НАШІ ЗА КОРДОНОМ
Те, що ми не цінуємо свої таланти й дуже мало знаємо про співвітчизників, які, приміром, примножують наукову славу інших країн, на жаль, майже аксіома. Чомусь саме це спало на думку після розмови з людиною, яка більше знана за кордоном, ніж у себе на Батьківщині. Всесвітньо відомий американський математик Джон Мікін так відзначив науковий доробок нашого співвітчизника: «Будь-яке з досягнень Григорчука зробило б його визначним математиком, а всі разом — роблять його одним із найвидатніших математиків сучасності».
Моє знайомство з Ростиславом Григорчуком відбулося випадково завдяки його двоюрідному братові Мирославу — моєму університетському товаришеві. Саме від нього я дізнався, що Ростислав, якому на той час не виповнилося й тридцяти, вже здобув широке визнання, запропонувавши у своїх наукових роботах елегантні розв’язання кількох відомих проблем, сформульованих видатними математиками минулого століття Бернсайдом, Деєм, Мілнором. І нині в математиці існує такий термін, як група Григорчука, яка є важли?вим об’єктом геометричної теорії груп. Звичайно, мене цікавило, що потрібно для того, щоб здобути світове визнання в математичному світі, чим різниться робота американського професора від українського і, звичайно ж одвічне: видатними людьми народжуються чи стають? Саме з останнього запитання і розпочалася наша розмова.
Математичні знання - ключ до успішної кар'єри. Фото з сайту mathsociety.kiev.ua
— Однозначної відповіді немає. Можливо, свою роль відіграє генетична спадковість, але найголовніше — це коли життя і наука стають для людини одним цілим. Річ у тому, що мій батько Іван Федорович усе своє життя віддав точним наукам: очолював кафедру математики Донецького політехнічного інституту, з 1966 по 1999 рік працював доцентом кафедри математичного аналізу Чернівецького державного університету. Свою роль може відіграти і випадок. Принаймні їх у моєму житті було кілька.
— Так, зі спадковістю все зрозуміло. А як щодо випадку?
— Доки батьки працювали в Донецьку, мене виховувала бабуся в селі Видинові Снятинського району, що на Прикарпатті. Там на рік раніше я пішов у перший клас, учився на «відмінно». Перед Новим роком приїхав батько, від якого мені перепало за те, що самовільно пішов до школи, і забрав мене у Донецьк. Там, уже у семирічному віці, я знову пішов у перший клас найближчої школи, де викладання вели російською. Саме тоді один із товаришів батька подарував мені книжку «Математична скринька». Ця збірка задач і головоломок надовго стала моєю улюбленою книжкою і, по суті, визначила моє майбутнє, прищепивши любов до точних наук. Чотири роки я навчався у Донецьку, потім був Івано-Франківськ, Чернівці, куди батьки переїжджали на нові місця роботи. За їхнім наполяганням я вчився в українських школах, що було спершу не дуже легко, але за що я їм вдячний. У Чернівцях спроба батьків «перекваліфікувати» мене з математика в поліглота завершилися невдачею і мене все-таки перевели з «англійської» у школу
№ 23 з математичним ухилом. Тут мені усміхнулася доля: потрапив до класу видатного педагога — математика Володимира Аксельрода. Володимир Давидович сказав мені і Ярославу Кирилюку, з яким ми пізніше вступили в МДУ, що нам на уроках математики дозволено розв’язувати задачі вищої складності, але маємо бути готовими в будь-який момент відповідати за темою уроку. З восьмого класу ми з Ярославом водночас навчалися і в заочній фізико-математичній школі Московського держуніверситету, яку закінчили з відзнакою. У старших класах домігся непоганих результатів: двічі завойовував другі і один раз третю премію на Всесоюзних математичних олімпіадах.
Восени, ми, студенти другого курсу МДУ, поїхали збирати картоплю в підмосковному господарстві. Мене призначили ланковим, а контролював роботу доцент Анатолій Стьопін і його колега по кафедрі. Тоді мене ледь не відрахували з університету за те, що ланка не виконувала, так би мовити, норм виробітку. Всі знали, що вночі колгоспний бригадир збуває зібрану картоплю «наліво», лише наші вчені не йняли віри цьому. Закінчився конфлікт тим, що доцент нарешті повірив і запропонував бути моїм науковим керівником. І хоча мені більше подобалася геометрія, довелося зайнятися алгеброю, оскільки Анатолій Стьопін спеціалізувався саме на цьому розділі математики. Отже, підсумуємо: випадково мені подарували «Математичну скриньку», доля привела мене до прекрасного педагога-математика Володимира Аксельрода, потім звела мене з доцентом Анатолієм Стьопіним. А четвертий випадок, чи не найголовніший: з майбутньою дружиною ми познайомилися в московському метро. Варто мені було сісти в інший вагон чи підійти до електрички на хвилину пізніше, і ми, можливо, розминулися б на все життя. Хоча, мабуть, усе, що я називаю випадками, мій батько сформулював би як волю Божу.
— Тривалий період вашого життя пов’язаний із Москвою. А переїзд у США — це теж випадок чи свідомий вибір?
— На запрошення закордонних наукових закладів ще років 25 тому я мав можливість побувати в багатьох країнах світу. Один семестр читав лекції в Колумбійському університеті, мені пропонували роботу в Прінстоні і Гарварді. Але я був оптимістом і вірив у Радянський Союз. А от коли вік сягнув далеко за 40 років, тоді почав думати, як кажуть, про хліб насущний, бо математичними символами сім’ю не прогодуєш. Врешті-решт, можете «кликнути» в Інтернеті «Конкурс молодих математиків в Україні» та переглянути склад його комітету. Там ви побачите десятки прізвищ наших земляків — відомих вчених, які представляють зарубіжні університети. Тому я відповів згодою на запрошення попрацювати в одному з найпрестижніших американських ВНЗ. До речі, бажаючих потрапити працювати у виші США тисячі, але одержати посаду можуть лише одиниці. Існує дуже жорстка і, підкреслюю, водночас прозора система відбору, при якій враховуються лише наукові досягнення та перспективні розробки кандидатів, високий рівень знань претендентів. Ніякі блати, протекції, «чинші» не допоможуть. Приміром, молодий вчений знаходить на сайті університету вакантне місце, він надсилає дані про себе, наукові здобутки. Таких заявок надходить тисячі. Спеціальний комітет, який обирають таємним голосуванням, аналізує дані всіх претендентів і складає короткий список. Потім запрошують першу п’ятірку, часто з різних континентів. Кандидати роблять доповіді, два дні проходять співбесіди, за підсумками яких виносять, так би мовити, вердикт. Тому одержати роботу на конкурсній основі дуже важко. Інша річ, коли тебе запрошують. Але для цього треба, щоб у тебе вже було ім’я науковця, якого знають у світі.
— Ви працювали в системі науки й освіти, яка, по суті, за пострадянський період майже не змінилася. Чим різниться від неї американська і що є спільного між ними? Адже у нас був випадок, коли американським професором себе називала людина, яка не мала навіть спеціальної середньої освіти.
— Градація наукових звань така ж приблизно, як і в Україні: асистент-доцент-професор. Заслужений професор — вершина кар’єри, а далі йде президент університету, посаду якого займає, як правило, не вчений, а бізнесмен. Ви, звичайно, будете сміятися, але в мене навантаження — дві пари на тиждень. На противагу тому, що я читав за такий самий час по 12—14 лекцій у Московському університеті шляхів сполучення, навіть працюючи завкафедрою, це справді смішно. Але лише тим, хто не знає, як працює американська професура.
Річ у тому, що ці кілька годин даються нелегко. Дуже багато часу йде на підготовку — там не будеш, як у СРСР, читати одну лекцію десяткам поколінь студентів. В американського студента зовсім інший підхід до здобуття освіти: він заплатив гроші за навчання і вимагає, щоб йому якісно цей предмет виклали. Тому треба бути готовим відповісти на всі запитання, які можуть торкатися тієї чи тієї теми лекції. Окрім того, від американського професора для підтримання високого рейтингу вимагається високий клас наукових робіт. Він повинен друкуватися у високорейтингових наукових журналах, бути обраним до різних комітетів, його мають запрошувати на наукові конференції, де б він робив не 10—15-хвилинні доповіді, а ∂рунтовні — на годину і більше. В кінці року всі професори, без винятку, пишуть звіт про свою роботу за рік. У ньому вказуєш, які курси читаєш, які статті опублікував, які підготував, в яких конференціях брав участь, за чий рахунок туди їхав — свій чи приймаючої сторони, чи виступав на них тощо. Потім спеціальна комісія із шести чоловік, яка щорічно оновлюється таємним голосуванням за рейтинговим принципом, дає оцінку твоїй роботі. Ти одержуєш листа, в якому сказано, приміром, «чудово», «добре», «задовільно». Від цієї оцінки залежить і підвищення зарплати. Приміром, перших сім років вона у мене постійно росла. А останніх три роки через кризу її не підвищували нікому, а в окремих університетах навіть скоротили викладачів. Підвищення зарплати має і свій моральний, так би мовити, аспект і дає тобі право ходити з піднятою головою, оскільки роботу оцінили на «відмінно». А якщо з кожним роком тобі ставлять дедалі гіршу і гіршу оцінку, особливо коли ти пенсійного віку, то це сигнал, що час збиратися на відпочинок, хоча тут, на відміну від Європи, для вчених немає чіткого обмеження за віком. Щодо зарплат, то у США навіть звання академіка не дає тобі автоматичної надбавки у зарплаті. Інша справа, що такого вченого починають запрошувати різні університети, і він має можливість обирати найкращу пропозицію, у тому числі в матеріальному плані. Але, підкреслюю, американського професора чи академіка навіть світове визнання не звільняє від викладання в університеті, якщо ти працюєш у ВНЗ. Не так, приміром, як в Росії чи Україні: якщо ти значна величина в науковому світі, то можеш займатися лише чистою наукою та публікаціями своїх статей у журналах.
— Я знаю, що в 2003 році з нагоди вашого 50-річчя в Італії відбулася міжнародна математична конференція, у якій взяли участь вчені з багатьох країн світу.
— Цю ініціативу проявили ті, у кого я був науковим керівником, колеги — математики, друзі. В математиці, як у науці загалом, крім того, що ти робиш сам як науковець, важливу роль відіграє, чи створив ти школу, чи є в тебе учні і якщо вони є, то якого вони рівня. Бо є видатні вчені, які нагадують скелю серед пустелі. А я пишаюся, що серед моїх учнів є вже відомі вчені, які викладають в університетах Європи й Америки.
— Скажіть, а вас не тягне на Батьківщину, гени не дають про себе знати?
— Я робив кілька спроб повернутися в Україну. Але перший раз одному з керівників НАНУ не сподобалося, що я вказав своєю рідною мовою українську, другий раз мені зробили пропозицію, від якої я змушений був відмовитися через її неприйнятність. Але мене ніколи не полишає мрія повернутися в Україну. Більше того, давно намагаюся бути чимось корисним для своєї Батьківщини. Років сім тому в мене виникла ідея організувати конкурс для молодих математиків України, щоб заохотити їх морально і матеріально. Переговорив з першим послом США в Україні Романом Попадюком, який, до речі, є керівником бібліотеки Буша (старшого) в університеті, де я зараз працюю. Він ідею підтримав і знайшов спонсорів: фундація США—Україна і наукове товариство імені Т. Шевченка в США. Тепер щорічно переможець конкурсу одержує 6000 доларів і золоту медаль. Також я постійно роблю доповіді в Інституті математики в Києві, залучаю зарубіжних вчених до участі в різних математичних заходах, що відбуваються в Україні. І щорічно приїжджаю відпочивати на Буковину до батьків. Бо Україна була, є і буде для мене Батьківщиною.
Василь ТУГЛУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ "УК"
Ростислав ГРИГОРЧУК. Народився в селі Вишнівці на Тернопільщині. Після закінчення Чернівецької середньої школи № 23 вступив до Московського державного університету імені Ломоносова. У 25 років захистив кандидатську дисертацію, у 32 — докторську. З 1978 року працював доцентом кафедри вищої математики, професором, завідувачем кафедри у Московському державному університеті шляхів сполучення. У 2001—2002 роках він — професор МДУ ім. Ломоносова, провідний науковий співробітник Інституту математики РАН. З 2002 — Ростислав Григорчук професор математики Техаського A&M університету. В 2008 році йому присвоєно ранг заслуженого професора цього університету.