120 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЗОЩЕНКА
ПОСТАТЬ. Його ім’я зазвичай асоціюється з досі ніким не перевершеними і, на жаль, донині актуальними оповіданнями, в яких на весь свій мізерний «зріст» постає російський обиватель — ниций, заздрісний, потенційно агресивний, а тому щомиті готовий на будь-яку підлість. Причому навіть не зі зла, а просто заради сміху чи, висловлюючись сучасним сленгом, «хохми раді». «Героям» суто побутових історій Зощенка начебто далеко як до величі зображеної Гоголем «маленької людини» — Акакія Акакійовича з «Шинелі», так і до сатиричного трагізму персонажів безсмертного «Ревізора», які знаходять у собі силу зрозуміти, що сміються над собою. Та насправді різниця між двома митцями не стільки у масштабах письменницького генію, скільки в самих людях, зведених у радянській державі до рівня слухняних «гвинтиків», та в умовах, за яких судилося творити двом видатним українцям — Гоголю і Зощенку.
До речі, донині біографічні довідники подають дві різні дати і навіть два місця народження «самого непрочитаного и самого не понятого русского писателя», як відгукуються про нього чесні літературні критики. За твердженням Зощенка, в нього на руках були відразу два документи, за одним з яких його батьківщина — Полтавщина, а за іншим — Санкт-Петербург. Утім, сам письменник вважав себе полтавцем, хоч віднайдений дослідниками запис у метричній книзі засвідчує: він народився 9 серпня (28 липня за ст. ст.) 1894 року в тодішній столиці Російської імперії.
Важко повірити, однак на випускних екзаменах в гімназії юний Зощенко отримав «одиницю» за твір з «родной словесности». Однак не за безграмотність, а за оригінальність викладу, яка розлютила консервативних екзаменаторів. Це стало першим серйозним конфліктом майбутнього письменника з імперською системою (цього разу ще царською), що завершився перездачею та благополучним вступом на престижний юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету.
Та вже за рік спалахне Перша світова війна і майбутній правник круто змінить свою долю — стане добровольцем і після юнкерських курсів поїде на фронт. Символічно, що воєнна кар’єра юного поручика розпочалась на рідній йому українській землі, а до розвалу Російської імперії у послужному списку вже комбата і штабс-капітана Михайла Зощенка — 4 поранення, 4 бойові ордени та отруєння бойовими газами, після якого офіцер дивом вижив, однак набув серйозну хворобу серця.
Демобілізованому за станом здоров’я 23-річному юнаку ще доведеться послужити у Червоній армії, доки у квітні 1919 року після важкого серцевого нападу його комісують. Як згодом згадуватиме сам Зощенко, «за три роки я поміняв дванадцять міст і десять професій. Я був: міліціонером, рахівником, шевцем, інструктором з птахівництва, телефоністом, агентом кримінального розшуку, секретарем суду, діловодом».
Утім, ще під час служби в Червоній армії Зощенко вже обрав свою зоряну і водночас хресну дорогу. На запитання тоді ще нареченої, що для нього найважливіше у житті, на яке дівчина очікувала почути «Звичайно, ви!», пролунало — «Звісно, моя література!» Як напише згодом Віра Зощенко, «це було у грудні 1918 року. І так було ВСЕ ЖИТТЯ!»
Закономірно, що непересічний талант, підкріплений подвижницьким ставленням до творчості, зміг здолати всі перепони. Більше того, саме перекладу оповідання Зощенка судилося першим репрезентувати літературу країни Рад у Західній Європі. Популярності книг молодого письменника серед радянських читачів могли позаздрити і маститі творці. Зокрема з 1922 по 1946 рік вийшло понад сто назв його книг.
Однак навіть ця слава не була безхмарною. У 1927 році через «політично шкідливе» оповідання Зощенка «Неприємна історія» вилучили весь наклад чергового номера сатиричного журналу «Бегемот». Після виходу в 1929 році книги «Листи до читача» п’єси письменника надовго зникли з репертуару театрів. Відповіддю на нині легендарну «Синю книгу» (1934 рік) стала рекомендація обмежуватись у творчості рамками «положительной сатиры на отдельные недостатки». Показово, що саме в цей час Зощенка включили до «Списку №1» заборонених у нацистській Німеччині авторів, чиї книги привселюдно спалювали на площах.
Та остаточне знищення одразу двох талановитих митців — Анни Ахматової і Михайла Зощенка — ознаменував вихід у 1946 році горезвісної постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград». В цьому документі письменника назвали «пошляком и подонком литературы», а його твори — «пошлыми пасквилями» на радянську дійсність.
170 РОКІВ ІЗ ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІЛЛІ РЄПІНА
Від листа запорожців — до феєричного «Гопака»
КУЛЬТУРА. «Запорожці, що пишуть листа турецькому султану» — одне з найвидатніших творінь геніального художника, якого прийнято вважати російським. Суто за національною ознакою це правильно, однак не варто забувати, що Ілля Рєпін народився в українському містечку Чугуєві на Слобожанщині. Саме тут проявився його мистецький хист, який зробив 16-річного хлопчака повноправним членом артілі богомазів.
На відміну від деяких «ісконно руських» наших землячків із суто українськими прізвищами, син царського солдата досконало володів українською мовою, добре знав історію України та ніколи не цурався свого «малоросійства». До речі, навіть знайомство Іллі Рєпіна із неперевершеним знавцем козацької старовини Дмитром Яворницьким відбулося 1886 року в Петербурзі на пам’ятних заходах, приурочених до 25-річчя смерті Тараса Шевченка.
На той час видатний художник вже 8 років як загорівся ідеєю відобразити на полотні славних запорожців. Причому прагнув показати їх не у батальній сцені, а начебто за суто побутовим заняттям — складанням відповіді на грізний лист турецького султана, який з пихи і дурості вважав себе володарем світу.
Ілля Рєпін за порадою свого друга Миколи Костомарова, який склав йому маршрут мандрівки, вже навіть побував у місцях колишньої Запорозької Січі. Втім, початкові ескізи не задовольнили ні самого художника, ні Льва Толстого, який, відвідавши майстерню живописця, дав слушну пораду: зобразити не просто колоритний епізод із життя січових лицарів, а сам дух козацької вольниці, що віками залишалась нездоланною для загребущих сусідів.
Тож Рєпін збільшив формат майбутньої картини, додав персонажів, вніс зміни до композиції, прагнучи зобразити вже не побутову сценку, а великий збір козаків. Однак до зустрічі з Яворницьким робота не ладилась, адже йшлося не про якусь міфічну подію, а реальний побут Запорозької Січі, що потребувало точних знань козацької епохи. Отож є всі підстави стверджувати, що йдеться про твір двох майстрів, один з яких був геніальним живописцем, а інший — видатним істориком.
Дмитро Яворницький не лише допоміг порадами, а й запропонував маршрути нових мандрівок Рєпіна місцями колишньої козацької слави та порадив майстру ознайомитись із зібранням українських старожитностей мецената і колекціонера Василя Тарновського. До речі, власник цього безцінного скарбу, значна частина якого увічнена на картині в озброєнні, одязі та побутових речах козаків, теж зображений на полотні у вигляді худорлявого і похмурого січовика у високій чорній шапці. Натомість «головний науковий консультант» Дмитро Яворницький постав січовим писарем, який з хитрою усмішкою виводить ядучі слова відповіді «козолупу, свинарю, злодіяці, всього світу і підсвіту блазню», що надумав змагатися силою зі справжніми козаками.
Ще одним красномовним свідченням винятково дружніх стосунків між двома патріотами України служить книга Дмитра Яворницького «Запорожье в остатках старины», ілюстратором якої став Ілля Рєпін. Видатний художник, картини якого розкуповувались за десятки тисяч золотих рублів, намалював для видання зображення зброї, кобзи, баклаги і навіть дерев’яних деталей козацьких куренів.
Власне, в доробку Іллі Рєпіна десятки картин суто української тематики. Більше того, в останні роки свого життя живописець працював над полотном «Гопак». У роботі над картиною знову придались поради старого друга Яворницького. Втім, про «націоналістичний» твір Рєпіна, що став лебединою піснею майстра, мало хто з українців знає. Так само як далеко не кожен звертає увагу на синьо-жовтий колір древків списів на задньому плані всім відомої картини, що уособили майво державних прапорів України.
15-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДАГЕСТАНУ
Зі своїм статутом — до чужого монастиря
НЕАДЕКВАТНІСТЬ. Здавалось би, який стосунок має Росія до давніх мусульманських територій, де досі зберігся національний побут, а державність існувала вже тоді, коли на місці Москви були непрохідні ліси й болота?
Втім, на переконання путінських політиків, там, де ступала нога «руського человєка», — вже «руській мір», який треба «захищати», не шкодуючи крові ні свого, ні, тим більше, чужих народів.
Трагічне тому підтвердження — упокорення Чечні й Дагестану, декларацію про відновлення незалежності якого проголосила 15 років тому ісламська шура цієї відродженої держави. У відповідь проти гордих горців кинули бронетанкові сили та розпочали ракетно-артилерійський планомірний розстріл аулів та міст. Чорною сторінкою у цій війні навіки залишиться 21 жовтня 1999 року, коли росіяни завдали ракетного удару по центральному ринку чеченської столиці — міста Грозного, де за лічені хвилини загинули понад 400 мирних жителів, щонайменше півтисячі було покалічено.
Втім, якщо для «демократів» із Росії це всього-на-всього адекватна відповідь «терористам», то боротьбу української армії проти озброєних російськими танками, «Градами» і «Буками» злочинців, на руках яких кров уже не лише українців, у сусідній державі чомусь іменують «каратєльной акцієй» проти «мирних граждан».
475 РОКІВ ТОМУ ФРАНЦУЗЬКА МОВА СТАЛА ДЕРЖАВНОЮ
У своїй хаті — своя правда
ПРИКЛАД. П’ять століть тому Західна Європа нагадувала одну велетенську імперію, освічена еліта якої спілкувалася латиною, а незгодних із волею Рима священна інквізиція спалювала на вогнищах, лицемірно стверджуючи, що при цьому не проливається ані краплі крові.
Чи не єдиною материковою країною, що не змирилася з ганебним поневоленням, стала Франція, король якої Франциск І надав французькій мові статус державної. Власне, саме це дало початок перетворенню фактичної провінції Європи на велику державу, зцементовану єдиною мовою, територією і світоглядом громадян.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,"Урядовий кур'єр"
Ми в Google+