Леся Воронюк ще студенткою у Чернівецькому університеті започаткувала День вишиванки, який згодом став міжнародним. І третього четверга травня уже більш як десяток років усі свідомі українці намагаються національним одягом показати належність до єдиної нації. Нещодавно ця ініціатива отримала визнання: стала лауреатом, а також отримала головну відзнаку — премію Європейської спадщини «Європа ностра 2022 року», премію суспільного вибору (European Heritage Awards/Europa Nostra 2022 року, Public Choice Award).
Укрінформ у проєкті «Культура як зброя» розмовляє про важливість креативної прив’язки до національних надбань предків, сучасну їх промоцію та конкурентоспроможність у розмаїтті європейської та світової спадщини, попри багаторічне знецінення всього українського в російській імперії, радянському союзі та в період нинішньої воєнної «денацифікації» росією України. Бо вишиванки, мова, традиції — це духовна броня та обереги.
— Лесю, Саміт європейської культурної спадщини проходив уже вп’ятдесятдев’яте. Наприкінці вересня Україна зазвучала на цьому форумі вперше.
— Це вперше Україна перемогла. Наскільки знаю, торік подавали від нашої країни проєкти. Загалом цей майданчик і цю можливість для української культурної спадщини ми тільки починаємо відкривати та досліджувати.
— Наскільки просто чи складно потрапити в число конкурсантів цього поважного — і за віком, і за статусом — європейського форуму?
— Подання — це великий і виснажливий шлях. Ще торік у в жовтні — листопаді ми готували аплікаційне досьє — анкету на понад 100 сторінок англійською мовою. Туди вписали всі проєкти, які ми реалізовували за 16 років діяльності, із
200-го. Додавали величезну кількість супутнього матеріалу: фотографії та відеоматеріали із заходів, наші документальні фільми, опис проєктів (концепції, мета, ідея), опис аудиторій, з якими працюємо. Долучали список іноземних партнерів та рекомендаційні листи від інших країн, з якими працювали.
— Хто рекомендував День вишиванки розглядати як унікальну суспільну ініціативу?
— Ми мали рекомендаційні листи від Pan-European — міжнародної європейської організації, з якою ми спільно відкривали у Києві до 15-річчя Дня вишиванки пам’ятник Василеві Вишиваному, Вільгельмові фон Габсбургу. Партнером з українського боку тоді був «Музичний батальйон».
Інший рекомендаційний лист у нас був від міністерства культури Молдови, з якими ми робили Дні України в цій країні. Третій — від МЗС України, яке також як державна інституція підтверджувало масштаб діяльності нашої ініціативи.
— Номінація, в якій здобув перемогу День вишиванки, називається трохи сухувато, по-канцелярськи: «Залучення громадян та підвищення обізнаності». Змалюймо 16 років існування ініціативи цифрами: люди у скількох країнах долучалися до цього щорічного міжнародного свята?
— Справді, номінація називається «Залучення громадян та підвищення обізнаності». Якщо коротко, це про наймасштабніші та найпублічніші проєкти в галузі культури.
Чому ця номінація, чому ми тут переможці? Тому що День вишиванки — це ініціатива, яка в один день об’єднує понад 100 країн у всьому світі й понад 20 мільйонів українців та солідарних з Україною іноземців. Ми пройшли шлях від студентської ініціативи на кілька людей до світового масштабу.
Навіть у короткому резюме конкурсу було вказано те, що наш День вишиванки — феномен культури. Бо зовсім мало часу минуло, відколи акція зародилася і стала настільки популярною. Це порівняно недавня ініціатива, тобто не якась дуже стала традиція, яка формувалася кілька століть як, наприклад, день незалежності в певних країнах чи День подяки.
Нам вдалося створити зацікавленість до вишитої сорочки як до одного з елементів культурної спадщини. Ми вивели вишиванки з музейних експозицій в широкий світ. Вивели зі сфери зацікавлення етнографів чи дослідників до абсолютної популярності серед дітей у садочках, у Президента, дипломатів, голлівудських зірок. Тобто створили український бренд.
— Фінансову нагороду глядацьких симпатій від Саміту європейської культурної спадщини-2022 — 10 тисяч євро — ви спрямуєте на продовження створення Музею вишиванки в Чернівцях. Розкажіть, на якій стадії ця ініціатива, і про саме приміщення.
— 2021 року для створення музею нам вдалося взяти в оренду триповерхове приміщення в центрі Чернівців, неподалік факультету історії, політології та міжнародних відносин, де зародилося свято. Ми дуже оперативно працювали, з архітекторами і дизайнерами швидко створили концепцію внутрішнього та зовнішнього облаштування. Тобто наш проєкт повністю готовий до реалізації.
Цього року 1 березня ми планували розпочинати капітальні ремонти: спочатку демонтажі, а потім усі інші види робіт. Звичайно, 24 лютого змінило всі наші плани. Та ми досить швидко оговталися, і на День вишиванки проводили у приміщенні музею презентацію першої відтвореної сорочки Степана Бандери спільно із проєктом «Вишивка в одязі видатних українців».
Нині це приміщення має вигляд порожньої будівлі, в якій усе ще треба починати із самого початку — з демонтажу. Ми використовуємо її як майданчик для заходів.
— Чи зможе музей традицій зацікавити підлітків?
— Музей, який ми плануємо створити, буде абсолютно модерновим музеєм реліквій та технологій. У ньому буде презентовано старовинні строї з усіх регіонів України. Одночасно застосовуватимемо сучасні технології: наприклад 3D, голограми, точпазли, величезну кількість моніторів та аудіовізуальних спецефектів.
Скажімо, на моніторі розглядаєте традиційний гуцульський стрій. Водночас можете послухати його опис, пісні та говірку відповідного регіону, побачити старовинні фото, які ми оцифровуємо, а також працюємо із партнерськими проєктами, які подібну роботу вже зробили.
Що стосується, наприклад, музичної частини. Це один із прикладів: Українське радіо має фантастичну фонотеку. Або дуже багато хороших експедицій здійснив Центр фольклору та етнографії Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Тобто ми створюватимемо музей, де буде зосереджено дуже багато напрацювань колег попередніх років. Багато чого нам не треба створювати, а просто об’єднати разом. Музей вишиванки буде й освітнім центром, де передбачено коворкінг, майстер-класи з митцями.
— Що відбувається загалом з фінансуванням створення музею вишиванки у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну?
— У нас ключове питання — фінансування. Ми виграли 10 тисяч євро, а загальний бюджет музею — це 300—350 тисяч євро. Звичайно, поки що ми їх не маємо як одну суму. Але крапля за краплею збиратимемо.
Нагорода Саміту європейської культурної спадщини надихає. Якщо проєкт музею вже на такому високому професійному, фаховому рівні визнано, то, можливо, нам вдасться знайти слова, щоб переконувати інших, аби вони підтримали проєкт. І тут ідеться навіть не стільки про фінансування, а саме про партнерів, які можуть забезпечувати певні види робіт.
Розумію, що нині всі зусилля спрямовано на армію — це логічно. Ми самі відшиваємо сорочки і купуємо бронежилети та реанімобілі. Утім, вважаю, що якесь виробництво може виготовити для музею двері, інше — надати плитку для підлоги. Думаю, складаючи такі пазли, ми цей проєкт і зробимо.
— Чи не може бути перепоною для пожертв грошей на музей те, що створюють його в орендованому приміщенні?
— У нас не було інших варіантів. Купити приміщення для музею, звичайно, для нас неможливо. Але ми орендуємо в Чернівецької обласної ради, в нас є договір про оренду на три роки з можливістю подальшого продовження оренди.
Маю надію, що цей проєкт цікавий і для міста, і для області як один з дуже крутих у майбутньому туристських магнітів. У Чернівцях є прекрасний університет, який належить до культурної спадщини ЮНЕСКО, і багато збережених споруд, цікава західноукраїнська міська культура.
Проте ми завжди говоримо, що мало пишатися тим, що є. Кожне покоління повинно залишати за собою нові культурні нашарування. Коли подавали проєкт на отримання приміщення для музею, нашу позицію почули.
Думаю, що питання оренди для нас не буде проблемою. Бо нині дуже багато приміщень порожніють, орендарі від них відмовляються, бо неможливо вести бізнес. Тому навряд чи в нас можуть виникнути якісь проблеми із зазіханням на приміщення.
— Ви як сценаристка знімаєте документальне кіно. Найвідоміший фільм — «Соловей співає, коли голос має», в якому досліджуєте питання мови та культурного фронту. На нинішньому етапі, в період жорстокої повномасштабної війни, на вашу думку, чи вдалося за майже вісім місяців Україні нарешті вийти з поля російського інформаційного впливу?
— Думаю, що наші документальні фільми були вагомим чинником для здобуття перемоги в номінації Саміту європейської спадщини. Ми не просто займаємося реконструкцією сорочок чи виставками у класичному розумінні, а шукали доступні формати, щоб говорити про стрій, культурну спадщину загалом. Мова — також частина культурної спадщини кожного народу.
Із лютого війна істотно актуалізувала питання самоідентичності українців. І дуже великою ціною. Але все-таки маємо позитивні зміни в тому, що багато українців переходять на українську мову.
Відстежуючи це питання, можемо зробити висновок, що міфи, які раніше використовувала росія, зараз вже відмерли. Маніпуляції на кшталт «какая разніца на каком язике» фактично вже не циркулюють у нашому просторі. Уже не поширюються меседжі про те, що десь у якихось регіонах розмовляли українською чи не розмовляли, чи українською спілкувалися певні верстви, а інші не спілкувалися. Це вже пережитки.
Єдине — нова маніпуляція про мову, яка з’явилася: іноді можна почути виправдання, що нас захищають і російськомовні солдати, тому можемо говорити російською. І відповідь на це має бути єдина та очевидна: не треба ваше небажання вивчити українську мову прикривати нашими захисниками. Тому що це дуже жорстока і огидна маніпуляція у стані війни, коли там гинуть наші воїни.
Говоріть кожен за себе. Ось ти не хочеш вчити українську мову — то пояснюй свої позицію, бездарність, безвідповідальність, неспроможність, брак патріотизму. Не треба прикриватися Збройними силами України.
Із 2019 року ми демонстрували фільм «Соловей співає, коли голос має» сотні разів у різних військових частинах і навчальних центрах. І жодного разу не чули зауваження чи критики про те, що не треба українською мовою кіно показувати і говорити.
До речі, на форумі у Празі всі учасники говорили про війну в Україні через контексти ідентичності. Про те, що ця війна ідентичностей і цінностей, коли на одних вагах Україна та Європа, на інших — росія. І йдеться про абсолютну цивілізаційну прірву; про те, що вже ніколи нічого не може бути спільного чи єдиного з нападником на Україну.
Цінності життя, збереження культурної спадщини в нашій країні було напрацьовано впродовж століть. І те, як ці надбання руйнує ворог, — несумісне бачення світу.
— У фільмі «Соловей співає...» один з акцентів — те, що дуже важлива роль держави в утвердженні мови. Ви наводили приклад Ізраїлю, коли фактично нежива мова іврит стала державною. Чи вже достатньо в нас забезпечено умови для розвитку державної мови?
— Ухвалений 2019 року закон про функціонування української мови закрив багато питань. У нас є інструмент, яким можемо і маємо користуватися. Не думаю, що нині потрібна ще якась додаткова регулярна політика держави в питаннях мови.
Швидше потрібна чітка позиція щодо російського культурного продукту. Тобто не вибіркові якісь чорні чи білі списки артистів, російські книжки, видані в Україні чи росії. Такі видання досі є, я їх навіть на Укрпошті бачу — всі ці кросворди і «рєцепти».
Щодо росіян єдине, що ми зараз можемо робити, — перемагати їх фізично у війні й ставити на паузу їхню культуру у всьому світі. Не думаю, що після новин про мобілізацію в росії, про погрози ядерними атаками ми щось маємо пояснювати. Це витрачання сил, ресурсів та енергії марно.
І це політика певної слабкості, коли ми з ворогом говоримо його мовою на нашому державному телеканалі чи в «Єдиних новинах», бо ми йому ще намагаємося щось пояснити. Цей час давно закінчився — ще 2014 року, коли було окуповано Крим та східні регіони.
— Ще ваші два красиві документальні фільми «Спадок нації» та «Ткацький шлях». Де їх може побачити глядач?
— Вони є у вільному доступі на ютубі. Ними можна користуватися, навіть не узгоджуючи з нами використання чи питання авторських прав. Нашу місію виконано: ми зробили фільми, і тепер що більше їх дивитимуться, то краще.
Із лютого до всіх трьох стрічок просто неймовірний інтерес. У нас їх щодня просять для заходів, освітніх проєктів в Україні й за кордоном. За кордоном навіть більше, тому що дуже багато українців тимчасово там перебувають.
І це щоразу неймовірне відчуття визнання того, що ти знімав ці фільми недаремно. Звичайно, всі ці речі ніяк не монетизувалися. Культура в Україні дуже погано монетизується, і це проблема. Але в час цивілізаційної війни хочеться думати, що ти у такий спосіб зробив свій внесок.
— Чи є стосовно саме документального кіно подальші задуми?
— Є кілька речей, пов’язаних із культурною спадщиною й експедиційними матеріалами. Із лютого ми вагалися: братися за військову документалістику чи займатися культурою? Побачили, що дуже багато телевізійників, військових репортерів роблять цю роботу дуже добре і фахово, дуже багато часу проводять на фронті. Тому зрозуміли, що ми залишимося у своїй галузі культури, бо тут дуже мало що знімають.
Валентина САМЧЕНКО,
Укрінформ
(Надруковано зі скороченнями)