115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЄВГЕНА АДАМЦЕВИЧА
СИМВОЛ. На відміну від знаменитого грецького танцю «Сиртакі», який насправді придумано для фільму «Грек Зорба», українська культура не потребує міфів, бо її не здолали навіть віки чужинського поневолення. Наочний доказ цього — «Запорозький марш», який передавали з покоління в покоління.
За словами сліпого бандуриста Євгена Адамцевича, у виконанні якого 1969 року цей твір вперше пролунав із концертної сцени і здобув нове життя, мелодію перейнято від кобзаря Івана Положая, до якої додано трохи мажорних нот. У свою чергу, керівник Роменської капели бандуристів вивчив марш від попередників-кобзарів, які, найімовірніше, передавали його один одному ще із XVII ст.
Лише дивом Євген Адамцевич, який, на відміну від більшості сліпих співців, мав родину, не поїхав на сумнозвісний з’їзд кобзарів, бандуристів і лірників, що став організованою НКВС пасткою для знищення народних митців. Нині нам важко уявити, які безцінні духовні скарби загинули тоді разом з носіями ніде і ніким не записаної музично-пісенної спадщини. Однак «Запорозькому маршу» як символу незнищенності й нездоланності козацького духу українців, пощастило вціліти і знову єднати патріотів у відродженій Українській державі.
110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ
Об’єкт ненависті шовіністів усіх мастей
ПОГЛЯД. Негативне ставлення до лідера українських націоналістів поєднує начебто непримиренних ворогів — комуністів і адептів «бєлой гвардії», квасних патріотів «руского міра» від «Камчаткі до Варшави» і польських шовіністів, які мріють про Річ Посполиту від «моря до моря». Для них Степан Бандера і бандерівці — «фашистські прислужники», які догоджали Гітлерові й безжально різали «жидів, ляхів і москалів» лише за їхню національність.
Ще з часів «Вєлікой Отєчєственной войни» й аж до хрущовської відлиги проіснував одіозний термін «українсько-німецькі націоналісти», що поєднував непоєднуване за суто геббельсівським принципом: що більша брехня, то швидше в неї повірять. Згодом бандерівців стали іменувати «українськими буржуазними націоналістами», хоч більшість вояків УПА були хлопцями із сіл і не мали жодного стосунку до буржуазії.
За аналогічною схемою діють нині начебто поважні польські політики і науковці, які стверджують, що Степан Бандера — колабораціоніст і антисеміт. Насправді майбутнього лідера ОУН ще у червні 1934 року заарештували і засудили до смертної кари за участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Польщі, згодом замінивши страту на довічне ув’язнення. Із тюрми Бандера вийшов 13 вересня 1939-го, коли польська держава вже розсипалася під натиском німецької армії, а в лютому 1940 року колишній в’язень був в Італії.
У червні 1941-го гітлерівці заарештували Бандеру за проголошення у Львові маніфесту про відновлення Української державності та відправили його до концтабору Заксенгаузен, де лідера ОУН утримували аж до вересня 1944 року. Двох рідних братів «колабораціоніста» Олександра й Василя окупанти замучили у липні 1942 року в сумнозвісному Освенцимі.
Двох сестер і батька Степана Бандери 22 травня 1941-го заарештували співробітники НКВС. Жінок відправили до Сибіру, а вже не молодого священика розстріляли 10 липня 1941-го в Києві. Воістину вражає єдність двох тоталітарних режимів у переслідуванні спільного ворога та знищенні його рідних!
Не менш очевидно, що Степан Бандера — ніякий не «прєдатєль Родіни», бо ніколи не був громадянином СРСР. Так само немає жодних підстав звинувачувати в’язня в тому, що відбувалося на українській землі в період його утримання в польській тюрмі й гітлерівському концтаборі. Фактично Степан Бандера в цей час був лише прапором національно-визвольного руху українців, які боролися спочатку з польськими, а потім гітлерівськими окупантами.
На карб організаторові бандерівського крила ОУН навіть за найбільшого бажання можна поставити тільки його дворічну діяльність із вересня 1939-го по червень 1941 року, коли він перебував на волі. Однак у цей період Бандеру пов’язували з німцями лише сподівання на відродження української державності, натомість СРСР разом із Третім рейхом розгромив Польщу, а радянські поставки нацистській Німеччині продовольства і стратегічної сировини відіграли значну роль в окупації нацистами Західної Європи.
Отож цілком закономірно, що Сталін отримав одкоша, коли спробував добитися від союзників на Нюрнберзькому трибуналі засудження бандерівців як колабораціоністів. Ще менше логіки в намаганні сусідніх держав вказувати нам, кого вважати національними героями, бо наприклад Суворов вирізав у 1794 році щонайменше 20 тисяч варшав’ян, однак чомусь не чути, щоб польські політики вимагали від Росії не вшановувати кривавого полководця.
185 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО
Трагічний талан сміхотворця
ПОСТАТЬ. Навряд чи ще хтось в українській літературі, за винятком хіба що Павла Глазового, перевершив знамениті «Співомовки» Степана Руданського, які Іван Франко влучно назвав «епічними анекдотами» в поетичній формі. Важко повірити, що їх автор-веселун усе життя бідував, не раз опиняючись перед спокусою проміняти талант на «сочевичну юшку» ситого існування одного з численних відступників, які зреклися рідної мови, культури, інтересів народу.
Цього вчили навіть у родині, бо студентом петербурзької медико-хірургічної академії Степан отримував від батька-священика листи з вимогою: «Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши». Відповідь, яка полетіла додому з далекої російської столиці, стала і поштивою, і гідною: «Не слухає батько моєї мови — зато мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить своєї мови через то, що нею говорять у нас мужики, а ніби в Московщині не говорять мужики по-московськи? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і у натури».
Не варто винуватити поетового батька, бо він хотів лише добра власним дітям. Так само як за радянських часів московська імперія цілеспрямовано перетворювала українців на «рускоязичних», і в шаргородській бурсі, й у кам’янець-подільській духовній семінарії жорстко карали тих, хто «замужичив» — випадково обронив українське слово. Однак в обох навчальних закладах Стефан Руданський був серед найкращих у навчанні, що відкрило йому дорогу до духовної академії, закінчення якої гарантувало престижну і прибуткову посаду.
Та всупереч прагматичним розрахункам і батьківській волі юнак відмовився від церковної кар’єри і став учитися на лікаря. Позбавлений підтримки з дому і більш-менш пристойного утримання вихованця духовного закладу, С. Руданський дуже бідував, зате змінив ім’я Стефан на Степан і «общепонятний язик» на рідну мову.
Навчатися, заробляти репетиторством і творити — це непомірні навантаження, через що поет згодом охарактеризував своє перебування в Петербурзі як «горно пекельне». Та саме тут написано більшість творів гумориста і поета, які, попри зумовлену величезним успіхом Шевченкового «Кобзаря» популярність українських віршів, належно не оцінила ні впливова «малоросійська» громада, ні російські «революційні демократи».
І для «своїх», і для «чужих» Руданський залишився дилетантом. Лише кілька його гумористичних віршів надрукував тижневик «Русский мир», а українськомовний альманах «Основа», який невдовзі заборонила влада, оприлюднив згодом визнані програмними поезії «Гей, бики!» та «Повій, вітре, на Вкраїну». Як безапеляційно написав у 1861 році Пантелеймон Куліш, особисто він був проти друку цих творів, бо «Руданського вірші, на мій погляд, нікуди не годяться».
Не меншим фіаско завершилася спроба видання збірки: надісланий до Києва рукопис понад три десятиліття(!) припадав пилом у цензурному комітеті, а дозвіл на друк від більш ліберального петербурзького цензора надійшов лише 15 липня 1861-го — за два тижні до відбуття випускника медичної академії на роботу до Криму.
Тодішні статки молодого лікаря засвідчує його лист зі згадкою, що на проїзд із Сімферополя до Ялти забракло грошей — виручив абсолютно не знайомий татарин, який заплатив за Руданського два рублі. Не легше велося навіть на місці призначення, бо нині знаменитий курорт тоді ще був глухим закутком із п’ятьма десятками будинків та 1112 постійними мешканцями. Навіть прибуткова для менш принципової людини посада карантинного лікаря, яку за сумісництвом обіймав єдиний у портовому місті фахівець-медик, давала не заробітки, а необґрунтовані доноси і кляузи, що прискорило передчасну смерть від сухот.
Однак ще ніде не надруковані «співомовки» Руданського вже «пішли в народ», набувши великої популярності у списках та повторивши феномен творів мандрівного філософа Григорія Сковороди. Стараннями Олени Пчілки аж через сім років по смерті поета побачила світ перша книжка віршів митця, чия суто народна філософія гумору виявилася живучішою від лакованого мистецтва добропорядного панства в літературі. Колись заборонені твори Руданського із промовистими назвами «Малчі», «Гадкії слова», «Что смотріш?» ще належить відкрити для себе багатьом українцям.
80 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕРІЯ ЛОБАНОВСЬКОГО
Творець національного футболу
СПОРТ. Можна довго перелічувати заслуги одного з найуспішніших гравців футбольного клубу «Динамо» (Київ) та її багаторічного головного тренера, під керівництвом якого команда двічі здобула Кубок Кубків УЄФА. Та найважливіша заслуга Валерія Лобановського в тому, що він створив наш національний футбол, де навіть фанати — не хулігани, а патріоти.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»). Ілюстрації надав автор.
Ми в Google+