Як тільки українське суспільство, шоковане звірячим убивством Оксани Макар, почало потроху оговтуватись, подібний випадок повторився знову — вже в Харкові. Сімнадцятирічну Юлю Ірніденко облили… самогоном і підпалили. Від сильних опіків, які покрили 90% тіла і спричинили важкі ускладнення, не сумісні із життям, дівчина померла.
Немає сенсу, мабуть, зараз переповідати всі перипетії цієї трагічної історії, бо мало хто з наших громадян не стежив за ходом розслідування. Майже всі разом із батьками Юлі сумують за дівчиною, життя якої так раптово, безглуздо і жахливо обірвалося. Дехто співчуває матері підозрюваного 22-річного Павла, бо нібито саме він облив самогоном Юлю і підпалив її. А є й такі, що починають поливати брудом саму пам’ять про дівчину, забуваючи біблейське і високо людське: про небіжчиків — або ж добре, або ж нічого.
Щось таки зламалося в нашому суспільстві. Цей спочатку слабкий скрип чути вже не перший десяток літ. Підмитий, розхитаний бурями перемін моральний стрижень української громади воднораз тріснув, гучно відлунюючи вбивствами, торгівлею людьми, наркоманією, проституцією. «Це все від того, що в людей ні страху, ні Бога в душі немає», — казав у таких ситуаціях мій літній сусіда.
І, мабуть-таки, мав рацію. Бо нічого ми, старше покоління, не змогли за ці більш ніж 20 років незалежності протиставити навалі телевізійного і дійсного насильства, не змогли виплекати і прищепити підростаючому поколінню повагу до своєї справжньої історії й до тих надбань, які кров’ю і стражданнями виборов наш народ на шляху до соборності й автентичності. Героїка років громадянської, Вітчизняної війни, Дніпрогесу і БАМу сплинула у минуле, вихлюпнувши разом із забрудненою водою саме дитя. Сторінки історії, яку переписують ледь не щодня, не встигають зцементуватися у дитячих та юнацьких душах, щоб стати надійним підмурком духовної й моральної зрілості. Замість відсвіту звитяжних подвигів українських козаків, Павки Корчагіна, Олександра Матросова ми дедалі частіше, заглядаючи у вічі школярам старших і навіть молодших класів, бачимо там відображення жаданого за будь-яку ціну долара, матеріального багатства, де вже немає місця романтичним юнацьким поривам душі до творення, духовного зростання, до співпереживання чужому болю, стражданням. Як немає здебільшого й бажання прокладати дорогу до духовних і моральних цінностей. Його величність долар затьмарив рожеві обрії юнацьких мрій, бо хоч куди повернись, хоч де подивись — бачимо приклади жаги до збагачення, влади через гроші, сходження на п’єдестал «нового українця».
Брак національної ідеї, крайня слабкість моральних засад суспільства породили вакуум у духовності багатьох представників молодого покоління, а не заповнена нічим ніша, як і земля без засівів, заростає бур’яном — колючими будяками, а то й отруйним зіллям. Винити тут нікого, окрім самих себе — батьків, педагогів, депутатів, журналістів. Час уже зняти полуду з очей, поки остаточно ми не прогледіли й не занедбали своїх спадкоємців, майбутнє нашого народу. Бо завтра буде запізно.