2 ЧЕРВНЯ 1919 РОКУ НАРОДИВСЯ ЮРІЙ ТИМОШЕНКО (ТАРАПУНЬКА)
КУМИРИ. У творчому дуеті Тарапуньки і Штепселя першому відводилась роль статечного і мудрого українця, другому — імпульсивного росіянина, якому завжди кортить усіх «догнати і перегнати». Натомість, за спогадами друзів, у реальному житті все було точнісінько навпаки: товариського полтавчанина Юрія Тимошенка, який ніколи не цурався компаній і хоч не зловживав, однак полюбляв випити, завжди пригальмовував педантичний одесит Юхим Березін.
Митці стали сценічним уособленням толерантного ставлення один до одного двох чи, точніше, навіть трьох народів, адже Штепсель — не росіянин, а єврей. Саме це стало причиною того, що коли Юрієві Тимошенку зібрались надати звання Народного артиста УРСР, то його напарника обійшли нагородою. Реакція українця Тарапуньки стала несподіваною для чиновників від мистецтва, однак цілком прогнозованою для друзів — він категорично відмовився приймати відзнаку, яку згодом отримав разом із Березіним.
Популярні на теренах всього Радянського Союзу митці не раз потерпали через занадто гостре слівце, через що так і не стали Народними артистами СРСР. Втім, у них були значно вищі й відоміші звання — Тарапуньки і Штепселя.
215 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА ПУШКІНА
Правда — лише для своїх?
ДАТА. Чи то загадковість, чи то непередбачуваність таємничої російської душі сповна виявилась у знаменитій фразі з листа Пушкіна до В’яземського: «Я презираю отечество мое с головы до ног — но мне досадно, если иностранец разделяет со мною это чувство».
Саме в ній сутність традиційної для Росії політики подвійних стандартів, коли чорне стає білим і навпаки. Красномовний приклад — уславлений Пушкіним у поемі «Полтава» російський самодержець, про якого в росіян — власна думка, яку відверто висловив хіба що Лев Толстой: «С Петра І начинаются ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, распутничает, мужеложствует. Сам рубит головы, кощунствует. И не только не поминают его злодейств, но не перестают восхвалять доблести этого чудовища».
Ще жорсткіший погляд зі сторони: «Росія тяжко хвора на русизм. Ця ідеологія страшніша за фашизм, расизм, нацизм. Якщо існує держава-терорист, то це — Росія». Ці слова належать убитому російськими спецслужбами президенту Чечні Джохару Дудаєву, який, на відміну від сепаратистів в Україні, прагнув незалежності на рідній, а не чужій для нього землі.
125-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО
«Руський витязь» київського роду
ГОРДІСТЬ. Видатний авіаконструктор, гелікоптерами фірми якого донині літають президенти США, для одних — росіянин, для інших — поляк. Утім, насправді дід майбутнього піонера літако- та вертольотобудування служив православним священиком у селі Антонівка на Сквирщині, а для його сина Івана, професора медицини, та онука Ігоря рідним містом став давній Київ.
До речі, лише фахівці знають, що не Санкт-Петербургу чи Москві, а столиці України судилося стати колискою авіаційної галузі на теренах тодішньої Російської імперії. Саме в Києві 23 травня 1910 року злетів у небо перший аероплан вітчизняної конструкції. Його творець — професор Політехніки Олександр Кудашев — буквально на день випередив Якова Гаккеля, чий літак піднявся у повітря над Гатчинським аеродромом під Петербургом.
Та вже 11 червня 1910 року естафета знову перейшла до Києва, де 21-річний Ігор Сікорський успішно випробував наступний вітчизняний аероплан, який створили уже не маститі професори, а троє студентів Політехніки — Федір Билінкін, Василь Іордан і майбутній знаменитий авіаконструктор. БІС-2, названий за початковими буквами прізвищ його творців, став першим літальним апаратом із понад шістдесяти у долі видатного киянина, які прославили свого творця.
Зазвичай біографи Сікорського не забувають згадати, що перші гелікоптери (С-1 і С-2), які він створив у Києві, навіть не злетіли у повітря, однак чомусь не говорять про те, що з 1906 року при Політехніці вже діяв студентський повітроплавальний гурток із чотирма відділами — аеропланів, гелікоптерів, авіамоторів і орнітоптерів. Члени останнього намагалися створити літальні апарати за принципом польоту птахів, що нині викликає лише поблажливу посмішку, хоча сучасникам народження авіації не меншим дивом видавався підйом у небо будь-якого механізму, важчого за повітря.
Втім, уже навіть перші недосконалі «етажерки», як іронічно називали аероплани, довели свою перспективність. Отож із 1909 року в Києві запрацювало Товариство повітроплавання, що об’єднало всіх ентузіастів — від студентської молоді до професорів і офіцерів. Не дивно, що коли росіяни буквально молились на іноземні «Фармани», «Вуазени», «Ньюпори», «Морани»
і «Блеріо», то кияни заслужено пишалися плеядою вітчизняних авіаконструкторів, серед яких, крім Сікорського, брати Касьяненки, Олександр Карпека, Федір Терещенко, Дмитро Григорович. Тимчасом як спроба створити перші вітчизняні аероплани у військовому центрі повітроплавання під Петербургом обернулася повним конфузом — серед майже десятка так званих «ганчинських конструкцій» жодна(!) не змогла піднятись у повітря.
Натомість на завершеному в травні 1911 року аероплані Сікорського С-5 із двигуном у 50 кінських сил конструктор не лише склав екзамен на звання пілота, а й встановив чотири всеросійські рекорди — з висоти підйому (500 метрів), дальності польоту (85 км), тривалості перебування у повітрі (52 хвилини) та швидкості (125 км/год). У листопаді того самого року вже на С-6 наш земляк добився першого в історії вітчизняної авіації світового рекорду — зі швидкості польоту на аероплані з пілотом та двома пасажирами. Власне, саме після цього Сікорський, який ще навіть не закінчив навчання у Політехніці, став головним конструктором авіаційного відділу знаменитого «Русько-Балтійського вагонного заводу».
Не зайве згадати, що тоді до Петербурга переїхали щонайменше десятеро провідних авіафахівців із Києва, які під керівництвом свого ще зовсім молодого, талановитого колеги добились надзвичайних досягнень. Утім, щоб не бути голослівним, звернімося до фундаментального дослідження В. Шаврова ще радянських часів «История конструкций самолетов в СССР», де автор прямо констатує: «Творческий путь от первых подлетов в 1910 году привел киевских конструкторов (підкреслення моє. — В. Ш.) через три года к созданию невиданных в то время самолетов-гигантов «Русский витязь» и «Илья Муромец».
Йдеться про чотиримоторні аероплани, які заслужено здобули назву «повітряних кораблів». Досить сказати, що довжина верхнього крила цих гігантів, розміри яких досі вражають уяву, від 24 до 34,5 м, вага літака — до 4,2 тонни, висота польоту — до 3,5 км, час безперервного перебування у повітрі — до 6,5 год. Менш відомо, що знаменита модифікація «Іллі Муромця» з потужнішими двигунами, на якому 16—17 червня 1914 року здійснено рекордний переліт Петербург—Київ і назад з однією проміжною посадкою на прямому і зворотному маршрутах, офіційно іменували «Корабель Київський». Не менш красномовне визнання самого Сікорського, увічнене на встановленому йому пам’ятнику біля рідної Політехніки: «Знімаю капелюха перед альма матер, яка підготувала мене до підкорення неба».
70 РОКІВ ВІД ПОЧАТКУ ВИСАДКИ СОЮЗНИХ ВІЙСЬК У НОРМАНДІЇ
Другий чи третій фронт?
ПОГЛЯД. З легкої руки ідеологів радянської доби багато українців досі впевнені, що аж до червня 1944 року Червона армія воювала проти гітлерівців самотужки. За аналогією з президентом Росії Путіним, який договорився до того, що росіяни, мовляв, могли перемогти у Вітчизняній війні без українців, радянські пропагандисти не менш «аргументовано» доводили, що на час відкриття Другого фронту в Нормандії долю Німеччини було вже вирішено. Це справді так, але з одним, проте суттєвим уточненням — не без вагомого внеску союзників по антигітлерівській коаліції.
Непростимий гріх не пам’ятати, що 2/3 загальних втрат у живій силі німецький вермахт зазнав саме на Східному фронті. Та не менший гріх забувати, що кожен п’ятий танк і бойовий літак у роки війни СРСР отримав по ленд-лізу. Як, до речі, близько 80% усіх використаних ліків і медичного обладнання, 50% — пально-мастильних матеріалів, у т. ч. майже весь високооктановий бензин для авіадвигунів. Основою автопарку Червоної армії стали не радянські «ЗІСи» і «полуторки», а американські «студебекери», на шасі яких з 1942 року монтували навіть знамениті «катюші». Спеціальний порох для реактивних снарядів, що завдавали ворогові жаху, теж ввозили із США, як і третину всього обсягу вибухових речовин для військових потреб.
Прагматики-економісти стверджують, що в роки війни більше половини потреб СРСР у харчових жирах забезпечувалось за рахунок ленд-лізу. Із США надходило навіть борошно, не кажучи вже про тушонку, яєчний порошок і сигарети. Якщо пригадати, що вже у повоєнний час, коли додалось робочих рук і вже не було потреби годувати багатомільйонну діючу армію, сталінські вожді догосподарювались до голоду 1947 року, то неважко уявити, як би жилося радянським людям у тилу без ленд-лізівської допомоги Червоній армії.
Впродовж довгих десятиріч радянських громадян переконували, що «кляті імперіалісти» вимагали оплати або повернення поставлених у період війни матеріальних ресурсів. Насправді за умовами ленд-лізу це стосувалося лише не використаних або не втрачених під час бойових дій матеріалів і техніки. Однак коли чимало «студебекерів» по завершенню війни відправили назад за океан, то розрахуватись за майже половину задіяних на радянських залізницях паровозів (42,1%), чверть наявного парку металорізальних верстатів (23,1%), не кажучи вже про «дрібниці» — дефіцитний алюміній, залізничні рейки тощо — не спромігся ні СРСР, ні його нинішня «законна спадкоємиця» — Росія.
Щодо власне бойових дій, то не варто забувати, що доки Сталін ще «дружив» з Гітлером, Велика Британія єдина на європейському континенті протистояла фашизму — причому не лише відбиваючи німецькі авіанальоти, а й воюючи з італійськими і німецькими дивізіями у Північній Африці. Тимчасом як СРСР почав вимагати відкриття Другого фронту від англійців ще з липня 1941 року, водночас намагаючись укласти сепаратний мир із німцями ціною відмови від прав на Україну.
До речі, війська союзників розпочали широкомасштабні бойові операції в Європі майже за рік до відкриття Другого фронту! 10 липня 1943 року вони висадились на Сицилії, а 3 вересня 1943 року — на материковій території Італії, в результаті чого 8 вересня головний союзник Німеччини оголосив про капітуляцію та свій вихід із війни. Отож насправді бої у Нормандії ознаменували відкриття не Другого, а фактично вже Третього фронту в Європі.
Матеріали підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр" (ілюстрації надано автором)