ДАТА

11 червня виповнилося 90 років з дня народження державного та громадського діяча України
Миколи Ніколаєва
 

Із Донбасу вийшло чимало великих господарників, досвідчених командирів промислового виробництва, організаторів народного господарства. Микола Федорович НІКОЛАЄВ був одним з них.

Бойове загартування

Майбутній високопосадовець народився у шахтарському селищі Моспине Донецької губернії у сім’ї шахтаря. Його батько Федір Якович працював забійником на шахті №12, згодом на Моспинській брикетній фабриці. Микола у 1941 р. закінчив середню школу і майже одразу був мобілізований у Радянську армію. Потрапив до 383-ї шахтарської дивізії, був стрільцем 6-го запасного полку, в якому спочатку проходило навчання особового складу, а восени того ж року полк вступив у бойові дії. 

Фронт стояв на річці Міус з 30.10.1941 по 17.07.1942 року. Захищаючи Донбас, мужньо стримували натиск ворога воїни шахтарських дивізій. Під час ворожої атаки Микола був тяжко поранений осколком снаряда, що розірвався поряд. Через багато років, у хвилини одкровення, коли у нього виникала потреба згадати той жорстокий іспит війною, розповідав, що ледь не загинув і дивом залишився живий. Вперше, коли його непритомного санінструктор витягла з-під безперервного обстрілу. Вдруге, коли у прифронтовому шпиталі, прийшовши до пам’яті, але слабкий від втрати крові, не міг поворухнутися і навіть відкрити очі, зрозумів усю жахливість свого становища — лежить серед померлих бійців і його збираються поховати у братській могилі. Але врятував щасливий випадок — почув, що один із санітарів похоронної команди, упізнавши земляка, сказав своєму напарнику: «Це ж Микола, наш моспинський, син Федора» і, приклавши вухо до його грудей, вигукнув: «Так він живий!» І по-третє, коли німецька авіація розбомбила санітарний поїзд, на якому поранені бійці евакуювалися на схід, його в останню мить витягли з вагона, що загорівся.

Після поранення близько дев’яти місяців перебував на лікуванні в евакогоспіталі у місті Кіровакані, що у Вірменії. Він потім завжди з вдячністю згадував і дівчину-санінструктора, котра його, великого молодого хлопця, зуміла витягнути з поля бою. На жаль, ім’я якої він так і не дізнався, і літнього санітара, котрий його врятував, і лікарів госпіталю, які його вилікували і поставили на ноги після тяжкого поранення. У жовтні 1943-го — він, старший сержант 35-го запасного стрілецького полку, що дислокувався у місті Новочеркаську Ростовської області. У червні 1944-го демобілізували із армії як нестроєвого і направили на роботу в місто Челябінськ на Кіровський завод. Працював контролером бюро технічного контролю і техніком у цеху зі складання танкових дизель-двигунів.

Листопад 1986 року. М.Ф. Ніколаєв — третій праворуч. Фото з чорнобильського архіву автора

Вірність заповіту предків

Це, мабуть, збіг обставин або така його доля, тому що трапилось це недалеко від м. Красний Луч, на тій землі, де колись проживали його предки. Збереглися документи про те, що у 60-х роках ХІХ століття під час скасування кріпосного права в Росії його прадід, дворова людина Федір Ніколаєв, з родиною був звільнений від обов’язкової належності до поміщика. Останній видав йому папір такого змісту: 

ОДОБРЕНИЕ

1864 года февраля 4-го дня я нижеподписавшийся даю сие одобрение бывшему моему крестьянину Федору Иванову сыну Николаеву в том, что он со своими сыновьями жил у меня честно, из пяти душ мужского пола мною никого не замечено в дурных их делах.

А в том и даю за подписом своим и приложением печати

Помещик сотник
В.Сысоев

Ще один документ під назвою «Приговор» свідчить, що селяни-власники війська донського Міуського округу 15 травня 1869 р. на сільському сході прийняли «...селянина Ніколаєва з родиною, знаючи його поведінку з доброї сторони, у число Усть-Очеретинського селища з наділом і місцем для садиби з платежем усіх казенних і натуральних повинностей». Микола Федорович дуже дорожив цими сімейними реліквіями і завжди дотримувався високих моральних життєвих принципів своїх предків.

У 1947 р. повернувся на рідну землю, у Донбас. Потяг до знань, бажання продовжити шахтарську професію свого батька приводять його на гірничий факультет Донецького індустріального інституту. Під час навчання брав активну участь у роботі студентського науково-технічного товариства. Був активним комсомольцем, у 1949 р. вступив до лав Компартії України. Після успішного закінчення вузу (1952) отримав спеціальність гірничого інженера-шахтобудівника і був направлений у розпорядження тресту «Шахтарськантрацит» (Донецька область).

У той час надавалося велике значення розвитку вугільної промисловості. Швидко будувалися шахти, які оснащувалися сучасним устаткуванням, впроваджувалися нові прогресивні технології видобутку вугілля. Спочатку Ніколаєв працював старшим інженером відділу капітального будівництва тресту. У лютому 1954 р. призначається начальником шахтобудівного управління, яке споруджувало одночасно три шахти загальною потужністю 1,5 млн тонн видобутку вугілля на рік. Коли будівництво було успішно завершено, стає начальником Стожковського шахтоуправління з експлуатації цих трьох шахт. Із грудня 1955 р. працює заступником керуючого трестом «Шахтарськантрацит». За роки праці у вугільній промисловості освоїв усі тонкощі гірничої справи, здобув практичні навички з організації будівництва та експлуатації вугільних підприємств, осягнув науку працювати з людьми і керувати виробничими колективами.

Микола Ніколаєв зробив значний внесок у розвиток народного господарства України

Організатор важкої промисловості

Мабуть, завдяки цим здібностям у 1956 р. Микола Федорович був направлений на роботу в ЦК Компартії України, де працював на посадах від завідуючого сектором до завідуючого відділом важкої промисловості. Тут його кругозір значно розширився, а себе зарекомендував ініціативним працівником, який уже добре знав виробництво не тільки вугільної промисловості, фахівцем якої він був, а й інших важливих галузей важкої індустрії. Вів велику громадсько-політичну роботу як депутат Верховної Ради УРСР, член ЦК Компартії України (1971-1990).

Риси вмілого організатора і керівника промисловості особливо проявилися після призначення М.Ф.Ніколаєва у січні 1980 р. заступником Голови Ради міністрів Української РСР. Він був членом її Президії і за розподілом обов’язків координував діяльність галузей важкої промисловості, займався питаннями безпеки та охорони праці, курував усю республіканську систему професійно-технічної освіти. Мав практичний стиль керівництва, часто бував на підприємствах, будовах, у науково-технічних закладах. Ставив високі вимоги до себе і до підлеглих, не цурався чорнової копіткої роботи, умів сам багато і напружено працювати та організовувати на таку плідну працю інших.

Людина досвідчена, розумна, він не тільки володів організацією та економікою промислового виробництва, а й досконало знав апаратну роботу та питання управління, мав авторитет і повагу в республіці. Я працював з Миколою Федоровичем на посаді помічника заступника Голови РМ УРСР усі роки його перебування в уряді і міг безпосередньо спостерігати, як він з великою працездатністю, повною віддачею виконував свої обов’язки, виявляючи високі організаторські і людські якості. У напружені, критичні хвилини, яких було чимало, не втрачав самовладання, зосереджувався на головному, завжди давав точні та обмірковані доручення. Він приваблював до себе розсудливістю, вмінням вислуховувати співрозмовника, доброзичливим і поважним ставленням до людей. Любив гумор і добрий жарт.

Період роботи Миколи Ніколаєва на посаді заступника Голови Ради міністрів УРСР збігся з виконанням планів одинадцятої п’ятирічки (1981—1985 рр.). Приділялася особлива увага виконанню завдань енергетичної програми і будівництву атомних електростанцій. За цей період були введені в дію енергоблоки на Рівненській, Запорізькій, Південно-Українській і Чорнобильській АЕС, що дало можливість збільшити у 3,8 раза виробництво електроенергії на ядерному паливі, поліпшити паливно-енергетичний баланс у республіці, підвищити надійність енергозабезпечення споживачів. Ніколаєв постійно вникав і займався справами цієї галузі, ставив перед союзними органами питання щодо розв’язання її проблем. У вугільній промисловості та металургії виконувалися плани виробництва, одночасно збільшувалися труднощі і накопичувалися проблеми. Ніколаєва турбував стан справ у цих галузях, які вимагали значного оновлення основних виробничих фондів, впровадження нових прогресивних технологій та устаткування. Він часто їздив до Москви, брав участь у гострих полеміках при розгляді проектів річних і п’ятирічного планів, відстоював у Раді міністрів СРСР, Держплані, міністерствах інтереси республіки, добивався встановлення реальних завдань, виділення додаткових коштів і матеріально-технічних ресурсів для введення нових потужностей і реконструкції діючого виробництва.

Велика увага приділялася розвитку газової промисловості і газифікації населених пунктів, особливо всесоюзній ударній будові — газопроводу «Союз». Микола Федорович часто відвідував місця робіт, зокрема дільницю траси у Карпатах, де існували особливі умови прокладання трубопроводу. Він був членом урядової комісії СРСР, яка приймала «Союз» в експлуатацію, і мені пощастило разом з ним проїхати по всіх об’єктах цієї велетенської будови від Оренбурга до західного кордону СРСР. Потужний газовий комплекс з компресорними станціями, іншими об’єктами, повною інфра?структурою справляв незабутнє враження. Україна одержала можливість значно поліпшити забезпечення населення республіки природним газом.

Чорнобиль

Серйозним випробуванням стала Чорнобильська катастрофа. М.Ф. Ніколаєв був одним з організаторів і керівників робіт з ліквідації її наслідків, ризикуючи здоров’ям і життям, виявив самовідданість, непохитність духу та вірність обов’язку. Як і в роки Вітчизняної війни, він, захищаючи рідну землю, бився на передовій, так і тоді, в час тяжких випробувань, вважав своє місце завжди на передньому краю. Там теж був фронт. Усі працювали у режимі воєнного часу. Тільки битва йшла з іншим ворогом — радіацією, яка має руйнівний вплив на все живе та яку не можна побачити, помацати або відчути. Він увійшов від УРСР до складу Урядової комісії СРСР з розслідування причин і ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, яка стала справжнім бойовим штабом, де сконцентрувалися всі важелі з практичного керівництва роботами. Він безвиїзно перебуває в 30 км зоні. Я згадую, що ми багато разів об’їздили її всю вздовж й впоперек. Не було такого місця, де проводилися роботи і де б він не побував особисто. Постійно перебував на атомній станції та інших об’єктах, контролював виконання робіт, вивчав проблеми, шукав шляхи їх розв’язання, надавав необхідну допомогу у забезпеченні виконання завдань. Микола Федорович, нехтуючи небезпекою і високим рівнем радіації, завжди намагався бути присутнім там, де виконувалися важкі і відповідальні роботи.

***

Держава високо оцінила багаторічну трудову діяльність М.Ф. Ніколаєва. За особливі заслуги перед Батьківщиною, участь у Великій Вітчизняній війні та значний внесок у розвиток народного господарства країни він був нагороджений багатьма орденами і медалями. Але найвищу нагороду — орден Леніна — одержав за самовіддану працю під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. У серпні 1987 р. вийшов на пенсію. Добрий сім’янин, людина дуже високих моральних якостей, скромний у житті, не визнавав ніяких надмірностей. Помер у 2002 році після тривалої тяжкої хвороби, пов’язаної з Чорнобилем. Миколу Федоровича Ніколаєва з глибокою вдячністю поважали всі, хто його знав і кому випало з ним працювати. В Україні він залишив по собі добру пам’ять.