Нині Україна не лише свою святу землю захищає, а й рятує Європу від омани, самозаспокоєння, від облудності й брехливості зі Сходу, якому досі наївно вірила. А ще — від нахабного поширення щупалець «рускава міра». Геополітичний розклад і розподіл на планеті зазнає значних змін. Брехня в Росії стала засобом пропаганди й впливу. Путін каже, що в Криму взагалі немає російських солдатів, а через два тижні — що вони все-таки були за плечима «ополченців», через місяць уточнює, що саме російські війська врятували кримчан від бандерівської хунти, перед Новим роком проголошує, що його країна здійснила заплановану місію справедливого повернення в лоно «Велікай Расєї» Кримського півострова. Тепер черга за Донбасом. 

Обманюють телеканали, радіо, політики, артисти. Брехня стала нормою життя. Одначе оснащені сучасними й потужними засобами інформації, вони запускають бацили брехні в мізки всіх довкола. Якщо й викриється брехня — всі глухі, сліпі й німі. Про вибачення навіть не йдеться.

Таке зомбування свідомості українства на сході триває десятиліттями. Що ж протиставляємо цій навалі? Анічогісінько, а часто й навпаки — власними руками переносимо ту заразу на цілу державу.

Кажуть, що телеканал «Інтер» не порушив жодних законів, коли транслював новорічної ночі московський «Голубой огоньок». А що — закону честі для нього не існує? А закону поваги до власного народу, з якого знущається московський окупант? А закон громадянина України, який береже гідність своєї нації теж забуто? Коли наплодили за чверть століття закончиків, якими виправдовують зневагу, приниження та зганьблення гідності власного народу, то гнати геть таких законотворців, з’ясувати, хто написав ті закони, хто голосував за них. Допоки панькатися, панове?

Озирніться: вже панькався Ющенко з Януковичем. Навіть важко уявити, щоб 1941 року на головній сцені Кремля виступали нацистські артисти під гаслом «Хайль Гітлер!» У нас же дивитися, як вороги кепкують та зневажають Україну, можна, бо це не перечить чинним законам?!

Та й інші телеканали не можуть особливо похвалитися, бо 70% продукції подають мовою наших воріженьків, а мова — це видима частина айсберга мислення. Мислення ж формує характер, звички, менталітет. За даними соціологічного аналізу, торік на українських телеканалах 39,3% передач і фільмів транслювали російською мовою, а 23,5% — російською з українськими субтитрами (переважно надто безграмотними). Тобто маємо щастя у власній хаті насолоджуватися мовою сусідів 62,8% часу. Скільки ж українською, запитаєте? Будь ласка: 8,2% — передачі з українською назвою, яку ведуть двома мовами (з перевагою російської) й лише 23,5% передач та фільмів українськомовних. Про ФМ-радіостанції годі й говорити. Ось вам і незалежні ЗМІ. Від кого незалежні? Нервів не вистачає на таких борців за волю України. Нічого їх не навчила Революція гідності. 

Є свято душі, а є гра у свято. Минуле Різдво можна навести як приклад отакого перевертництва-перекотиполя. Вельми часто й багато хто пошановує не мить приходу на землю Бога, а шукає нагоду чергового причастя до оковитої. Часто обмінюємося непотрібними подарунками та галасуванням замість того, щоб скласти родині шану. Самі забули чи нас відвели від мудрих і світлих цінностей та поставили на межі мамонізму й кривлянь. Із щедрівок майструють таке музичне скалічення, що слухати страшно, а у різдвяних фільмах та урочистостях Богу взагалі немає місця — суцільний балаган і регіт.

Чому світ сучасного мистецтва й світ телевізійного одкровення не возносить нас до небес істини, а постійно кидає в багно нечестивості? Немає фільмів? Немає пісень? Нема оповідей чи вертепів? Та їх дивитися не передивитися, слухати не переслухати. Просто ліньки або ж з того немає навару? Як гадаєте?

Виховання відійшло не на друге чи п’яте місце, а потрапило у третю десятку проблем для розв’язання. Чи ми вже стали не українцями? Соромимося цього? Чому нехтуємо своєю неповторністю, самобутніми скарбами? Ніхто ж у світі не має таких колядок, звичаїв, орнаментів! Братове, візьмімо це на свої стяги і з власним обличчям гордо йдімо до Європи, а не мавпуймо кумедно те кволе іншеньке.

Гуманітарну складову поволеньки відтісняють, звужують, витісняють з переліку навчальних дисциплін. Головне — фахівець! А як же людина, як і звідки поповнювати лави українських патріотів? Одне збочення переходить в інше. До прикладу, в Тернополі є прекрасний дендропарк «Топільче», який потихеньку заполоняють новобудови. Серед них і сучасний готель, до якого має стосунок недавній патріот і депутат, що боровся за чистоту довкілля та української мови. Тепер він через довкілля прокотився глобалізаційним валом, а вивіски на будові чомусь не українською.

Ніяк не натрапимо на колію самобутності — то до «расєйськой шагалі», то, розвернувши віз на 180 градусів, до англійськомовних прилипли, а рідну проскочили. У місті отих чужослівних афіш, назв і вивісок ледь не 70%. Сільський хор співає «Щедрик» англійською, героями новорічних вистав і вертепів теж стали не наші персонажі? Коли ж про власних згадаємо, братове? Як звично — у промовах на цвинтарі? 

Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України 
для «Урядового кур’єра»