ПАМ’ЯТЬ

Нові подробиці з життя Сергія Лифаря та його рідних —  немов його зустріч і з ними, і з нами

Іноземці змінювали прізвища на російські, щоб із цими псевдонімами гастролювати по Європі в знаменитому «Російському балеті» Сергія Дягілева. А Сергій Лифар, котрий починав у цій трупі блискучу кар’єру соліста і хореографа, завжди наголошував, що він українець. Це зазначено і на його посмертних, вже кам’яних «візитівках». «Тут із 1955 по 1985 рік жив Лифар (1904—1986), видатний хореограф ХХ століття, уродженець України, який був першим танцівником і балетмейстером Паризької національної Опери», — інформує меморіальна дошка на будинку в столиці Франції. Київ, де він з’явився на світ, викарбуваний латиною на його надмогильному пам’ятнику на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.

Він розбивав голову об стелю…

Цей чоловік із тих особистостей нашої нації, завдяки яким за кордоном вирізняють Україну з узагальненого й дотепер «рашн». І до 25-ліття з його кончини наприкінці грудня 2011-го чорнобривцями незгасної пам’яті про нього стала нова книжка дослідника зарубіжжя в долях визначних українців, столичного журналіста й письменника Олександра Балабка — «Київ, Іринінська, Лифарям…», повість за листами митця». З десятками неоприлюднених листівок та фотографіями, які Сергій Лифар надсилав додому з різних країн Європи з 1923-го, відколи втік за кордон з мрією про дягілевський балет, і по 1937-й, ознайомила Олександра Балабка відомий київський мистецтвознавець Наталія Асєєва, котрій вони дісталися у спадок від бабусиної рідної сестри Марії Дяченко, мачухи Сергія Лифаря.

Попрощавшись із юним сином, його батьки більше ніколи з ним не зустрілися — він побував біля їхніх могил 1961-го, вперше відвідавши Київ як турист. Тож можна уявити, яким дорогим і бентежним мостом між рідними душами були короткі вісточки від нього…

На березі Женевського озера, де доживав свій вік Сергій Лифар, час фіксує найбільша в світі секундна стрілка квіткового годинника, а в Парижі він вимірюється ще й  епітетами щодо Ейфелевої вежі  — від «непотрібної і потворної», «сміховинної», «гігантської фабричної димової труби», якими протестували проти її зведення Олександр Дюма-син, Гі де Мопасан, Шарль Гуно, до прихильних «старої мадам», «залізної дами», «пастушки хмар» та інших від наших сучасників. А в балетній долі колишнього киянина час залишав і такі свої мітки — синці на руках і ногах після жорстких уроків у видатного італійського танцівника і балетмейстера Енріко Чеккетті, котрому учні цілували руки навіть тоді, коли він, зіскакуючи зі стільця, бив їх за погрішності палицею. А шліфуючи свої «па» на репетиціях, за кулісами і навіть у вагоні на ходу поїзда, Сергій Лифар, бувало, розбивав об стелю голову, а ногою провалював підлогу, і на сцені не раз виконував свої партії зі страшним болем, хоч ніхто із глядачів про це не здогадувався.

Йому так не вистачало в еміграції рідного киева. Фото bfrz.ru

Щодо його майбутнього Сергій Дягілев уклав парі на ящик шампанського з колегою Броніславою Ніжинською, котра вважала, що той ніколи не стане ні великим танцівником, ні балетмейстером. І не помилився. «По завершенні «Блудного сина» публіка буквально шаленіла, багато хто в залі плакав, але ніхто не знав, що я грав себе, грав своє життя», — згадував балет Прокоф’єва Сергій Лифар. Від Дягілева він тоді почув: «Ти великий артист. Тепер мені тебе нічого вчити, я в тебе повинен учитися».

Лифар відучив Сергія Дягілева від нюхання кокаїну. Але не зміг вплинути на думку метра про кордебалет: той називав його «стадом баранів», якому «нічого не потрібно, окрім того, аби бути ситими і одягнутими». Зате завдяки Лифарю кордебалетівці вже не бігали, як за принизливою традицією раніше, по цигарки, сірники й пиво для прем’єрів.

Коли помер у 1929-му Дягілев, Сергій Лифар як неофіційний спадкоємець раптом вирішив закрити його дітище, де і сам здобув визнання, «щоб Дягілев був похований у славі, навіть ціною смерті «Російського балету», аніж бачити, як його творіння неухильно занепадає», бо «неможливо малювати замість Пікассо чи створювати музику замість Стравінського». І сам «у 24 роки, після 8 років наполегливої праці, опинився без шеляга в кишені й без роботи».

Стрімкі кроки танцівника, котрому в 24 роки довірили національний балет Франції

Та вже через чотири місяці поставив балет «Творіння Прометея» на музику Бетховена в паризькій Гранд Опера, і публіка, вороже настроєна проти реформ цього слов’янина у трупі, захоплено аплодувала і його неперевершеним стрибкам як соліста, і його хореографії, а директор театру після вистави запитав: «Якщо я довірю вам долю нашого національного балету, ви за це візьметеся?»

У Гранд Опера приходив  у вишиванці

Сергій Лифар керував балетом Гранд Опера майже 30 років. Він дивував усіх не лише творчими несподіванками, як, наприклад, в  балеті «Ікар», який вважають його найвизначнішим досягненням: «Мій «Ікар» танцюватиме без музики». Вражав усіх і винятковою принциповістю. Відмовився танцювати у виставі, коли в залі був президент Франції та увесь дипломатичний корпус. Наступного дня пояснив очільникові держави, який його викликав, що вчинив так, бо не встановили потрібних декорацій: «Я надто люблю і ціную своє мистецтво, щоб принижувати його такими халтурними виступами, на які мене штовхали». І той, до його честі, не відправив у відставку Лифаря, а оголосив догану директору.

А вже сам дійшов до президента Франції, розплутуючи парадокс, чому протежують найбездарнішу балерину, яка займала чиєсь місце в офіційній трупі, директор театру, державний департамент мистецтв і навіть секретаріат президентського Єлисейського палацу. З’ясувалося, все це через те, що главі держави набридло щодня чути шепіт свого шофера: «Пане президенте, чи є у вас добрі новини щодо просування моєї дочки?»…

Українець Сергій Лифар, який не раз приходив у Гранд Опера у вишиванці, багато років прожив у Франції, але так і не прийняв її громадянства, хоч і був відзначений найвищими державними нагородами цієї країни — орденами Почесного легіону та Літератури і Мистецтва Франції. За наказом президента Франсуа Міттерана труну з тілом митця провезли через увесь Париж. А за наказом Сталіна його мав убити агент, колишній грузинський князь, але так розчулився на репетиції балету «Шота Руставелі», що кинувся Лифареві в обійми. Ще раніше врятувала Лифаря, замість того, щоб знищити, і закохана в нього агентка паризького гестапо.

У СРСР славетному хореографу так і не дозволили поставити на сцені Большого театру три балети: «Федру» Ж. Оріка для Майї Плісецької, «Сюїту в білому» У. Лало для Катерини Максимової та «Ромео і Джульєтту» Чайковського для Наталії Безсмертнової, хоч він пропонував за таку «послугу» листи Пушкіна, успадковані від Дягілева. Та обіцянками радянські чиновники все-таки видурили в нього не один надкоштовний літературний і художній раритет.

У колі друзів і приятелів Сергія Лифаря, обдарування якого реалізувалися і в журналістиці, письменництві, образотворчій сфері, були Марк Шагал, Пікассо, Коко Шанель, інші світові знаменитості. З-поміж трьох жінок, котрі назавжди заполонили його душу, крім матері та дружини графині Лілліан д’Алефельдт, була й одна з перших манекенниць паризького подіуму та фотомоделей, кіноактриса Наталі Палей — онука Олександра ІІ і донька великого князя Павла Олександровича Романова, надзвичайно вродлива екстравагантна дружина відомого модельєра Люсьєна Лелонга, яку кохали Жан Кокто, Антуан де Сент-Екзюпері, Еріх-Марія Ремарк…

Київ, Іринінська, Лифарям

Але як же не вистачало Сергію Лифарю в зарубіжжі, в часи його тріумфів і не тільки, рідних, котрі перебували в Києві мов на іншій недосяжній планеті… Батько з матір’ю, а через 6 років після її смерті в 1933-му  — з другою дружиною, відлюдно жили під постійним наглядом відповідних служб. Колись багатий землевласник, учасник селянського з’їзду, який проголосив гетьманом України Павла Скоропадського, дід по матері Василь Марченко, котрий посвячував малого Сергія в історію України й привчав до народних звичаїв, свій понадстолітній вік доживав за радянської влади, просячи милостиню біля київських храмів…

У своїй книжці «Київ, Іринінська, Лифарям» Олександр Балабко досліджує листівки видатного танцівника й хореографа, надіслані своїй родині, наче лифарівський всесвіт, майже енциклопедично: з історією зображеного на них, подій навколо їхніх дат у світі,  в житті Сергія Лифаря й людей, що зустрічалися на його шляху тощо. Та з цього огрому інформації свідомість вибирає, мов дитина начинку з пирога, найцікавіше. Ось, зокрема, зовсім недавні новини про умовний строк нашим молодим співвітчизникам за яєшню на Вічному вогні в столичному парку Слави актуально перегукнулися з епізодом цієї книжки. Виявляється, ще 1923 року, коли Сергій Лифар приїхав у Париж, вічний вогонь запровадили французи, і тоді  вони дуже ганили молодого секретаря Едіт Піаф, котрий засмажив яєшню на ньому під Тріумфальною аркою…

ДОСЬЄ «УК»

Серж ЛИФАР. Один з найвизначніших танцівників ХХ століття. Народився в Києві 2 квітня 1904 року, помер у Лозанні в Швейцарії 15 грудня 1986-го. Його талант розквітнув за кордоном  у «Російському балеті» Сергія Дягілева. Майже 30 років  очолював у Парижі балет Гранд Опера. Засновник Паризького університету хореографії і Університету танцю.