У нас була «крута» профспілка. Ще б пак — редакційна! Бо перед Новим роком і до великих революційних свят вона вибивала для нас пайки. Нічого дивного в цьому немає: народи, перегодовані ідеологією, як правило, недоїдають. Ми винятком не були.

Вміст наших «пайок» періодично варіювався. Але в межах одного й того ж набору продуктів. Там було те, що тоді у вільному продажу практично не траплялося. Зазвичай пачка чи дві чорного меленого перцю, двохсотграмова баночка майонезу та п’ятсотграмова — зеленого горошку, банка розчинної кави, палка сухої «Московської» ковбаси, невеличка баночка червоної ікри та пляшка коньяку. Мало не апофеозом гастрономічного щастя ставало придбання за наші ж кревні курей. Тушки їх були препогано общипаними і часто такими худими, що з-під шкіри проглядала синь. Через що інакше, ніж синіми птахами щастя, тих курей ми не називали…

Пізніше у нашому «революційному» пайку почали з’являтися два-три рулончики, перепрошую, туалетного паперу. Того самого, про який у ті роки нагадав відомий сатирик Геннадій Хазанов.  І висловив побажання: «туалетний папір має бути для всіх, а не тільки членів політбюро, бо вони добре їдять!» Малося, звісно, на увазі політбюро «керівної і спрямовуючої» компартії. Бо інших же тоді в Радянському Союзі не існувало…

А ще в пам’яті спливла картинка: у Москві перед від’їздом до Луцька стою в гастрономі у величезній черзі за вареною ковбасою. До останніх днів буду згадувати оте «Больше двох батонов в рукі нє давать!» та… відбірний російський мат. Ним столичні продавчині майстерно наводили лад у черзі.

У країні, де не було свободи слова й думки, — і їжі вдосталь не було!

А потім «пішли» талони і на промислові товари. За нормами продавалося найнеобхідніше. Без талончика з печаткою не можна було купити шкарпетки, мило, пральний порошок тощо. Були встановлені норми на зношування, перепрошую, трусів — дві пари на рік. Стільки ж колготок для жінок.

У країні, яка експортувала нафту в Європу і ще чорт зна куди, вишикувалися черги за бензином. Норма на талон, якщо не зраджує пам’ять, — 20 літрів на машину на квартал і десять — на мотоцикл. Правда, за запискою, на якій стояли лише цифра і підпис, на недіючій заправці, в двадцяти кілометрах від міста, бензину можна було купити і сотню літрів. Але — лише обраним!

А потім було 23 січня 1991 року, що фактично стало початком розвалу Радянського Союзу. Цього дня вранці розпочався обмін 50- та 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Указ президента СРСР про вилучення з обігу «п’ятдесяток» та «сотень» і про обмеження видачі готівки із вкладів населення зачитали напередодні у головній телевізійній програмі «Час». Протягом трьох днів людям було дозволено обміняти лише 300 карбованців. Приблизно одну середню заробітну плату.

Люди, які все життя чесно працювали і тримали ці купюри на чорний день, вчисту програли: п’янюги, в яких нічого не було за душею, вкотре виграли.

Нинішня молодь, якій іноді розповідаю про ті чудасії, не хоче вірити. Але факт: товарний голод зник лише тоді, коли у суспільства з’явилася можливість вільно висловлювати свої думки, конкурувати політичними ідеями, шукати шляхи зближення із цивілізованим світом.

Чому згадав про ці сторінки життя, які прихопив із собою в небуття «Союз нєрушимий республік свободних»? На очі потрапила випущена в Криму, на тимчасово окупованій українській території, листівка із красномовним зверненням «Граждане России! ПАТРИОТЫ!» З неї війнуло затхлим духом Радянського Союзу.

Цей перл фашистської пропаганди зводиться до заклику стукати в ФСБ. На «подонков, которые хотят хаоса, беспорядка, войны…» І закликає: «возможно, вы знаете людей, которые были против возвращения Крыма в состав Российской Федерации или участвовали в региональном «майдане». О таких следует немедленно сообщать в ФСБ по адресу…»

Словом, стукайте, хлопці і дівчата, дорослі й не дуже, бабусі та дідусі у ФСБ. Можна й анонімно. Можна безплатно. А можна і за гроші. Адже сезон полювання на політичних противників вже розпочався.

А щоб вдячним за можливість знову бути під імперським чоботом електоратом феесбешна листівка сприймалася краще, внизу, згідно із прийомом злочинця, який втікає від переслідувача і кричить «тримайте злодія!», намальовано кулак, що б’є по свастиці.  І слова: «Ми маємо зупинити фашизм!»

Про 1937-й ви вже забули. Як і те, що новітня «керівна і спрямовуюча» зробить з ваших дітей новітніх павликів морозових. Піонер №1, нагадаю, без жалю доніс на рідного батька. За що той і був репресований. А банальний стукач тим часом став героєм.

Чи часто згадують нині в Криму про те, що в недалекому минулому в «стране, где так вольно дышит человек», після банального «стуку» жертвами безпідставних політичних репресій стали десятки мільйонів людей? В рази більше, ніж знищили фашисти.

Втім, чи варто нині нагадувати про пайки до революційних свят кримським прихильникам імперії, якими керує ностальгія за СРСР?

Рабам російської пропаганди все одно не осягнути, що історія рухається по колу. І завтра після «стуку» сусіда можуть прийти. Вже за ними.