ЗАГИБЕЛЬ ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА У КОНЦТАБОРІ ЗАКСЕНГАУЗЕН
ПАМ’ЯТЬ. Радянські ідеологи не робили таємниці з урочистого проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави, хоч інформацію про це подавали з дошкульно-іронічними коментарями на адресу бандерівців, чиї дії справді мали суто декларативний характер. Утім, навіть це викликало різку реакцію окупаційних властей та призвело до арешту Степана Бандери.
.jpg)
Натомість під жорсткою забороною була навіть найменша згадка про Українську Національну Раду, створену 5 жовтня 1941 року в Києві за активної участі Олега Ольжича — чільного діяча Проводу ОУН під керівництвом Андрія Мельника. До ради ввійшли представники майже всіх населених українцями земель, зокрема Галичини, Буковини, Карпатської України й Кубані. Фактично йшлося про вищий представницький орган відродженої держави, члени якого переймались як суто політичними, так і практичними питаннями.
Зокрема йшлося про порятунок від голоду і холоду покинутого напризволяще населення Києва та інших великих міст. Не менш значущим завданням була організаційно-просвітницька робота, задля чого налагодили випуск газети «Українське слово», створювали і розсилали по всій Україні групи агітаторів-активістів, допомагали організовувати органи місцевого самоуправління.
Зрозуміло, що це розлютило окупантів, за наказом яких 17 листопада 1941 року роботу Національної Ради заборонили, а створені нею робочі органи закрили. Та коли стало зрозумілим, що залякати українських патріотів не вдалося, настала черга кривавого терору. В Києві від рук окупантів загинули майже всі члени міської управи на чолі з Володимиром Багазієм, зусиллям яких з підготовки столиці до зими завдячують врятованими життями десятки тисяч киян. У сумнозвісному Бабиному Яру розстріляли найактивніших членів ОУН, зокрема поетесу Олену Телігу та майже всю редколегію «Українського слова». Ольжичеві дивом вдалось уникнути арешту — для нього розпочалась робота у підпіллі.
Справдилось гірке пророцтво матері патріота, яка в листі до його батька, видатного українського поета Олександра Олеся (Кандиби), писала: «Породивши дитину, роби з неї кого хочеш: англійця, поляка, зулуса, орангутанга накінець, — тільки не українця, бо приносиш велику жертву на вівтар патріотизму, на жертовник Вітчизни». Та на відміну від прислужливих «землячків», для справжніх синів і дочок України честь і Вітчизна завжди важили більше, ніж добробут і навіть власне життя.
Це сповна довів Олег Ольжич, який після закінчення університету в Празі швидко здобув визнання у науці. Керівник археологічного відділу Чеського національного музею, доктор філософії, доцент Гарвардського університету, один із засновників Українського наукового інституту в США — це далеко не повний перелік головних здобутків нашого земляка, що гарантували спокій і достаток.
Талановитий поет та ідеолог націоналістичного руху — це ще одна грань непересічної особистості Ольжича. У програмній праці «Дух руїни» він писав: «Уся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною».
Не гріх нагадати, що трагічний розкол ОУН на два крила — бандерівців і мельниківців — стався після вбивства у Роттердамі радянським агентом лідера націоналістів Євгена Коновальця. Навіть у трагічному для СРСР серпні 1941 року сталінські спецслужби знищили в уже окупованому німцями Житомирі чільних представників мельниківського руху — Сеника і Сціборського, підступно зваливши вину за це на бандерівців.
Ворожнечі двох угруповань, до розпалювання якої доклали чимало сил як німецькі, так і радянські спецслужби, могли покласти край розпочаті у квітні 1944 року переговори між фактичними керівниками двох рухів — виконувачем обов’язків Проводу Українських націоналістів Олегом Ольжичем та Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем.
Та, судячи з усього, так само думали вороги України. Тож 25 травня 1944 року на підпільній квартирі у Львові гестапівцям вдалось заарештувати Олега Ольжича, якого перевезли до концтабору Заксенгаузен, де утримували найважливіших ворогів рейху. Та, на відміну від більшості з них, патріота-українця нещадно мордували на щоденних допитах. У ніч проти 10 червня кати востаннє приволокли Ольжича до камери, де закутий у кайдани, однак не здоланий поет зустрів свою смерть, віддавши життя за Україну.
Справжня шана — лише щира
ДАТА. Мало хто навіть серед москвичів знає, що у їхньому рідному місті перший монумент Кобзареві відкрили ще 1918 року. Пам’ятники великому синові України встановили одночасно в двох столицях — старій (Петрограді) і новій (Москві). Найімовірніше, виняткова увага до поета була зумовлена інтересом до українського хліба і донецького вугілля. Без них, як справедливо наголошував вождь червоних Ленін, годі було сподіватись на перемогу революції в Росії, а тому доводилося загравати з національними почуттями українців.
Та щойно більшовики остаточно закабалили Україну, інтерес до Шевченка підупав, а виготовлені з недовговічних матеріалів пам’ятники зруйнувалися природним шляхом.
Ситуація кардинально змінилась аж у 1960-х, коли стало відомо, що у Вашингтоні планують встановити монумент Кобзареві за зібрані місцевою українською діаспорою кошти. Тож тодішній керівник СРСР Микита Хрущов розпорядився не допустити такої ганьби і встановити пам’ятник Шевченкові в Москві раніше, ніж у столиці США.
До речі, у колишньому Петрограді, на той час уже перейменованому із Ленінграда у Санкт-Петербург, навіть подарований місту 1993 року монумент Кобзареві спромоглися відкрити аж 2000-го.
140 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАРКА ЧЕРЕМШИНИ
Не зрікся ні мови, ні совісті
ГОРДІСТЬ. Не так багато письменників, твори яких вміщуються буквально у 2—3 томи, а присвячені їхній творчості дослідження становлять цілі бібліотеки. Один із таких унікумів — селянський син з Гуцульщини Іван Семанюк, знаний під псевдонімом Марко Черемшина.
«Екзистенційна проблема самотності у новелістиці», «Міфологічна картина світу у новелах», «Зумовленість синтаксису озвученої мови», «Філософське осмислення проблеми життя і смерті», «Прикмети експресіонізму в прозі» — це лише короткий перелік наукових досліджень кількох останніх років, присвячених творчості новеліста. Та навряд чи він сам здогадувався, що не просто розповідає про життя земляків, а піднімає його до не підвладних часу і політичній кон’юнктурі висот.
Однак попри видимість простоти сюжетів, твори Марка Черемшини — далеко не для кожного читача. Це доводять навіть його спогади про дитинство: «Я пропадав за дідом та за його казками, та співанками, та грою на флоярі, та за тими бадіками і вуйками, що у діда ночували і в гості повертали і так красно, та весело, та любо набувались, красну бесіду мали, мене баранчиками та пукавками в бринзі топленими обдаровували, красних співанок співали, хату аж до сволоків веселили».
Ця мова далека від звичної нам і водночас напрочуд поетична і милозвучна. Недаремно тонкий поціновувач прекрасного Максим Рильський писав: «Послугування діалектом, що найдальше йшло, очевидно, у Черемшини, становить певні перешкоди для ознайомлення з творами, а разом з тим є одним із своєрідних джерел очарування. У перекладі не тільки на російську чи білоруську (не кажучи вже про мови далекі), а й на загальнолітературну українську мову писання Марка Черемшини тратять дуже багато».
Поза сумнівом, найкраще усвідомлював це сам письменник, який, попри вільне володіння як рідною, так польською і німецькими мовами, свідомо писав діалектом гуцулів. Найімовірніше, саме з цієї причини творчі пошуки і досягнення Марка Черемшини, якого справедливо можна вважати одним з основоположників і світових класиків неореалізму, залишилися мало поміченими. Та він творив не для слави, а для власного народу і для вічності, бо зберіг у новелах мовне багатство, яке з часом лише набуває цінності.
Не менш повчальний приклад моральної стійкості великого сина свого народу. Іванові Семанюку, якого через бідність багатодітних батьків навіть виховували дід із бабусею, не раз доводилося чути на довгому шляху до науки, що він має «в сюртук убратись або піти гній возити». Та навіть здобувши університетську освіту у Відні, оплачену власним коштом за рахунок приватних уроків, молодий юрист не став «відбивати» затрачені кошти, шукаючи вигідних клієнтів. На відміну від «помічника присяжного повіреного» Ульянова (Леніна), який увійшов в аннали історії тим, що не виграв у суді жодної дорученої йому справи «крєстьян», Іван Семанюк уже на перших процесах зумів довести, що перед законом усі рівні. Саме цим запам’ятався пан адвокат місцевому люду, який звик, що разом із хлопським одягом колишні вихідці з народу зрікаються і рідної мови, і совісті.
ВИПУСК 10-МІЛЬЙОННОГО «ФОРДА»
Автомобіль, що змінив світ
ПРОГРЕС. «Спекуляції з товарами — лише благопристойний вид крадіжки», — вважав Генрі Форд, продукція фірми якого не лише озолотила бізнесмена, а й змінила стиль життя американців. Видатний підприємець першим довів справедливість знаменитого вислову Остапа Бендера, що автомобіль — не розкіш, а засіб пересування.
Буквально впродовж десяти років Форд знизив вартість своїх легковиків з 950 до 355 доларів, наростивши їхній щорічний випуск з 18,6 тисячі до 1,25 мільйона штук. Не менш революційний висновок бізнесмена, що низька зарплата — реальна загроза для підприємств, бо призводить до спаду попиту на ринку, зокрема на продукцію, яку виробили обділені доходами працівники. Як наслідок, автомобіль коштував лише близько 3–4 середніх зарплат «фордівського» робітника, а мільйони «Фордів» зумовили потребу будівництва нових автодоріг, роблячи країну компактнішою, мобільнішою і сильнішою.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+