Андрій Юркевич свій земний шлях розпочав на Великдень. Кажуть, людина, народжена в день такого великого свята, благословенну, гідну слави долю матиме. Підприємець, була в нього гривня й до гривні, здавалося б, радій життю та насолоджуйся. Але коли з’явилася інформація про перших убитих і поранених на столичному Майдані, Андрій помчав з Тернополя до Києва й опинився у вирі трагічних подій. Потім про все оповів у книжці спогадів «Моя Революція». Ще лунав реквієм за воїнами Небесної Сотні, а на українську землю вже вдерся російський окупант та агресор. Андрій Юркевич не міг не стати на захист України, пішов добровольцем у батальйон «Айдар». Завжди зі світлою усмішкою на обличчі. Він і поліг сонячного вересневого дня 2014 року біля Веселої Гори, що на Луганщині. Йому минав лише 33-й рік. Андрій першим з тернополян загинув на буремному сході країни. Йому й справді доля вготувала дорогу, гідну слави героя.
Усе піддавав критичному аналізу
Місцем його народження стало село Білозірка Лановецького району. Усі, хто знав Андрія, мовлять, що він завжди був чистим у помислах, мав загострене відчуття справедливості, доброти, поваги. Батько Михайло Сафронович каже, що ніколи не старався повчати ні сина, ні доньку, зважав на їхні думки. Навчався Андрійко в обласному центрі, у загальноосвітній школі №13. У дитячі роки був трохи повненьким, жив розмірено, не квапився, на уроки теж не раз запізнювався, навіть на випускний прийшов невчасно. У табелі успішності стояли оцінки «відмінно», «добре», а от з фізкультури та початкової військової підготовки — «задовільно». «Що ж це таке?!» — дорікав тато.
У 19 років на дискотеці юнак познайомився з Христиною. Закохався. Можливо, це спонукало його прискіпливіше поставитися до своєї зовнішності. Зайнявся активно спортом. «Кіборг» Валерій Чоботарь згадує, коли вперше Андрій Юркевич прийшов тренуватися до його спортивного клубу «Характерник», грішним ділом подумав: «Черговий виголений, чистий, важко з ним буде працювати, бо такі все знають, зневажливо ставляться до інших». Проте Андрій виявився цілком інакшим. Зацікавився фрі-файтом (змішаним бойовим мистецтвом). З кожним днем, роком тренер відкривав його для себе як «високоінтелектуального хлопця, який займався підприємницькою діяльністю, але гроші його цікавили якнайменше». Щоправда, любив дискусії та все піддавав критичному аналізу.
Спомини про Революцію
Андрій побрався з Христиною, 13 років були разом. Вдова мовить, що особливою громадською чи політичною активністю не відзначався. Та ось вибухнув народний гнів Євромайдану. Як він сколихнув Андрія Юркевича, дізнаємося вже з його невеликої книжки спогадів. У борню він поринув у найпекельніші майданівські дні. Прочитавши в ЗМІ про «останній шанс» 18 лютого 2014 року, зізнавався, не надто надихнувся, навіть скептично до цього поставився. Але після 10-ї ранку стали надходити дедалі тривожніші новини. «Важко передати всю мою ненависть у ці хвилини, — ділиться думками автор. — Причому до ментів і провладних бандитів у другу чергу. В першу — до самого себе. За те, що не там, за те, що змарнував-таки останній «останній шанс». Взявся «за сумбурні пошуки» транспорту, аби дістатися до столиці. Знайшов. Про власні наміри дружині повідомив, уже коли виїхав за межі рідного міста.
Щойно опинившись на Майдані, хотів якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити останньої доби, «принести якнайбільше користі загальній справі». Підійшовши під самі щити, почав разом з усіма жбурляти бруківку. А далі були хвилини, години, дні несамовитої боротьби. Довелося витягувати поранених та убитих з епіцентру обстрілів. Першим витягнув бездиханне тіло, як потім дізнався, Володі Жеребного із Львівщини. Міряв Андрій і пульс хлопцю в блакитній касці (як з’ясувалося, своєму землякові Устиму Голоднюку), але марно. «Відтягнувши пораненого подалі, відразу повертаюся назад, причому, незважаючи на все побачене, — немає ні найменшого бажання втекти, сховатися кудись нижче, там, де кулі не становитимуть загрози», — читаю в Андрієвих спогадах.
Він навіть дивується: де в той час був його найважливіший інстинкт — самозбереження? І знаходить собі розраду: «Напевно, збереження фізичного існування для мене від природи не є пріоритетом». Як на мене, це визначальна відповідь, яка рухала ним, кликала його до самопожертви. Бо ж завжди головною цінністю для нього було захистити від негідника іншу людину, а тепер ще й Україну.
Після Майдану Андрій Юркевич констатував: боротьба, її здобутки, смерть патріотів, їхній героїзм змінили кожного з нас, прогнали геть байдужість та апатію, загострили почуття правди та справедливості.
Андрій казав, що мусить написати спогади про Революцію гідності, інакше його замучить сумління. І вдень, і вночі згадував, писав, поспішав. Узагалі, коли подорослішав, почав квапитися жити. Любив мандрувати, його, як мовлять друзі, скрізь було повно. Завжди усміхнений, сонячний, добрий. 30 травня 2014 року Андрій поставив останню крапку у власних споминах і навіть дав їм назву — «Моя Революція». Але виходу книжки у світ вже не побачив. Кохана Христина потурбувалася, щоб гаряче публіцистичне Андрієве слово дійшло до читача. Уже двічі видання виходило друком.
Тіло впізнали за татуюванням
Через два тижні після написання мемуарів Андрій зібрався на війну. Добровільно. Захотів бути у лавах батальйону «Айдар». Христина каже, така звістка її приголомшила, чомусь одразу в скронях відлунювало, що її коханий загине чи зазнає важкого поранення. Ні вмовляння, ні сльози не допомогли. Цілу ніч просиділи удвох за розмовою. На світанку він поїхав. Став командиром взводу, потім роти. Дружина постійно носила із собою мобільний телефон, аби часом не прогавити дзвінок від чоловіка-воїна. «Якщо згадуєш людину в час, коли ризикуєш життям, — вона тобі справді дорога», — писав він у майданівських спогадах. Безперечно, з фронту телефонував завжди, щойно випадала нагода. Навіть після виходу з оточення поблизу Хрящуватого на Луганщині одразу набрав номер телефону коханої Христини. Побачити його дружина могла єдиний раз завдяки «Скайпу» за кілька днів до загибелі.
Андрій мав псевдо «Грізлі». Чому обрав такий позивний? Пані Христина каже, напевно, тому, що вона дуже любить ведмедиків. А ще він мав проблеми з колінним суглобом, а отже, йому було не дуже легко повзати, доводилося й перевалюватися.
Під час останньої з дружиною розмови Андрій твердив, що це остання для нього війна, що більше ніколи, ні на хвилину кохану не залишить. Навіть обіцяв, що наступного вівторка чи середи приїде до Тернополя на кілька днів, бо політикам вдалося домовитися про тимчасове припинення воєнних дій. З 18 години 5 вересня мало настати перемир’я. Але буквально за годину-дві до цього Андрій Юркевич загинув.
Пані Христина той день пригадує чи не за кожною хвилиною — чомусь надто важко було на душі. Андрій, який завжди усміхався, того дня був дуже роздратований, либонь, серце щось віщувало недобре. Напередодні чи не цілу ніч розповідав про дружину, рідних, друзів, показував світлини. Про це вже згодом розповіли побратими. Ще обідньої пори Христина намагалася до нього телефонувати, але не вдавалося, від оператора час від часу надходили повідомлення, що з ним можна сконтактувати, та зв’язок зникав. Дружина удома заходилася варити персикове варення, бо ж Андрейко (так лагідно звала чоловіка) любив ним смакувати. Гадала, втішить його за кілька днів, адже обіцяв навідатися.
5 вересня Андрій зі своїми підрозділами та десантниками вирушив на виконання бойового завдання. Біля села Весела Гора вони під’їхали до блокпосту, де майорів український синьо-жовтий прапор. Але тут чатувала засідка. Ворог одразу ж відкрив вогонь по машині наших бійців, прострілив бензобак — вибухнув кузов і здетонували боєприпаси. Юркевич перебував саме у цьому транспортному засобі…
Пані Христина пригадала, як після подій на Майдані їй наснився сон, що Андрій їде машиною й раптом вона вибухає. Узагалі нині вдова перебирає в пам’яті чимало різних подій з подружнього життя, зважає на символи, знаки. Скажімо, 2012 року чоловік у соціальних мережах написав-порадив тим, хто не дозволяє своїм рідним робити тату, що воно знадобиться хоча б коли, не дай Боже, доведеться впізнавати тіло. Після написання книжки «Моя Революція» Андрій одразу зробив собі татуювання, де зобразив воїна у балаклаві, з автоматом і крилами, а також БТР і синьо-жовтий стяг. Власне, за цим татуюванням рідні впізнали його понівечене тіло та привезли до Тернополя саме в середу — того дня, коли Андрій обіцяв приїхати додому.
Світла усмішка, світла пам’ять…
11 вересня 2014 року, здається, чи не весь Тернопіль вийшов проводжати Героя в останню путь. Поховали Андрія на Микулинецькому цвинтарі обласного центру. За його могилою одразу ж виросла ще одна, де знайшов вічний спочинок Федір Коломієць («Металург») з Алчевська. Бойовий побратим загинув разом із Андрієм у засідці поблизу Веселої Гори. Оскільки рідне місто Федора ще під російсько-терористичною окупацією, то тіло українського патріота й Героя з Донбасу прийняла тернопільська земля. Тепер на Андрієвій та Федоровій могилах постали величні пам’ятники, до відкриття яких доклалася родина Юркевичів.
Андрій Юркевич за особисту хоробрість і героїзм нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня, цьогоріч у січні його удостоїли й недержавної відзнаки «Народний Герой України». Тернопільська міськрада присвоїла йому звання Почесного громадянина міста. У школі, де навчався, відкрили меморіальний куток.
Учасник телепроекту «Голос країни» Михайло Мирка репрезентував пісню «Найкращих забирають небеса», присвячену Андрієві. «Не встиг. Не вернувсь. Недолюбив», — звучить у ній. Страшно, жахливо, боляче. У вдячній пам’яті українців Андрій залишиться світлим, усміхненим і хоробрим. Герої не вмирають!