Якось від приятельки почула мудру фразу її бабці: «Хороших людей на світі більше, але вони менш помітні». І не раз після того переконалася, що це так. Похмурий листопадовий ранок уже тим похмурий, що він листопадовий. І все починається зранку. Кілька днів тому син приніс «блискавичну» звістку про те, що на шкільний святковий концерт, присвячений річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, треба прийти у військовій формі. Моя реакція: часу обмаль, куди бігти, де шукати? А підвести чи не виконати — не наш девіз.
Хто краще зрозуміє маму? Звичайно, інша мама. Давня знайома на моє запитання «Чи є те і те?» відреагувала з розумінням. Адже сама мама трьох дітей. Надвечір клумачок із раритетом сім’ї Шамот був у мене. Щасливий син побіг уранці до школи з кітелем рядового Радянської Армії та парадним ременем і моїми настановами про уважність із чужими речами.
Аж ось пролунав дзвінок на мобільний. Син повідомив, що пакет… загубив! Спочатку подумала — жартує, бо у нас таке практикується. Аж ні. Підозрюю, що втраченого вже не знайти... Про що говорила в трубку — пропускаю. Далі — дзвінок чоловікові: «В неділю йдемо на Андріївський узвіз викупляти кітель». На мою думку, саме туди він мав потрапити з вагона метро. Наступний крок — пошук в Інтернеті оголошень «продам військову амуніцію». Паралельно слухаю заспокійливі слова колеги про невідновлення нервових клітин.
Та все-таки інтуїтивно сподіваюся на краще. Телефоную сину, прошу вчительку відпустити його з уроку до метро і спитати у чергової по станції, чи повернув хтось пакет. Уже потім мені стало совісно перед дитиною. Ніколи в житті не підвищу на нього голос навіть за чужу річ, бо це всього лише річ…
Коли в трубці почула приємний голос Світлани зі станції «Палац Україна», заспокоїлася. «Що було в пакеті?» — запитала чергова. «Військова форма на концерт». «Він у нас. Пасажири передали». В той момент хотілося обняти всіх — сина в першу чергу, бо завдяки цьому випадку знову згадала, що хороших людей таки більше, хотілося розцілувати ту небайдужу людину, яка в ранковому натовпі помітила, що з рук дитини вислизнув пакет і, очевидно, не наздогнавши, віддала його працівникові метрополітену.
Яка мораль у написаному? Не робіть різких рухів ні руками, ні думками. А якщо щось губите — не втрачайте надію знайти. Досі я не знала, що в Києві є бюро знахідок на залізничному вокзалі, на станції метро «Нивки» і загальноміська служба знахідок. Тому перш ніж битися головою об щось тверде, завітайте спочатку туди. Можливо, на шляху вашої пропажі також трапиться небайдужа людина, яка нахилиться над дорогою для вас річчю, витратить певний час на похід у бюро й ощасливить вас. Щоправда, існують деякі протокольні моменти в роботі цих служб: працівники бюро не мають права приймати знахідки від пересічних громадян. Це мають робити чергові або міліція. Проте обізнані люди кажуть, що є і винятки. Якщо перехожі принесуть ключі чи документи, то їх неодмінно приймуть. На кожну знахідку тут складається акт із детальним описом, тож із чужим не переплутається. В бюро річ перебуває півроку, якщо господар не знаходиться — її утилізують. Тепер я знаю про столичні місця для «знайд». Як і про те, що загублене — ще не означає втрачене.