25 липня футбольний клуб «Авангард» із Краматорська на Донеччині повідомив, що із цього дня вивів з обігу номер «1», під яким у складі юнацької команди в довоєнні роки виходив на поле воротар Степан Чубенко. На офіційному сайті ФК з’явилася відповідна вкладка «Степан Чубенко. Навіки перший». Так відреагували у спортивному колективі на п’яту річницю загибелі свого голкіпера, якому на тоді виповнилося лише 16 років.
Юний житель Краматорська наприкінці липня 2014 року повертався додому з Києва через Донецьк, який уже окупували проросійські незаконні збройні формування. Причиною затримки юнака стала синьо-жовта стрічка на рюкзаку, яку помітили бойовики. Розповідають, що серед його речей знайшли фірмовий шарф ФК «Карпати» зі Львова. Саме стрічка з кольорами державного прапора та футбольна атрибутика команди із Західної України стали причиною затримки і жорстокого катування юнака, який для знавіснілих носіїв «рускава міра» враз перетворився із старшокласника на «бандерівця», «правосєка», «фашиста» і навіть… активного учасника трагічних подій 2 травня в Одесі.
«Руский мір» укотре засвідчив свою нелюдську сутність: дорослі озброєні людиноподібні горлорізи з батальйону «Керч» кілька днів били і знущалися із зв’язаного скотчем беззахисного хлопця, а потім гуртом розстріляли кількома кулями в голову. Завдяки місцевим жителям вдалося дізнатися про місце страти й поховання закатованого: село Горбачево-Михайлівка за кілька десятків кілометрів від Донецька. А ось дата розстрілу поки що приблизна. Спершу була інформація про 25 липня, потім 27.
Зате точно відомо, хто саме кілька днів жорстоко катував, а потім вчинив розправу над юнаком за синьо-жовту стрічку. Слідство встановило цих нелюдів: проросійські бойовики Вадим Погодін, Юрій Москальов і Максим Сухомлинов. Торік восени Дзержинський міський суд Донецької області засудив цю трійцю заочно до довічного ув’язнення. Проте всі вони переховуються на території Росії-«матушки», де всіляко покривають і захищають «захисників Донбасу», які безкарно вбивали не лише українських бійців, а й мирне населення краю. Зокрема Погодін («Керч»), що на той час був командиром бандитського воєнізованого формування і особисто брав участь у катуванні та розстрілі Степана Чубенка, донедавна легально жив в окупованому РФ Криму. Прикро, але мамі загиблого сина Сталіні Чубенко свого часу, попри всі зусилля і звернення, так і не вдалося отримати від Генпрокуратури відповіді, чому не екстрадували в Україну Вадима Погодіна, якого торік навіть затримали, а потім відпустили. Записатися на прийом із цього болючого питання до Генпрокурора їй також не вдалося.
Слабка втіха для рідних і близьких Степана Чубенка те, що президентським указом його посмертно нагородили орденом «За мужність», а завдяки громадськості та волонтерам присвоїли звання «Народний Герой України». Звичайно, їм приємно, що в рідному місті, де, ніде правди діти, усе ще стійкі проросійські настрої, всіляко вшановують юного громадянина, вбивць яких свідомо ховає і не має наміру здавати Росія. У міській школі, де навчався Степан, і на стадіоні, де він виступав за юнацький склад «Авангарду», встановили меморіальні дошки.
А з 2015 року в Краматорську проводять дитячий футбольний турнір імені Степана Чубенка — з року нинішнього вже під егідою Української асоціації футболу.
«Друзі Степана ще минулого місяця провели такі щорічні змагання його пам’яті — вже вп’яте. На День Незалежності відбудеться ще один такий турнір. Ми дуже хочемо, щоб на нього до Краматорська приїхала команда з Харкова, оскільки тоді це вже будуть всеукраїнські змагання. Степан мріяв, щоб український футбол розвивався, ставав дедалі популярнішим. Тепер усе так, які він бажав: багато команд висловили готовність узяти участь у турнірі його імені», — розповідає Сталіна Чубенко.
Сьогодні, в останню суботу липня, на кладовищі, де перепоховали Степана Чубенка, відбудеться громадська панахида. Вшанувати пам’ять про сина його мама вирішила, видавши невелику збірку, куди увійшли вірші, оповідання та інші твори, які написав школяр. Вона замовила додатковий наклад, щоб подарувати книжку всім охочим. «Щоб пам’ятали його», — з гіркотою і щемом у голосі каже вона.