"Я не піду більше до театру! - категорично заявила донька. - Гроші на білет здам, аби не розпікали на класній годині, але залишуся вдома. Книжку краще почитаю...". Дивуюся: чому їй раптово заманулося стати Попелюшкою і засісти в чотирьох стінах? Адже зовсім недавно ми з нею на прем'єру вистави ходили, скільки задоволення було! Щоправда, перед тим шкільний культпохід не вдався: кілька бешкетників позаду доньки так шуміли, що акторів не було чути. А вчителька сиділа далеко, й не було кому тих юних нахаб приструнчити.
"Знаєш що, бери два квитки, я піду з тобою", - мені здалося, що це - найкращий вихід із ситуації: присутність сторонньої дорослої людини напевне ж зупинить капосників, якщо такі знайдуться. Наївні сподівання!
У театрі давали "Дамських справ майстра" - музичну комедію за п'єсою Старицького "За двома зайцями". Наші місця були на балконі. Із жахом подивилася у заповнений школярами партер: там "штормило". Не зовсім "випогодилося" і після початку дійства. Чого варта була тільки картина із розізленою вчителькою, котра промчала по ряду своїх вихованців, реквізуючи на тимчасове зберігання шелескучі пачки чипсів.
Тут, нагорі, класний керівник теж пурхала мов пташка, від одного хлопчачого гурту, що голосно реготав над мобільними телефонами, до іншого, який сперечався про щось відсторонене. Почути акторів можна було лише уривками.
Зрештою, тих, хто сидів ближче до сцени, судячи з усього, дійство "затягнуло". У всякому разі, після особливо вдалого виходу Проні Прокопівни почувся щирий сміх і... свист та лемент. Так-так, не оплески і не овації, і не вигуки "Браво!", а саме такий гвалт, як на стадіоні після забитого м'яча.
Ще більше вразило те, що акторів така реакція публіки не здивувала - вочевидь, вони вже звикли до подібних голосових вправ школярів.
"Я ж тобі казала! - стенула плечима донька. - Піти з класом - тільки настрій зіпсувати".
"Хіба вам не розповідають про культуру поведінки в театрі?" - запитала, картаючи себе за даремно згаяний час. У відповідь - скептичний погляд: "Розповідають. То й що? Більшість злиться, бо їх відірвали від комп'ютерів...".
Пригадалися батьківські збори, на яких матуся одного з некерованих учнів обурювалася: "Ну яке у вашій школі виховання? У мого сина весь щоденник червоний від зауважень вчителів. Я не винна, що він їх не поважає і не слухає. Шукайте до нього індивідуальний підхід. Адже вдома це -золота дитина".
Напевне, в тому й проблема, що багато батьків бачать своїх чад лише вдома, та й то час від часу. Хіба не батьківський обов'язок - навчати поважати старших ще змалечку? А як щодо того, аби ходити разом "на люди" і демонструвати правила доброго тону на власному прикладі, коригуючи при тому поведінку любого "золотця"? Адже це те, що, як мовиться, засвоюється з молоком матері...
Прикро, що нинішнє підростаюче покоління не сприймає похід до театру як свято. А що буде далі? В уяві стійко оселилася картина: прийшли через ...надцять років діти сьогоднішніх школярів на осучасненого відповідно до їхнього рівня культури "Гамлета" і дудять в дудки, спостерігаючи, як спортивно вбраний принц датський пасує привиду череп бідного Йорика, з пафосом стенаючи: "Бити чи не бити?"...
Напружений момент... Гол! Завіса.