У 80-х минулого століття одна американка українського походження запитала мене: «Чого ви з тим Шевченком носитесь, як із Богом?» У ті часи це питання прозвучало як крамола і навіть образа. Заставши зненацька, спромоглася імпровізовано огризнутися: «Твоя мама виїхала на заробітки у 1910-му з початковою освітою, грудкою землі і його віршами, які, як Біблія, давали духовний стрижень. А це немало на чужині».
Мій аргумент тоді не видався переконливим. Її слов’янська душа вже проростала на іншому, ніж моя, соціальному грунті. Тому й дозволяла собі сумніватися у, здавалося, прописних істинах. Тоді вона, крім «Заповіту» і «Садок вишневий коло хати», «Реве та стогне Дніпр широкий...» та ще кількох загальновідомих «людям у кожухах» (так називали українських емігрантів) творів, нічого з Шевченка прочитати не могла, володіючи українською мовою на побутовому рівні. Тож судила про нього з тієї дзвіниці, з якої ми колись про твори Солженіцина, не знайомлячись із ними.
З нагоди Кобзаревих народин і ювілеїв любимо гоноруватися, повторюючи рік у рік, що його «Заповіт» перекладено 147 мовами світу, а уривки з поеми «Кавказ» англійською переклав і надрукував політемігрант Агапій Гончаренко ще у 1868 році. Зацікавилися ним англійський лікар і місіонер Джердін Гантер та письменниця Етель Ліліан Войнич, а український літературознавець Євген Кирилюк та англійський журналіст П. Бентлі, який намагався осмислити творчість Шевченка, у своїй статті в журналі «Кур’єр ЮНЕСКО» (1961) зараховують нашого поета до геніїв світової культури.
Так ось і моя знайома вчителька зі Штатів, і фахівці зі світовим іменем перетнулися — вони намагалися і намагаються осмислити його творчість. Але твори Тараса Григоровича англійською і французькою й іншими романськими мовами перекладено вибірково, часом тенденційно, на злобу, так би мовити, дня, часто це просто переспіви не з оригіналу.
У часи нової, принаймні іншої соціальної формації, ніж та, в яку поставила мені крамольне запитання американська вчителька середньої школи, ми й самі почали замислюватися, навіть переспівувати уже висловлене: Шевченка не перекладають масово, бо Європі не зрозуміла його слов’янська душа. І залишаємося в незалежній Україні з найбільш фундаментальним перекладом 2004-го англійською 18 творів свого Пророка, які увійшли в «Хрестоматію української літератури ХІ—ХХ століття», підготовлену Науковим Товариством ім. Шевченка в Європі. Вийшла у видавництві імені Олени Теліги, та ще чверть століття тому у видавництві «Дніпро» українсько-французька збірка вибраних творів Тараса Шевченка. 12 перекладачів переклали іспанською 42 поезії Шевченка та 4 його прозові й драматичні твори не з оригіналу, а з французької, російської.
Всесвітньо відома сьогодні 85-річна письменниця, яка отримала торік найвищу національну відзнаку Іспанської королівської літературної академії і номінувалася у свій час на Нобелівську, Ана Марія Матуте, побувавши у 1967 році в Києві й ознайомившись із творчістю українського народного поета, написала захоплений нарис «Заповіт Тараса Шевченка» і взяла епіграфом до роману «Пастка» своєї трилогії «Торгаші» («фінікійці», що торгують своїми душами) рядки Тараса: «Кайданами міняються, людей запрягають в тяжкі ярма. Орють землю, лихом засівають, а що вродить?» із вірша-заповіту «І мертвим, і живим...»
Іспанка з небідної сім’ї фабриканта дивилася на громадянську війну, історію та сьогодення вітчизни очима дітей, зрозуміла слов’янську душу кріпака і вічного страждальця, який, за її словами, теж по-дитячому дивився на світ і ніколи не втрачав здатності сприймати його правдиво і чисто.
Та нам і нашій державі слід самим подбати, щоб твори великого українського поета були перекладені системно і фундаментально провідними мовами світу. Це допоможе збагнути душу, калібр народу і держави. Чому маємо сподіватися, що хтось Кобзаря і нас повноформатно презентує світові?!