Того теплого липневого вечора геть не очікувано опинився в полоні нестримних емоцій. І не де-небудь, а на одній з пішохідних зон Пекіна. Стрілки годинника вже перетнули десяту. Звичайний робочий день, здавалося, вже мав би готуватися до відпочинку, але тут на одному з майданчиків цього широченного бульвару мегаполіса було так велелюдно, що нелегко було протиснутися. Через хвилину зрозумів, що саме затримало в цьому місці сотні й сотні перехожих. І молоді, і дорослі із захопленням спостерігали за імпровізованим, незвичним для нас, танцювальним дійством великої групи людей. Кілька десятків пар уже немолодого віку легко і граціозно кружляли під музику з портативного магнітофону прямо на тротуарі, серед натовпу глядачів. Таке відчуття, що вони не помічали оточення, жили в полоні своїх улюблених мелодій. Дехто приспівував, щиро усміхаючись.
— Китайці вміють самоорганізовуватися, — зауважив колега, котрий бував уже в Пекіні.
А вранці наступного дня на цьому квітучому бульварі та в парку поряд із нашим готелем можна було побачити величезну кількість людей, що виконували гімнастичні вправи або займалися лікувальною гімнастикою. Найпопулярніші — тайцзицюань і тай чи. Тобто розраховані на тих, хто «прагне оволодіти духом і тілом». Серед них чимало юнаків і дівчат, але переважно це люди зрілого віку.
Давня китайська звичка займатися спортом у громадських місцях найбільше збереглася у столиці. Тож майже в кожному пекінському парку чимало тренажерів. Перекладини, лави для качання преса, імітатори ходьби, штанги, гантелі. Вони громадські, а отже — заняття безплатні. Вони тривають невимушено: бадьорі та енергійні пенсіонери після кожної вправи переходять від одного тренажера до другого повільно, спокійно. Спорт для них — задоволення, перевірений спосіб тримати себе й надалі в хорошій фізичній формі.
Такі картинки з побаченого у Піднебесній пригадалися, хоч як це дивно, буквально днями, коли у вечірніх теленовинах із зони АТО зблизька показали старенького на згарищах чергового села на Донеччині, по-варварськи знищеного російськими вояками та терористами. Трагічна доля немічної людини, що опинилася без даху над головою, у якого дружина з тяжкими пораненнями потрапила до лікарні, а діти десь далеко від них, можливо, в статусі біженців, зачепила до сліз. Скільки ж таких пенсіонерів, інвалідів — найбільш безпорадної категорії населення, які неспроможні були кудись виїхати подалі від «Градів», «Ураганів» та гаубиць «деенерівців» та «луганерівців», опинилися на руїнах, ховаються нині у підвалах багатоповерхівок та сільських погребах?! Адже серед тих сотень тисяч переселенців, судячи із сюжетів українських та російських телеканалів, людей похилого віку не дуже багато. Яка ж доля спіткає тих, кого не взяли з собою, або хто вирішив лишитися там, де проживав своє активне життя?
Тож до теми нагальних проблем, долі ветеранів, які віддали всі свої роки «будівництву (за копійчану зарплату) щасливого майбутнього», і ролі суспільства, держави, кожного з нас у їхньому захисті слід підходити більш глибше, бо вони стосуються, звісно, не лише тих регіонів країни, що піддалися російській збройній агресії. Трагічні події на сході України лише підкреслюють актуальність такої розмови взагалі. І тут досвід Китаю, але в більш широкому його сприйнятті — «захисті старості» — не буде зайвим.
Будинок для людей похилого віку Азії
Називати Піднебесну саме так ще, мабуть, зарано, але подібна перспектива можлива. Про це свідчить статистика. Ще три роки тому люди, старші 65 років, за даними журналу «Китай», становили 12,8% загальної кількості. За стандартами ООН, населення тієї чи іншої країни вважають старим, якщо цей показник дорівнює 7%. Нині Китай вважають однією з держав світу з найбільш швидкими темпами старіння населення. У 2050 році, за різними даними, кількість громадян віком понад 60 років тут може сягнути 440—450 мільйонів, що становитиме одну третину населення країни (нині воно налічує 1,3 мільярда). До цього, вважають аналітики, призвела 34-річна демографічна політика: одна родина — одна дитина.
Такі обмеження, що запровадила влада 1980 року, були вимушені, бо після буму приросту населення 60-х років минулого століття Піднебесна зіштовхнулася з гострими труднощами у сфері зайнятості, транспорту, медичного обслуговування, забезпечення доступними продуктами харчування… Демографічний дисбаланс, загрозлива тенденція старіння суспільства, зростання соціального навантаження і певного застою в розвитку національної економіки змусили ЦК КПК (керівний орган країни) зробити наприкінці минулого року інший крок «в національній політиці у сфері планового дітонародження» — дозволити сім’ям мати двох дітей. Але це стосується лише подружжя, один з членів якого — єдина дитина в родині.
Опитування щодо бажання мати друге дитя, яке проводив Державний комітет з питань охорони здоров’я та планового дітонародження, показало, що над можливим збільшенням сім’ї поки що розмірковують лише 15—20 мільйонів людей у країні. Не всі, особливо у містах, спроможні утримувати і виховувати другу дитину. Річ у тім, що тепер у Китаї після народження першого немовляти подружжю належить одноразова допомога — 1500 юанів (250 доларів США). Їх видають частинами. Щомісяця — 20 юанів (3 долари). У Шанхаї з населенням 22 мільйони, яке вважають найзаможнішим містом Піднебесної, ця допомога (упродовж 14 років) на дитину втричі більша. Допомагає уряд провінції. Але все одно спробуй за ці 10 доларів на місяць дати синові чи дочці все необхідне: звичайна шанхайська родина тільки на дитячий садочок щомісячно витрачає 490 доларів. Для багатьох навіть одна дитина — велике фінансове навантаження.
Виховуєш сина — матимеш собі опіку
Швидше за все, стрімкого зростання населення Піднебесної та омолодження суспільства годі й чекати. Якщо взяти до уваги й інший істотний чинник. Річ у тім, що пенсію за віком, за даними журналу «Китай», у країні отримують не всі. Переважно лише держслужбовці й ті громадяни, котрі пропрацювали у промисловій галузі до 60—50-річного віку (термін виходу на пенсію чоловіків і жінок відповідно). У сільській місцевості пенсія не передбачена взагалі, за винятком небагатьох категорій, які до глибокої старості отримують гроші. «Це справжній фінансовий виклик для молодих китайців, — пише згадане видання. — Не справляючись з ними, вони починають нехтувати головною китайською цінністю — подружніми зв’язками».
Мені довелося побувати в місті Цюйфу — батьківщині знаменитого китайського філософа і державного діяча Конфуція, дещо почитати з його праць. Згідно з нормами конфуціанської моралі діти повинні дбати про батьків до самої старості. А це мова про чотирьох дідусів і бабусь, двох батьків — чоловіка і дружини — та однієї дитини. Тож саме такої формули (4+2+1) поняття сім’ї, що давно склалося в країні, нині повинна дотримуватися молода сучасна китайська пара. Ноша дуже важка для них. Тому, мабуть, не випадково центральна влада рік тому вкотре, але більш твердо, нагадала суспільству про необхідність дотримання згаданої норми конфуціанської моралі. Маю на увазі закон КНР про захист прав та інтересів людей похилого віку, що набув чинності 1 липня 2013 року. В ньому наголошується, що саме сім’я повинна передусім дбати про них, надавати матеріальну підтримку стареньким, доглядати за ними під час хвороби, регулярно навідувати їх. Цей документ, який викликав у країні бурхливі дискусії, у подальшому мусить забезпечити не тільки базові права та інтереси населення похилого віку, а й стимулювати місцеву владу в питаннях прискорення процесу реалізації пільгової політики для людей похилого віку.
Навіть у дорогі апартаменти черга
Майже одночасно з публікацією згаданого закону було вперше оприлюднено «Правила ліцензування діяльності щодо створення закладів для людей похилого віку». Цей документ знижує поріг вимог до створення для цієї категорії громадян спеціальних будинків, гарантує істотні пільги приватному капіталу в галузі надання послуг з догляду за похилими людьми. Нині ця сфера, за словами журналіста Чун Яту, як магніт притягує до себе дедалі більше інвесторів, які прагнуть якомога швидше зайняти свою нішу в цьому сегменті ринку. Чимало і своїх, і закордонних бізнесменів зробили ставку на створення елітних будинків для людей похилого віку. Їх кількість щорічно зростає на 30%. Саме в Шанхаї, де, нагадаю, найвищий рівень і зарплат, і пенсій, в одному з його приміських селищ із населенням 130 тисяч осіб розташовано відомий у країні елітний будинок престарілих — апартаменти «Айсинь» (у перекладі — «Любляче серце»). Для його пацієнтів (найстаршому вже понад 100 років) там пропонують спеціально складену індивідуальну дієту і 24-годинні послуги з реабілітації. В апартаментах створено казкові умови для активного відпочинку та різноманітного дозвілля. Нескладно здогадатися, що ціна такого ідеального життя на старість досить висока — 1000 доларів на місяць. Але все одно бажаючих потрапити сюди, як і в інші елітні будинки для престарілих, багато. Це свідчить про великий розрив у суспільстві щодо отримання гарантій соціального захисту для різних верств населення. Ось одне з офіційних підтверджень.
Головна форма утримання людей похилого віку в Піднебесній — це державні будинки престарілих на базі спеціалізованих установ. Багато років попит значно перевищує пропозицію. Відповідно до «Звіту про розвиток геронтологічної справи в Китаї-2013», у країні в середньому на 50 літніх припадає менш як одне ліжко-місце. У 2010 році уряд поставив завдання довести у 2015 році їх число до 3% загальної кількості населення похилого віку. А це приблизно 220 мільйонів людей. Два роки тому в професійних державних установах для людей похилого віку проживало 3,15 мільйона осіб. Щоб виконати поставлене завдання, кількість ліжок треба щонайменше збільшити вдвічі. А це величезні кошти навіть для такої країни, яка за більшістю показників економічного розвитку виходить на перше місце у світі. Тому шукають альтернативні рішення для зменшення соціального тиску на державний бюджет, головним донором різних пільг для цієї категорії населення стають переважно уряди провінцій.
А вони мають різні фінансові можливості. Не всі спроможні зробити те, що, скажімо, запровадив пару років тому уряд Пекіна. Він ухвалив рішення, щоб усі, кому виповнилося 80 років, щомісячно отримували 100-юаневий купон. Власники таких купонів можуть придбати предмети повсякденного вжитку, продукти харчування, скористатися послугами з догляду…
У більшості міст країни пільгові посвідчення донедавна видавали лише пенсіонерам з місцевою пропискою, мігранти похилого віку ними не користувалися. Новий закон про захист старості напевне змінить таку ситуацію. У цьому документі безпосередньо зазначено: місцева влада зобов’язана реалізовувати єдину політику забезпечення людей похилого віку, не можна розглядати прописку як критерій отримання прав на відповідні пільги. Але найбільш радикальним кроком щодо нівелювання гострих проблем, пов’язаних зі стрімким старінням населення, стане найімовірніше ухвалення рішення про підвищення віку виходу на пенсію. В одній із постанов ЦКП щодо поглиблення реформ вказано про необхідність дослідження і напрацювання політики поетапного підвищення пенсійного віку. Передбачається, що для чоловіків він згодом становитиме 65 років, а для жінок — 55. Ще навесні було підготовлено відповідний законопроект. І це в умовах, коли багато молодих китайців не можуть знайти собі роботу.
Один із аргументів на підтримку підвищення пенсійного віку — середня очікувана тривалість життя китайців до 2015 року сягне 75 років, а у 2050-му — 85. Коли в Китаї 60 років тому встановили чинний нині пенсійний вік, середня очікувана тривалість життя населення була менш як 50 років. Але все одно багато фахівців вважають, що відтермінування виходу на пенсію не розв’яже проблем. Науковий співробітник Академії суспільних наук Китаю Тан Цзюнь, якого цитує одне з авторитетних пекінських видань, щодо цього заявив: «В умовах старіння суспільства в Китаї, щоб громадяни похилого віку могли принаймні прожити, уряду потрібно думати не тільки про те, як витрачати менше грошей, а й про те, як збільшити капіталовкладення в цю галузь».
Насамкінець. Цікаві факти для роздумів і ухвалення відповідних рішень новому складу Верховної Ради і можновладцям. Рано чи пізно і в нашому суспільстві постануть питання захисту старості — ще актуальніші, ще гостріші.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Київ — Пекін — Шанхай
— Київ