенції, вони видають гримучу суміш за натурпродукт. Продають «закарпатську паленку», виготовлену не зі слив або груш, а з есенцій. Замість овечої бринзи туристам впарюють продукт із коров’ячого молока.
За рік на Закарпатті стається «близько 100 проблемних випадків, пов’язаних із харчовими та алкогольними продуктами», — прозвучало нещодавно на одному з брифінгів з вуст туризмознавця Федора Шандора.
Трасу до озера Синевир уподобали продавці різноманітних карпатських чаїв, еліксирів, мазей. Про них говорять, що «помічні» від хвороб. Хто це може підтвердити і від яких хвороб? А від багатьох! Тут усе залежить від фантазії продавця.
Якщо засіб у прозорому пакетику, бачиш, що купуєш. Трави навряд чи завдадуть шкоди. Але цього не можна сказати про «еліксири» й «мазі». Тут мусиш довіритися самим виробникам. Та чи багато до них довіри?
Рік у рік на березі Синевиру продавців «помічних» товарів більшає. А туристам хочеться побути наодинці з незрівнянним за красою синім оком Карпат, відчути його енергетику, поринути у власні думки. По це і їдуть. Прикро, що керівництво Національного природного парку «Синевир», беручи ще й плату за відвідування озера, не поспішає обмежити пожадливість продавців сумнівного краму.
Або інші озера — Солотвинські із ропою. Пригадую його вигляд двадцятирічної давності: чисті, в зеленій траві береги, всі купаються без жодних засторог. Тоді в Солотвині ще не було десятків готелів із басейнами, до яких закачують солону воду з колишніх штолень. Зате були чисте довкілля і, що не менш важливо, можливість відпочивати простим, не обтяженим великим гаманцем туристам.
Нині довкола комфортних і вишуканих готелів — територія, як кажуть, без імені. Про стан довкола озера краще не говорити. Сміття тут головний господар. А туалет? Та ось він, за кущем! Щоб скористатися послугами готелів та їхніх чистеньких басейнів, викладайте не колишні 10—15 гривень за ніч, а 450!
Хтось скаже: прогрес існує, щоб створювати людям зручності. Зручності поряд із брудом, хоч і за ошатним парканом — невелике задоволення. І в цій ганебній ситуації так само не помітно руки місцевої влади, яка впорядковує територію. На це і мали б витрачати курортний збір, якого ніхто не скасував. А де роль контролюючих органів? Адже наприклад у Тячівському районі ще є залишки розформованої санепідемстанції.
Для туризму на Закарпатті депутати затвердили окреме гасло: «Земля, наближена до неба». І це виклик. Тим сміттєзвалищам, якими обростають узбіччя доріг: хоч би скільки б їх прибирали, вони знову виростають. Тим нерозбірливим організаторам фестивалів, які дозволяють торгувати підробками. Тим, зрештою, хто відповідає за нашу духовність.
Загальновідомо, що край за Карпатами багатий на старовинні дерев’яні церкви — пам’ятки архітектури національного значення. Дві з них вписано до переліку об’єктів, що перебувають під охороною ЮНЕСКО. Та зайти до одного з цих двох храмів — у селі Ужок на Великоберезнянщині зась.
Туристів у будні сюди не впускають, а у свята і вихідні під час богослужінь (церква діє) їх можуть виштовхати на вулицю. Мовляв, це не музей. Договору з обласною владою, який би внормував ситуацію і давав змогу безперешкодно відвідувати об’єкт ЮНЕСКО туристам, досі немає. Що це, скажіть, як не заперечення самої суті туризму — ознайомлюватися з найкращими надбаннями краю?
Тут уже вислів про «землю, наближену до неба», можна сприймати в зовсім іншому світлі. Чи наближену і наскільки? Робімо висновки всі разом. Адже отримувати прибутки з туризму хочеться, однак чомусь це йде поряд із приземленими можливостями.