ПАМ’ЯТАЄМО
25 років як з нами немає видатного українського артиста Юрія Тимошенка, більше відомого під сценічним псевдонімом Тарапунька
Є артисти, які за життя здобувають у глядача колосальний успіх і популярність. До таких належить творчий тандем Тарапунька і Штепсель. Цей міні-колектив настільки органічний і монолітний, що розглядати кожного окремо означає звести нанівець задумане. Та все-таки, попри закони сценічного жанру, першу скрипку вів Тарапунька. Високий, сягнистий, іронічно-дотепний — він уособлював такого собі статечно-мудрого українця, в якого є відповіді на будь-які запитання. Біля нього всі почувалися впевнено, затишно, надійно, бо знали: з будь-якої ситуації завжди є вихід. Оті оптимізм, безпосередність, відкритість передавалися кожному, хто долучався до сміхотворного мистецтва цього великого і талановитого артиста. Бо щирий і здоровий сміх — то значно більше, аніж ліки…
Веселий спогад крізь дитячу далечінь
Кінець 60-х років минулого століття. Робітниче селище цукрового заводу. На всю сільську вулицю — один телевізор «Рекорд». До честі його господарів, ті ніколи не відмовляли сусідам, яким кортіло подивитися ту чи ту передачу. Надто ж — коли виступали уславлені Тарапунька і Штепсель. Тоді до кімнати набивалося стільки люду, що й на підлозі не вистачало місця.
Коли батьки спромоглися на власний маленький «Старт-4», частина «телеманів» перекочувала до нашого помешкання. Навіть «Новорічний вогник» інколи переглядали в сусідському гурті. Зате стільки радості було, коли на екрані з’являвся улюблений дует пересмішників! Запам’ятовували кожен жарт, жест, слово, аби наступного дня повторити їх. Особливо ті, які частенько «випадали» із загальноприйнятого комуністичного контексту. Пригадую, як батько — колишній військовий політпрацівник — дивувався одному космічному жарту Тарапуньки: «Чи є дурні на Сатурні?» — запитував той Штепселя через кілька днів після того, як до Венери вирушила чергова радянська космічна станція.
Герої Юрія Тимошенка завжди запам'ятовувались глядачам. Фото з сайту yandex.ru
Чи випадковий збіг, чи й справді той жарт належно «оцінили» компетентні органи, але протягом кількох місяців дует не з’являвся на голубих екранах. Хоч згодом знову сипали іскрометними жартами, від яких глядачі аж заходилися сміхом.
А коли наприкінці 70-х випало навчатися в Київському державному університеті, за першої нагоди пішов на концерт улюблених артистів. На дорогі квитки грошей не мали, тож з однокурсниками тулилися на «галерці», але й там було весело і безтурботно. Приїхавши на канікули до села, розповів, що бачив не когось там, а самих Тарапуньку і Штепселя! Від того земляки пройнялися до мене особливою повагою — наче я з артистами разом виступав на тому концерті…
Півстоліття на комедійній сцені
Сьогодні про уродженця Полтави Юрія Тимошенка говорять як про феномен. Зустрівши одесита Юхима Березіна в стінах Київського театрального інституту, вони разом дебютували восени 1936-го в ролі статистів — грали козаків у спектаклі «Тарас Бульба». Чи могли вони тоді подумати, що їхня творча співпраця триватиме рівно півстоліття, аж до трагічного грудневого дня 1986-го, коли зупинилося серце Юрія Трохимовича? То була справжня епоха високого сценічного мистецтва, що вийшло за традиційні класичні рамки і стало народним. Бо кому ще шанувальники надсилали листи і телеграми за такою простою адресою — «Москва. Кремль. Тарапуньці і Штепселю»? І вся кореспонденція потрапляла до артистів.
Творча співпраця Юрія Тимошенка і Юхима Березіна — Тарапуньки і Штепселя —
тривала рівно півстоліття.
Фото з сайту clubs.ya.ru
На щастя, і сьогодні живі-здорові ті, кому випало знати Юрія Тимошенка, працювати разом з ним. Серед них — відомий письменник-сатирик Євген Дудар. Як пригадує майстер слова, з Юрієм Трохимовичем багато разів зустрічався під час різних конкурсів і фестивалів, журі яких зазвичай очолював Тарапунька. «Поза сценою він залишався простим, відкритим, щирим, — каже Євген Михайлович. — Навіть натяку не було на якусь зверхність чи зазнайство. Поводився з усіма однаково, чемно, ввічливо. Ніколи б не подумав, що це такий знаменитий артист. Мав від природи тонке відчуття гумору. Причому часто жартував експромтом — без якихось домашніх заготовок».
Пригадує письменник, як під час конкурсу декламаторів один за одним почали читати твори самого Євгена Михайловича. Перший учасник, другий, третій…Причому, на переконання самого Дударя, декламували так, як і сам автор, — мов під копірку. Йому це не сподобалося. Підвівся і попросив більше не читати гуморесок Дударя. Тарапунька здивувався: мовляв, уперше бачить подібне. Коли ж Євген Михайлович пояснив, що й до чого, артист з розумінням поставився до такого прохання: справді, декламувати треба так, як цього не може зробити будь-хто інший. Інакше немає сенсу взагалі братися за сценічне ремесло.
Щирий сміх важить значно більше, ніж ліки. Фото з сайту polnava-arenda.com
А музичні сходи — справжні
Народний артист України Анатолій Литвинов — один з тих, хто був поруч із Тарапунькою впродовж майже трьох десятиріч. Як пригадує відомий декламатор, у грудні 1959-го йому, учаснику шахтарського ансамблю пісні і танцю, запропонували роботу в «Укрконцерті». Приїхав до Києва, написав заяву і поніс до відділу кадрів. А там, на столі завідуючого, лежать кілька особових справ артистів з прізвищами. «Бачу — написано «Юрій Тимошенко», — розповідає Анатолій Васильович. — А поряд папка «Юхим Березін». Ну, думаю, потрапив до такого гурту…Це ж Тарапунька і Штепсель, про яких уже тоді знали не тільки в Україні, а й у СРСР».
Невдовзі познайомився з обома. Виявилося, що вони такі самі, як і всі люди — з єдиною хіба що різницею: артисти. З Тарапунькою в Литвинова склалися особливо дружні стосунки — разом відпочивали, бував у нього вдома. Спершу сім’я Тимошенків мешкала в маленькій квартирі на Червоноармійській, яку, до речі, довелося вибивати з неабиякими труднощами. Розлучившись із першою дружиною, він залишив їй житло, а з Юлею Пашковською, з якою одружився 12 грудня 1961 року в Полтаві, довелося поневірятися по чужих кутках. Хоч невдовзі, коли постало питання про гастрольні концерти в Москві і Ленінграді, київські чиновники вимушені були надати маленьку кімнатку.
Згодом сім’я переїхала в нове помешкання на Рейтарській — там Юрій Трохимович ледь не власноруч робив ремонт. До слова, артист обожнював щось майструвати, пиляти — навіть виготовив так звані музичні східці, які видавали запрограмовані мелодії. Була в артиста розкішна, як на той час, іномарка — довга, важка, представницька. Хоч і водив, але особливої насолоди від цього не мав: не склалися стосунки з гамірними і запрудженими дорогами, і квит. Тривалий час захоплювався колекціонуванням марок — інколи міг зірватися з місця і в пошуках новинки поїхати за сотні кілометрів. Але з часом філателістична пристрасть згасла. Колекцію артист продав, а гроші використав для купівлі квартири.
Поза сценою обожнював футбол, більярд, пиво, на вечерю полюбляв пряники з молоком. «А ще курив «Camel», не цурався чарки, — каже А. Литвинов. — А що в цьому особливого? Щоправда, тоді такі цигарки могли собі дозволити далеко не всі. Кілька разів пробував кидати, але не вдалося». Про останній факт відомо, що одного разу Тарапунька звернувся за допомогою до гіпнотизера. Той довго чаклував над напівсонним артистом, наказуючи йому кинути палити, а потім узявся проповідувати про шкідливість… алкоголю. При цьому артист розплющив очі і промовив: «А ось про пити — не треба».
Анатолій Литвинов з болем пригадує свої гастролі в Ужгороді наприкінці листопада 1986-го. В цьому місті тоді якраз перебував Юрій Тимошенко — серцевий напад уклав його на лікарняне ліжко. «Ввечері 1 грудня мені в готель зателефонував Петро Рак, який займався організацією концертів. Повідомив, що помер Юрій Трохимович. Його тіло повезли до Києва спеціальним автобусом, а відмінити концерти я не міг. Пізніше, по закінченні концертного туру, прийшов на Байкове кладовище до мого дорогого старшого друга. А зараз уже й цього не можу — ноги болять, та й здоров’я не те».
Першого грудневого дня чверть століття тому закінчилася тріумфальна хода артистичного дуету. Пізніше Штепсель намагався виступати самостійно, але з того нічого не вийшло. За кілька років поїхав до Ізраїлю, де й залишився назавжди, переживши свого друга майже на два десятиріччя.
«Здоровенькі були…» — так традиційно розпочинав свій виступ Тарапунька. Цих двох звичайних слів було досить, аби глядачі перейнялися, повірили усім серцем і душею. Багато з них вірять у чудодійну силу сміхотворця і сьогодні.