Уявіть ситуацію, коли серед глупої ночі хтось розбиває вікно і лізе до чужої оселі. Переляканий господар, захищаючи себе і родину, завдає смертельного удару нападникові, а його за це засуджують до тривалого тюремного ув’язнення за «перевищення необхідної міри самооборони».

Саме так зазвичай закінчувались подібні кримінальні справи в СРСР, де держава вважала приватну власність і право на її захист мало не старорежимним пережитком. Причому навіть громадська думка була здебільшого на боці загиблого. Особливо коли йшлося про раніше не судимого чолов’ягу, який з п’яних очей переплутав вулицю та дім. Мовляв, то нічого, що він, лізучи серед глупої ночі в чужу оселю, горлав, що всіх уб’є, як формулювали це у міліцейських протоколах, «із особливою жорстокістю і цинізмом», бо нікого ж не задушив і не зарізав, а натомість сам став «безневинною жертвою».

Цю аналогію, що відрізняла «совок» від «гнилого світу капіталу» із його принципом «мій дім — моя фортеця» і пріоритетом захисту прав законослухняних громадян, а не злочинців, примусила згадати новина про рішення суду розпочати із самого початку розгляд кримінальної справи проти поліцейського Сергія Олійника. Він разом із двома десятками (!) автопатрулів у ніч на 7 лютого 2016 року ганяв по нічному Києву за «скаженим BMW», по якому після тривалої погоні та попереджувальних пострілів у повітря копам довелось відкрити вогонь на ураження.

За висновком експертів, саме куля із табельного пістолета Олійника влучила у неповнолітнього пасажира крутої іномарки, обірвавши його життя. Правоохоронця тепер судять аж за трьома статтями — за замах на вбивство, навмисне вбивство і перевищення службових повноважень.

Натомість водій іномарки, який не лише не зупинився на законну вимогу поліцейських, а й, як доведено експертизою, перебував за кермом під впливом алкоголю і наркотичних речовин, відбувся легким переляком. Причому навіть родина загиблого хлопця чомусь вважає винуватим у його смерті не обкуреного керманича, який фактично перетворив у заручників своєї неадекватності пасажирів авто, а правоохоронця, який виконував свій обов’язок.

Не зайве нагадати тим, хто про це забув, що Україна є жертвою воєнної агресії. Отож у поліцейських були всі підстави вважати: у недешевій навіть за західними мірками машині, що вперто утікала від десятків поліційних авто, були не обкурені недомажори, а терористи. До речі, буквально за день до гонок за «скаженим BMW» невідомі на крутій іномарці розстріляли в Києві із ручного гранатомета станцію техобслуговування.

Найстрашніше, що наші доблесні слідчі і прокурори, за прикладом своїх совкових колег, які «лєгко» відправляли у тюрми без вини винуватих за захист власних осель і родин, чомусь проігнорували причинно-наслідковий зв’язок між злісним порушенням правил дорожнього руху водієм і загибеллю пасажира автомобіля. У результаті маємо, що маємо: правоохоронець кілька місяців провів за ґратами і його донині судять, а реальний винуватець трагедії перебуває на волі, роздає інтерв’ю, у яких називає позитивні висновки експертиз про його алкогольно-наркотичне одурманення фейками, і у серпні 2017 року ще раз був затриманий за кермом «піддатим».

Проте чомусь не забракло підстав для звинувачення поліцейського Олійника у навмисному вбивстві, хоча, за словами його адвоката, донині невідома траєкторія фатальної кулі. Саме від цього мала би залежати класифікація провини, бо смертельне поранення внаслідок рикошету є вбивством із необережності.

Утім, ніхто при здоровому глузді не стане заперечувати, що саме обкурений і п’яний злочинець за кермом став причиною смертельних гонок, які навіть без вчиненої поліцейськими стрілянини могли завершитись загибеллю всіх, хто був у салоні «скаженого BMW». Не кажучи вже, що жертвою аварії міг стати будь-хто на шляху осатанілого неадеквата, якому немає виправдань перед людським судом, зате до якого немає претензій у «найгуманнішої» в світі української юстиції.

Натомість у цивілізованому світі все із точністю до навпаки: там закон на боці не його порушників, а захисників, будь то господар будинку, до якого лізе злочинець, чи правоохоронець, якому ми делегували обов’язок забезпечувати порядок у нашому спільному домі, яким є країна.