Якщо будете в Рівному, то в центрі міста неодмінно зустрінете цього чоловіка: стрункий, підтягнутий, із козацькими вусами, в елегантному пальто та своєму неповторному крислатому капелюсі. Одразу видно: перед вами — митець. Це заслужений діяч мистецтв України завідувач кафедри музичного фольклору Рівненського державного гуманітарного університету (РДГУ) краєзнавець і поет, лауреат не одного десятка різноманітних титулів та нагород Богдан СТОЛЯРЧУК. Утім, до регалій та слави він цілком байдужий. А ось вогник цікавості, неймовірної працездатності та, сказати б, легкості на підйом не згасає: таким він був у 40, 50, 60… Таким є і в поважних 75.
Недільного дня прямуємо до його рідної музичної школи №1 імені Миколи Лисенка, що на вулиці 16 Липня. Заходимо до невеличкого класу: тут він зазвичай веде уроки з учнями. В оточенні контрабасів та книжок (як же пахнуть щойно видрукувані томи!) гортаємо сторінки його незрадливої пам’яті...
— Пане Богдане, як ви зріднилися з першою Рівненською музичною школою?
— Сюди в далекому 1960-му привів на навчання батько. Мені тоді було 13. Точнісінько, як у Шевченка: «Мені тринадцятий минало…». А нам і кажуть, що для денного відділення класу скрипки ваш Богдан уже старий! Не дорослий, а саме старий, уявляєте? Можемо взяти хіба що на вечірнє. Довелося погодитися, що було робити? Тут мене вчили світлої пам’яті Володимир Климчук, Олександр Островський, які, зокрема, прищепили любов до контрабасу та бас-гітари. Нині в першій музичній школі розпочався 83-й навчальний рік…. Тут поставили на крило багатьох талановитих музикантів, які понесли славу про Рівне по світах. Серед них — Анатолій Бортнік, Тетяна Барткова, Алла Загайкевич, Олександр Гайдабура та інші.
Я просто прикипів до цих скромних історичних стін душею. І завжди отримую моральне задоволення від того, що можу передавати свої вміння та знання дітям. Вони в нас, повірте моєму досвідові, дуже талановиті.
— Ви теж відкрили в собі музичне обдарування в дитинстві? Як, власне, стали музикантом?
— У десять років мене вчив грати на скрипці художній керівник сільського клубу і регент церковного хору Михайло Стрихар. Він дуже любив цей інструмент.
Згодом наша родина переїхала в Рівне, де я закінчив загальноосвітню та музичну школи. Отут і згодився отой сільський вишкіл. Затим були Рівненське музичне училище, Київський інститут культури, Одеська консерваторія. До речі, коли приїздив туди на сесію, бо в консерваторії навчався заочно, грав в оркестрі Одеського оперного театру. І то була надзвичайна насолода! Як і робота в оркестрах нашого Рівненського театру та обласної філармонії. Словом, зі скрипкою й контрабасом не розлучаюся все життя. А в рідній музичній школі клас контрабасу заснував у 1978-му — незабаром 45 років…
— А як вдалося поєднати свою улюблену справу з наукою та ще й профільною?
— Директор Інституту мистецтв РДГУ світлої пам’яті професор та етнограф Степан Шевчук запросив мене до викладання на кафедрі народного хору і музичного фольклору. Так вона називалася. Відтоді й поєднав ці дві життєві стежки. Подорослішав у прямому й переносному значеннях, зрозумів, як це важливо — систематизувати напрацювання — свої та колег, щоб залишити для тих, хто прийде після нас. Уже в університеті створив ансамбль «Хутірські музики». Це гурт, який несе людям традицію регіону України, звідки родом той чи той студент: тут і репертуар відповідний, і костюми. Сопілкарі, цимбалісти, скрипалі, бас-гітаристи, всі в нас є. До слова, й бакалаврські роботи наші випускники готують на пісенних, музичних та фольклорних традиціях рідної місцевості. Вони й самі дізнаються чимало, і для земляків залишають, погодьтеся, гарний спадок. Ось так і працюємо, цього року теж набрали 10 студентів на спеціальність «Фольклор».
— Хтось заперечить, мовляв, не до фольклору сьогодні, коли в країні війна… А що скажете ви, творчий колектив в одній особі, як влучно назвали вас колеги-журналісти?
— Війна мотивує мене до щоденної творчої сповіді перед тими, хто поруч і тими, хто житиме в Україні завтра. Ми відійдемо в кращі світи. Хтось раніше, хтось пізніше. А що залишимо по собі? Тому працюю ще наполегливіше і, якщо хочете, вперто, видаю книжку за книжкою. Де, питаєте, беру кошти? Так я ж працюю в університеті, ще й пенсію отримую! От і вкладаю в книжки. Ось, бачите, щойно з друкарні (дістає із закутка книжку, що пахне свіжою фарбою). Це лірика «У тиші погляду твого». Війна, як-то кажуть, зачепила давні струни душі. Бо любові, добра та надії забагато точно не буває. Погоджуєтеся?
…Невже зміліло джерело
Тих почуттів, таких
далеких?
І зморшки посікли чоло,
Й забрали ті роки лелеки?
Та хоч в душі лишився
відчай,
Затямив я кохання суть:
Тебе любов’ю возвеличу —
Через життя все пронесу…
Це так, лише один епізод із невеликої книжечки, що видав лише два тижні тому.
— Зате цей фоліант точно важить не менше десяти кілограмів (беру до рук і не можу втримати величезну книжку)…
— О-о-о, це особливо дорога мені «Дмитрівка на Рівненщині: історія, культура, постаті». Тут все про моє рідне село, яке засновано 1910 року, й де живуть найкращі люди у світі. Вони так цікавляться історією рідної місцини, що після презентації книжки купували навіть по дві. І це в наш надскладний час! Звісно, за собівартістю — по 300 гривень, але кожен хотів мати її в родині. Тобто в людей є справжній інтерес до власних витоків, вони все розпитують, прагнуть до них докопатися! Війна сформувала потужний суспільний запит на історичну правду. І це чудово.
Якось на конференції в Польщі побачив розлогі генеалогічні дерева, їх із гордістю демонстрували нам колеги. Тоді й замислився: чому ми не знаємо свого родоводу, не досліджуємо його?
І засів в архівах від ранку до смерканку. Ви знаєте, як це цікаво — відірватися не можна! До речі, любов до архіву мені прищепив світлої пам’яті краєзнавець і журналіст Григорій Дем’янчук. Я залюбки живу в підвалах, де зі мною говорять документи, цілком конкретними фактами. Так ось, свою родину, яка бере початок із древнього княжого Дорогобужа, дослідив до 1760 року. По обох лініях, маминій і татовій. І виокремив ці дослідження у книжку «Мої родинні витоки». Тепер можу сказати не лише польським колегам, а й усьому світові: я — нащадок древнього українського роду, й цим пишаюся. А ось ще одна дорога мені книжка «Незгасима зоря маестро» — це про нашого відомого диригента народного артиста України Богдана Депо. У камерному оркестрі обласної філармонії мав честь грати під його керівництвом. От і вирішив залишити книжкову згадку. Це ж постать, величина в музичному світі!
— Знаю, що ви не втомлюєтеся берегти пам’ять про митців Рівненщини ще й у меморіальних дошках. Ви встановлюєте їх на будинках, де мешкали ці люди, власним коштом. Не помиляюся?
— Ні. Це ж були мої колеги, вчителі, наставники. Ну чим я можу їм віддячити нині, коли вони вже пішли на службу до Господа? Книжкою, меморіальною дошкою. Ось знайшов фірму, яка такі дошки виготовляє. Замовляю, оплачую. А сам пишу листа міській владі з проханням погодити встановлення за конкретною адресою: тоді ці маленькі меморіали пам’яті переходять під охорону влади, розумієте? Отак і з’явилися вони на будинках, де жили наші митці — уже згаданий диригент Богдан Депо, фольклорист і музикант Юрій Цехміструк, музикант Петро Фесай, неперевершений співак Микола Бешта, диригент і педагог Григорій Глотко, краєзнавець Іван Пащук. Ідуть мимо люди, побачать отаке нагадування, дізнаються щось нове. А можливо, хтось із них піде в бібліотеку чи в архів і детальніше поцікавиться кимось із земляків? Щиро на це сподіваюся. Бо інтернет не може замінити роботи з першоджерелами, там часто підміняють ґрунтовні знання поверховою інформацією. А поверховість іще нікого не зробила справжнім фахівцем.
Ось, Інно, візьміть іще кілька книжок — почитаєте на дозвіллі…
— Знову з тих, що пахнуть свіжою фарбою?
— Так. Про фольклориста Сергія Козицького, який понад усе любив народну пісню, вона просто жила в ньому, розумієте? А це про глибокого знавця не лише пісні — нашої народної культури Івана Корсюка, який родом із Голишева, що під Рівним. Він був справжнім націоналістом, зазнав переслідувань за свій український стрижень. Це надзвичайно талановиті митці, яких маємо пам’ятати. А це про наш студентсько-викладацький ансамбль традиційної народної музики «Хутірські музики», де маю честь і сьогодні вести партію контрабасу. За 25 років звідси вийшло чимало талановитих керівників фольклорних колективів…
— Кажуть, учень має перерости вчителя. У вашому випадку це так?
— Так, і від цього я, повірте, на сьомому небі! Приміром, Юрій Гаврилюк закінчив Лондонську вищу школу музики і театру і тепер практикує в Балтійській країні в ансамблі «Кремерата» під керівництвом відомого скрипаля Гідона Кремера, Роман Рибак навчається у Львівській музичній академії, Юрій Зброжик закінчив Київську консерваторію, грає в ансамблі «Камерата» Київської філармонії. Олександр Рисінський у музичній школі №2 в Рівному теж заснував клас контрабаса. Уже учні учнів продовжують нашу справу. Бо народна пісня, музика, фольклор — вічні. Як родина. І як Україна.
— З нагоди вашого славного 75-ліття в обласному краєзнавчому музеї відкрили виставку «Богдан Столярчук. Образи». Сподобався творчий подарунок від колективу музейників?
— Подарунок безцінний! Як і кожна річ, яку там представлено. Бо вона пройшла через мою душу: чи то книжка, чи фото, портрет чи, здавалося б, звичайна афіша про колишній концерт чи творчий звіт. Це історія, що увірвалася в сучасність. Її символізує мій незмінний чорний капелюх, що теж став експонатом. Прийшли друзі, колеги, знайомі. Ну що ще треба для справжнього творчого щастя?
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Богдан СТОЛЯРЧУК. Народився в селі Дмитрівка тоді Гощанського району на Рівненщині в 1947 році. Закінчив Рівненське музичне училище, Київський інститут культури, Одеську консерваторію
ім. А. Нежданової. Засновник і викладач класу контрабаса Рівненської дитячої музичної школи №1 імені Миколи Лисенка. Член творчих спілок, краєзнавець, автор та упорядник понад 200 книжок і досліджень. Одне з найвагоміших — перше в Україні регіональне енциклопедичне видання «Митці Рівненщини», де систематизована інформація про півтори тисячі талановитих земляків.
Професор, завідувач кафедри музичного фольклору Інституту мистецтв РДГУ, заслужений діяч мистецтв України. Живе й творить у Рівному.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»