ГОСТРА ТЕМА
У 14 тисячах українських сіл уже немає шкіл. Та парламент не підтримав мораторію на їх закриття, тож у нас щороку без школи й надалі залишатимуться понад 250 сіл
Хто хоч трохи вчив у школі класичну українську літературу, знає, що за найскрутніших часів найбідніші українські села громадою скидалися по копійці й спільно утримували школу, котра й нині залишається головним осередком соціального життя села, і вчителя. Бо навіть неписьменні селяни знали: то - можливість для їхніх дітей отримати освіту й вибитися в люди, бо в іншому разі їм до кінця свого віку доведеться у селі волам хвости крутити. А хто ж хотів для своїх нащадків такої долі?
Не ті часи зараз - тільки за останні 3 роки, попри заборону на закриття, що діяла з 2008 р., шко?ли втратило 900 сіл. А минулого місяця наш парламент, подискутувавши для годиться, не підтримав мораторію на закрит?тя сільських шкіл, де мало учнів. Щоправда, громада багатьох сіл б'є на сполох - і ситуацією стурбувався навіть Президент Віктор Янукович, котрий дав доручення профільному міністру Дмитру Табачнику розібратися з цим питанням. Не підтримує закриття шкіл на селі, якщо не вирішена проблема підвозу дітей до інших закладів освіти, і Прем'єр Микола Азаров. Та в реальному житті, як сказав колись один мудрий чоловік, ми маємо те, що маємо.
"Граблі" у Грабовому
Село, яке залишається без школи, кажуть селяни, апріорі приречене на вимирання. А діти, змушені здобувати грамоту за тридев'ять земель, пропускають заняття, причому часто - з цілком об'єктивних причин. Тож недарма все частіше йдеться про те, що в Україні зростає кількість дітей, котрі не вміють ні читати, ні писати. Й далеко не завжди вони не мають ні родини, ні даху над головою. Та ми, навіть знаючи про це, знову наступаємо на старі граблі. Хоч у МОНмолодьспорту переконують: навчанням охоплено понад 99% дітей, а зовсім не відвідують школу без поважних причин менше 0,3%. Щоправда, незалежні експерти називають дещо іншу цифру - вчиться приблизно 96,5% дітей. Скільки зовсім неписьменних, точно не знає ніхто. Зважаючи на те, що в країні, тільки за офіційною статистикою, 120-150 тис. "дітей вулиці", можна припустити, що якась кількість із них таки не дружить ні з алфавітом, ні з табличкою множення, не кажучи вже про інтеграли, закон Ома чи складнопідрядні речення.
Найскрутніше школам, у яких менше 40 учнів, - минулого року Міносвіти, зважаючи на економічну кризу, ініціювало їх закриття. А в Україні, що поки що має понад 13 тис. сільських шкіл, під визначення малокомплектних підпадають близько 3,5 тис. Тож конфліктні ситуації довкола їх закриття виникають часто. Так, на початку квітня, не встигла Верховна Рада дати "зелене світло" процесові знищення сільських шкіл, на сполох почали бити батьки учнів із села Грабового, що у Старовижівському районі на Волині, - їхню школу хочуть закрити вже з 1 вересня. Грабове - село, в якому ще за поляків встановили пам'ятник шкільництву, - завжди мало свою школу. Тож попри демографічні негаразди, його жителі впевнені: краще, ніж у власній школі, їхнім дітям не буде в жодній іншій. А демографія, кажуть, з часом налагодиться - приклад росту народжуваності вже подає Рівненщина, а за нею, дивись, потягнуться й інші.
Вбивча арифметика
Та, на жаль, над сільськими школами, хоч і потрібна згода громади, дамокловим мечем нависає закриття. У Роменському районі на Сумщині, де за останні 20 років кількість школярів зменшилась удвічі, цей процес розпочався понад 5 років тому. Тільки у 2008-му тут закрили 5 шкіл. Причина одна й та сама: мало учнів, тож утримувати приміщення й штат учителів дорого. Зараз на утримання школяра йде 6-7 тис. грн, а в малокомплектних школах учень удвічі дорожчий - 11-15 тис. Тож у приміщеннях сільських шкіл, які зазвичай передають у власність громадам, з'являється що завгодно: бібліотеки, фельдшерсько-акушерські пункти, магазини й навіть більярдні. Зрозуміло, що людям і бібліотека треба, й без ФАПу не обійтись, та чому за рахунок дітей? Вже немає шкіл у Правдюках, Вовківці, Житньому, Ріпках, Королівщині, Мокіївці й інших селах району, на черзі - ще кілька.
Прикро, але Роменський район Сумської області - зовсім не виняток. Залишаються без шкіл села у Веселівському районі Запорізької області. Приміром, минулого року райвідділ освіти тимчасово призупинив навчання в Єлисаветівській дев'ятирічці, де вчилося 29 дітей, - до поліпшення демографії. Дітей, котрі вчилися російською мовою (так склалося історично), перевели до україномовних Веселівської та Білорецької шкіл. "У нашому випадку, - каже батько одного з 6-класників, - треба встати о 5 ранку, щоб потрапити на заняття вчасно, та й додому син повертається практично ввечері." Тож у якість навчання за таких умов повірити складно.
Зникають школи й на Житомирщині - у Новоград-Волинському районі, приміром, у селах Миколаївці та Дубниках, де вчилося по 33 дітей, це сталося позаторік. Торік - Романівська початкова школа. Під питанням - існування інших початкових - у селах Анета, Коритище та Кропивня, де менше ніж по 10 учнів. Є й інші кандидати на закриття - на Черкащині й Донеччині, Чернігівщині, Вінниччині, Тернопільщині. Та що там казати - процес ліквідації сільських шкіл, чи то пак - оптимізації освітньої мережі, повним ходом іде на Київщині, під самим боком у столиці. Ось тільки кілька цифр: за останні 3 роки в області закрито 20 загальноосвітніх шкіл, а понад 50% діючих - малокомплектні (читай - кандидати на закриття), в більшості з котрих один учитель викладає по кілька предметів. Недорахувалися осередків знань у Рокитнянському й Сквирському, Фастівському й Кагарлицькому, Згурівському, Баришівському й інших районах Київщини. Й хоча, запевняють в управлінні освіти Київської ОДА, при цьому дбають і про працевлаштування вчителів, і про транспортне забезпечення дітей, котрих треба возити у сусідні села, поки що не вистачає майже сотні автобусів. Тож декому з учнів добиратися до школи взагалі доводиться електричкою.
.Як фінансується освітянська сфера, ми знаємо. Тож як при цьому не заздрити американцям: їхній президент Барак Обама тільки минулого року на потреби освіти додатково виділив $100 млрд. Коли його запитали, навіщо він це робить у кризу, коли економіка навіть США й так тріщить по швах, глава Білого дому відповів приблизно таке: уявіть собі, що країна - це літак, котрий летить на великій висоті. Під час кризи, тобто за критичної ситуації, щоб цей літак уцілів, треба викидати за борт усе зайве. Та якщо ми не подбаємо про освіту, наш "літак" залишиться без двигуна. Так, якийсь час він ще летітиме за інерцією, але потім однаково впаде. А що Україна робитиме з "літаком" без мотора?!
Лариса УСЕНКО
КОМПЕТЕНТНО
.jpg)
Станіслав НІКОЛАЄНКО,
глава
Громадської ради освітян і науковців України:
"Аби Україна не скотилася у прірву, школу треба зберегти"
- Головна проблема якості освіти сьогодні - середня школа. Її обов'язково треба зберегти. Америка ставить питання про те, що 60-70% населення повинне мати вищу освіту, в Росії нарешті прийшли до обов'язкової повної середньої освіти. А в нас що? За роки незалежності - попри досить високий рівень випускників фізматліцеїв, певні досягнення на міжнародних предметних олімпіадах - ми втратили загальний рівень освіченості нації. Якщо Україна й надалі буде реформувати освітянську сферу несистемно, ми скотимося в таку прірву, вибратися з якої буде практично неможливо.
У Туреччині, приміром, майже в кожному місті відкривають університети. Не вистачає викладачів, оснащення, приміщень, та країна вважає, що все це можна надолужити, а ось пробіл в освіченості нації обходиться дуже дорого. Поцікавився я й ситуацією навколо тамтешніх сільських шкіл. Так от, вони ніде не закрили жодної школи, а тільки відкривають. У високогірні села, де в школах вчиться небагато дітей, автобусом відправляють учителів і необхідне для уроків обладнання: реактиви для хімії, мікроскопи для біології, комп'ютери. А ми школи закриваємо. Процес торпедується трьома чинниками: демографічним, економічним, який домінує, та політичними мотивами. Я б на цьому етапі у кожному селі обов'язково зберіг би бодай початкову школу. Витрачені на це гроші повернуться сторицею.
ТОЧКА ЗОРУ
Щоб лелеки не були безробітними.
У селі, звідки родом моя мама й де жили
мої бабуся з дідусем, дякувати Богові, школа ще є. Навіть, казали, сякий-такий
ком?п'ю?терний клас має, аби діти долучалися до сучасного інформаційного
простору, а не росли дрімучим лісом. Та першачків, як, до речі, й випускників,
можна порахувати на пальцях однієї руки. Ну, можливо, їх трішки більше - на
документальну точність я не претендую. Пригадую, коли школу закінчувала я, моїх
ровесників ця сільська школа випустила, здається, більше 20-ти. Майже всі вони,
за винятком одного-двох чоловік, розлетілися світами - батьки зі шкури пнулися,
аби діти отримали вищу чи бодай середню спеціальну освіту й вирвалися у світ:
якщо не в Київ, то хоч у Васильків. Сьогодні, кажуть сусіди, вже й вириватися
нікому - тільки сільський цвинтар більшає, захопивши добрячий шмат поля.
Гадаєте, йдеться про якийсь далекий хутір, забутий Богом і людьми?! Аж ніяк - про село у Васильківському районі, за півсотні кілометрів від столиці. За мого дитинства воно мало, як казав мій неписьменний дідусь, котрий умів на диво добре рахувати, "десять сотень хатів і втроє більше люду". Мало пошту, клуб, де щовечора збиралася молодь, бібліотеку, куди школяркою щоліта бігала і я, дитячий садок, збудований радянською владою на місці колишньої церкви (тепер, за іронією долі, у великі свята батюшка править у приміщенні клубу), і міцний колгосп, який у районі ніколи не пас задніх. Мав своїх комбайнерів, трактористів, доярок, великий тракторний стан і автопарк, добрий десяток комбайнів, свиноферму й навіть кілька сотень овець, не кажучи вже про корів і коней. Сьогодні на місці овечого табору біля ставу - пустка, а сам ставок - черговий кандидат на прихватизацію, чи то пак - довгострокову оренду. Корівники красуються облупленими стінами й повибиваними шибками, на городах порпаються поодинокі бабусі, а хто молодший, заливає своє горе сивухою.
Тож і лелеки тут, як у селі День-Добрий, що у Городнянському районі на Чернігівщині, про яке газета писала під час акції "Незвичайна назва", теж безробітні. Безробітні вони у нашій аграрній країні, котра могла б нагодувати харчами без ГМО не тільки себе, а й інші країни, й у сусідніх селах. Тому й мають чиновники "законну підставу" закривати школи - замість того, щоб повертати селу борги, про що особисто я чую упродовж двох десятків літ роботи в журналістиці. "Та не треба нам повертати жодних боргів, - якось у розмові сказав попередній голова сільради, - не паразитуйте на селі - дайте селянинові нормально працювати й мати адекватні гроші за свою працю". А що, тоді б і лелеки не були безробітними.
Лариса ВИШИНСЬКА