ІСТОРІЯ
Саме він керував обороною будинку Павлова в Сталінграді, однак нагородами його обійшли
Борис ДУЧЕНКО,
член Всеукраїнської громадської організації
«Закінчимо війну»
для «Урядового кур’єра»
Нещодавно на одному з телеканалів показали сюжет, в якому розповідали про тривалу оборону багатоповерхівки в Сталінграді в роки Великої Вітчизняної війни, яка увійшла в історію як будинок Павлова. Автор сюжету розповів про мужність захисників і водночас наголошував, що обороною будинку майже весь час керував лейтенант Іван Пилипович Афанасьєв як старший за званням та посадою. Щоб було зрозуміло, сержант Павлов керував обороною будинку лише 3 дні, до прибуття підкріплення.
Передача дуже зворушила мене, оскільки я особисто знав Івана Пилиповича, і нагадала історію, пов’язану з ним, майже сорокарічної давності.
Познайомився як з учасником визволення України
1974-го, напередодні 30-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників, Волгоградська студія телебачення показала інтерв’ю з учасником боїв за визволення України Іваном Афанасьєвим.
Відповідаючи на запитання, він особливу увагу приділив розповіді про бої за станцію Чоповичі (мою малу батьківщину) у грудні 1943 року. Тож ця розповідь мене зацікавила, і я написав листа на Волгоградську студію телебачення з проханням надати адресу учасника бойових дій. Через деякий час від нього надійшов лист, потім другий...
У них Іван Пилипович розповідав про своїх бойових побратимів; про себе — дуже мало. Запрошував у гості.
Така нагода трапилася в листопаді 1974 року, коли у складі туристичної групи я відвідав Волгоград. Від екскурсовода почув, що під час оборони Сталінграда на допомогу сержантові Павлову, що вів нерівний бій з фашистами в будинку, який згодом став легендарним, направили лейтенанта Афанасьєва з групою бійців. Знаючи, що мій знайомий брав участь в обороні Сталінграда, я на всяк випадок запитав екскурсовода, чи не Іваном Пилиповичем звали лейтенанта. Виявилося, що саме так. Через кілька годин я вже був у квартирі героя.
Переді мною стояв невисокого зросту, худорлявий, з приємним, відкритим обличчям чоловік. Говорили ми з ним довго, не поспішаючи. І цього разу я вже попросив його розповісти й про себе.
50 днів тримався цей будинок завдяки солдатській мужності. Фото з сайту static.oper.ru
Відбивали по кілька атак на день
Почав Іван Пилипович свій бойовий шлях 1941 року під Харковом. А в 1942-му брав участь в обороні Сталінграда. Зрозуміло, мене найбільше цікавили його спогади про оборону будинку Павлова. І ось що я почув.
28 вересня 1942 року сержантові Павлову з трьома бійцями дали завдання провести розвідку в одному з будинків: чи не окопалися, часом, фашисти. Там їх не було. Натомість у підвалі переховувалися від обстрілу мирні жителі. Сержант зайняв оборону в цьому будинку. А 1 жовтня йому на підмогу прибув з десятьма бійцями лейтенант Афанасьєв, який і командував обороною.
58 днів вели відважні бійці нерівний поєдинок з ворогом. По кілька атак на день доводилося їм відбивати. Фашисти намагалися робити підкоп під будинок, щоб підірвати його, але всі їхні спроби виявилися марними. 4 листопада, вночі, бійцям вдалося переправити мирних жителів — старих, жінок, дітей — до своїх, а самі продовжували боротьбу до 25 листопада.
Коли справа дійшла до нагородження особового складу за цей подвиг, то ні лейтенант Афанасьєв, ні його підлеглі, з якими він прийшов на підмогу сержантові Павлову, не були нагороджені. Тим часом Павлову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Недавно через веб-сайт архіву Міністерства оборони Росії «Подвиг народа» мені вдалося з’ясувати, що за участь у Сталінградській битві І.П. Афанасьєв був-таки нагороджений орденом Червоної Зірки, але не за оборону будинку Павлова, а за бій біля селища Красний Октябрь, у якому він зі своїм кулеметним взводом знищив майже 150 фашистів.
За Чоповичі — другий орден Червоної зірки
Після Сталінграда він воював на Курсько-Орловській дузі, брав участь у визволенні України. Особливо запам’яталися Афанасьєву бої за станцію Чоповичі. Тоді він був командиром кулеметного взводу 111-ї танкової бригади. Танкова битва за цю станцію розпочалася 23 грудня і закінчилася 25 грудня 1943 року. Після цього, за словами Івана Пилиповича, земля була вкрита трупами фашистських солдат і офіцерів, стояли сотні обгорілих бронемашин, танків та інша техніка. Втрати Червоної армії були також дуже великими (нещодавно через архів Міністерства оборони Росії мені вдалося встановити, що в тих боях загинуло понад 600 наших воїнів).
На станції Чоповичі Іван Пилипович втратив своїх товаришів Сергія Кукушкіна, Миколу Заїкіна, Камата Абдрахманова та багато інших, про яких згадував з особливою теплотою.
За вміле командування підлеглими й особисту мужність і відвагу, проявлені в боях за станцію Чоповичі, лейтенант Афанасьєв був нагороджений другим орденом Червоної Зірки. Ось що сказано про його бойові заслуги в нагородному листі, який я знайшов через веб-сайт «Подвиг народа»: «В бою за станцію Чоповичі кулеметний взвод під командуванням Афанасьєва І. П. знищив близько 100 гітлерівців. Під час останньої, п’ятої атаки фашистів, вибув зі строю один кулеметний розрахунок. Лейтенант Афанасьєв І. П. сам заліг біля кулемета й особисто знищив майже 40 ворожих солдатів, проявивши виняткову мужність і хоробрість».
А після боїв за Чоповичі були бої за Ушомир, Коростень, Яблонець, Новоград-Волинський... Іван Пилипович дійшов до Берліна, брав участь у визволенні Праги.
Додому повернувся з багатьма бойовими орденами і медалями на грудях. Але війна для нього не закінчилася — після всього пережитого втратив зір. Думав, назавжди. Лише в 1964 році медики повернули йому сонце. Це було як друге народження. Він побачив відбудований Волгоград, своїх дітей: доньку і сина. Міста він, звичайно, не впізнав, адже пам’ятав його як суцільну руїну.
Після відновлення зору Іван Пилипович працював відповідальним секретарем міської організації Товариства охорони пам’ятників історії і культури.
...На прощання я подарував Іванові Пилиповичу значок та книжечку про Житомирщину, а він мені — осколок снаряда, знайдений ним на Мамаєвому кургані. Через деякий час Іван Пилипович Афанасьєв пішов з життя, про що повідомила його дружина, а осколок я бережу як пам’ять про знайомство і зустріч з героїчною людиною — Іваном Пилиповичем Афанасьєвим.