140 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДЗЕРЖИНСЬКОГО

ЗЛОЧИН. Очільника чекістів, під проводом якого здійснювали червоний терор, донині видають за взірцевого «рицаря» тоталітарного режиму. За спогадами сподвижників, Дзержинський ставився до масового знищення людей за класовою ознакою, як до «гігієнічного заходу на кшталт чищення зубів».

Однак фанатизм керівника ЧК-ГПУ поєднувався із прагматизмом наркома шляхів сполучення і голови Вищої ради народного господарства, посади яких суміщав залізний Фелікс. На відміну від Сталіна, який прагнув максимальної централізації, зворотною стороною якої була бюрократизація та адміністративно-планова економіка, Дзержинський відверто обурювався «нечуваною тяганиною із всілякими погодженнями».

За три тижні до смерті він написав у листі до Куйбишева: «Якщо нічого не робити, країна отримає диктатора — могильника революції, які б червоні пера не були на його костюмі». Отож нібито природна кончина 48-річного голови ГПУ від серцевого нападу була аж надто вигідна майбутньому тирану.

Підтвердженням версії вбивства є офіційний висновок про причини смерті Дзержинського, в якому патологоанатоми, докладно описавши все побачене ними, чомусь жодним словом не обмовилися про сліди туберкульозу, на який хворів загиблий. Не інакше, як відбулася підміна тіла підступно вбитого чекіста на «труп пожилого мужчины», природну причину смерті якого підтвердили експерти. 

70 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАЛЕРІЯ МАРЧЕНКА

Патріотизм перетворює на героїв

МУЖНІСТЬ. Багатьом пам’ятний гучний скандал, викликаний відмовою співробітника ДАІ спілкуватися з водієм зупиненого автомобіля «телячою мовою», якою, на переконання працівника міліції незалежної України, є українська. Можна і потрібно обурюватися поведінкою «стража закону» із сержантськими личками на погонах, однак не забувати, що йдеться про рецидив нав’язаної Україні тотальної русифікації, в якій були і свої жертви, і свої герої.

27 квітня 1982 року правозахисник і колишній журналіст Валерій Марченко, який після шести років ув’язнення і двох років заслання повернувся до рідного Києва, подав на ім’я начальника райвідділу міліції офіційну заяву. В ній піднаглядний вимагав заміни закріпленого за ним «для виховної роботи» лейтенанта Атаманенка, бо він «відмовився розмовляти зі мною українською мовою», заявивши, що «цією мовою я (тобто Марченко — В. Ш.) говоритиму в камері із в’язнями».

Присвячені Марченку листівки «самвидаву» вже по його смерті боролися проти імперії зла, нагадуючи українцям, хто вони і чиїх батьків діти

Зверніть увагу, що і в одеського нелюбителя «телячої мови» Олександра Швеця, і в київського ненависника «бендеровского язика уголовніков» — суто українські прізвища. Отож йдеться про манкуртів, які із жертв тотальної русифікації перетворилися на відданих прислужників великодержавних шовіністів.

Зовсім інший шлях обрав випускник Київського університету та внук видатного історика Валерій Марченко. Направлений на роботу до нібито аполітичної «Літературної України», молодий фахівець стикнувся з тим, що редакційна політика видання Спілки письменників України нічим не відрізнялася від вимог офіційних рупорів ЦК КПУ та інших партійних органів.

Наочним прикладом «правильного» редагування для журналіста-початківця стала заміна в його матеріалі слів про «необхідність захищати і розвивати рідну мову», сказаних на нараді одним із письменників, на «говорив про необхідність плекати красу і милозвучність української мови». Це лише один з епізодів, що засвідчували цілеспрямовану політику примусової асиміляції, за якої нормою стало почути навіть від пересічних «граждан» у відповідь на звернення українською: «По-чєловєчєскі научісь говоріть сначала, сєло!»

Написані Валерієм Марченком статті «Київський діалог» та «За параваном ідейності», машинопис яких автор дав почитати кільком друзям, були явно не для друку, хоч всього-на-всього лише відображали дійсний стан української мови в УРСР. Навіть у КДБ, куди про «неблагонадійного» журналіста відрапортувала його знайома-стюардеса і нештатна співробітниця за сумісництвом, розцінили цю «крамолу» як засіб для вербування хлопця в стукачі, від чого Марченко вже кілька разів відмовлявся.

Промовистий факт, що, вже маючи вилучений машинопис статей, із тихцем затриманим автором увесь день вели розмови, переконуючи долучитися до викриття «націоналістів-антирадянщиків», яких повно в колі письменників і науковців-гуманітаріїв. Лише пізно ввечері нарешті виписали ордер на арешт і почали обшуки за місцем проживання і роботи. Помста за «нерозумну впертість» і зірвання старанно розробленого плану вербовки була жорстокою: із передбачених за «антирадянську агітацію і пропаганду» (ст. 62. ч. 1) від 6 місяців до 7 років ув’язнення або від 2 до 5 років заслання Марченку відміряли аж 6 років таборів та 2 роки заслання!

Кати не сумнівалися, що інтелігентик із хронічною хворобою нирок вже після кількох років ув’язнення почне писати покаянні листи і звернення і буде прикладом для залякування інших. Натомість Валерій Марченко став одним із небагатьох в’язнів совісті, які нарівні зі Стусом і Тихим не йшли на співпрацю з нібито всесильними репресивними органами радянської імперії зла.

Нині російськомовний «Приговор именем Украинской Советской Социалистической Республики», в якому детально розписано, кому давав читати свої статті підсудний, однак жодного слова про те, які саме його твердження є «злостной клеветой на советский государственный строй», і «национальную политику КПСС», є викривальним документом. Він наочно демонструє механізм і суть процесів примусової русифікації, проти яких повстав Валерій Марченко, найвищою ціною довівши, що патріотизм і любов до рідного народу перетворюють нібито нічим непримітних людей на Героїв.

Після повного відбуття терміну ув’язнення і заслання вже знаний світу правозахисник повернувся до рідного Києва, де 13 березня 1984 року «затятого рецидивіста» повторно засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Вже 7 жовтня Валерій Марченко помер у тюремному лазареті. 

160 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОСТЯНТИНА ЦІОЛКОВСЬКОГО

Калузький мрійник із Волині

ПОСТАТЬ. Росіяни пишаються тим, що видатний теоретик підкорення космічних просторів жив і працював у провінційній Калузі. Насправді поляк Костянтин Ціолковський — із дворян Волині. Батька і рідних дядьків «калузького мрійника» царська влада за старою імперською традицією після здобуття ними вищої освіти запроторила в російську глухомань, насильно відірвавши від рідного краю. 

Костянтин Ціолковський стверджував, що по материнській лінії він родич Северина Наливайка — героя антипольського повстання в Україні.

100-РІЧЧЯ ЗАПЛАНОВАНИХ ВИБОРІВ ДО УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ

Більшовицький сценарій волевиявлення

ПАРАЛЕЛІ. Тимчасовий уряд, річниці повалення якого в СРСР відзначали як державне свято, отримав свою назву через те, що мав існувати лише до скликання Установчих зборів. На обраних до них всенародним голосуванням депутатів покладався обов’язок визначити державний устрій колишньої Російської імперії та сформувати нову і вже повноважну та легітимну владу.

Проведення за пропорційною системою виборів до Установчих зборів запланували на 17 вересня (ст. ст.) 1917 року. Однак 9 серпня Тимчасовий уряд, прагнучи довше залишатися при владі, переніс народне волевиявлення аж на 12 листопада. Причин для такого рішення не бракувало, адже Росія далі воювала на фронтах Першої світової війни, що значно ускладнювало без того непростий процес організації виборів на неозорих просторах від Варшави до Владивостока.

Як засвідчує ця карикатура, фінансовані Німеччиною більшовики із шулерською спритністю звинуватили Францію у формуванні «буржуйських» Установчих зборів. Ілюстрації надано автором

Насправді вже 1 вересня душка Керенський, який очолював Тимчасовий уряд, проголосив створення Директорії, що явно засвідчило його прагнення узурпувати владу, не маючи для цього ні сил, ні можливостей. Цим сповна скористалися більшовики, які 25 жовтня (7 листопада н. ст.) здійснили жовтневий переворот, лише через 10 років названий Великою Соціалістичною революцією.

Всупереч поширюваному радянським агітпропом міфу про переможну ходу Жовтня країною, ні ленінський Раднарком, ні вже скинутий уряд Керенського не мали народної підтримки і довіри. Це 12 листопада красномовно засвідчили вибори, які більшовики не наважилися скасувати. До речі, очолений Леніним Раднарком було офіційно проголошено ще одним тимчасовим урядом, що начебто вимушено взяв на себе відповідальність за ситуацію в країні, щоб гарантувати скликання демократично обраних Установчих зборів.

Забезпечені німецькими грошима більшовики ще з літа 1917 року завалили виборців своїми агітками, в яких обіцяли негайний мир — народам, землю — селянам, фабрики — робітникам. Однак результати виборів стали провальними для ленінців, яких по країні підтримала лише чверть тих, хто прийшов на виборчі дільниці. Навіть у повністю підконтрольних Раднаркому Петрограді і Москві більшовики офіційно здобули лише 47,5% голосів, що за умов тотального терору красномовно засвідчило силу народного спротиву узурпаторам влади.

Холодним душем для Леніна стали результати голосування на Чорноморському флоті (20%) та воюючому на українській території Південно-Західному фронті (30%), різко відмінні від забезпеченої позасудовими розстрілами «контрреволюціонерів» підтримки ленінців моряками-балтійцями. Загалом по всій країні більшовикам вдалося здобути лише 168 місць із 703, тим часом як переможцям-есерам дісталося 347, а українським лівим партіям, які агітували насамперед етнічних земляків, — понад 80, що лише вдвічі менше від «загальноросійського» рівня довіри до партії Леніна.

Зрозуміло, що більшовики не допустили передачі влади непідконтрольним ним Установчим зборам, що замість обіцяного миру призвело до кривавої громадянської війни в Росії та агресії проти народів сусідніх країн. Відповідальні за це як комуністи на чолі з Леніним, так і владолюбний Керенський та члени його уряду, відтягування якими дати демократичних виборів фактично передало владу червоній диктатурі. Згодом про ситуації, аналогічні описаній, Джон Кеннеді скаже: «Той, хто перешкоджає мирній революції, провокує насилля».

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»