Це було ранньої весни. Чарівний звук, що долинав з відчиненого вікна, змусив його зупинитися. Тихо під супровід фортепіано виводила жалібну пісню скрипка. Звук був чистий, ніби джерельна вода. Хлопець застиг, заворожений голосом інструмента, а потім, прийшовши в інтернат, де жив і навчався, довго не міг заснути, прокручуючи в голові чарівну мелодію.
Павлові так сподобалося звучання скрипки, що хотілося потримати її в руках, можливо, й самому навчитися грати. Однак життя розпоряджалося по-своєму, і в ньому не знаходилося місця для скрипки. Навчання, робота, сім’я.
Від Кремони до Хацьок
Павло Брижатий народився на Вінниччині в селі Ободівка Тростянецького району. А в Хацьки Черкаського потрапив за розподілом після закінчення університету. Працював у тамтешній школі вчителем географії та біології. Минали роки, не лишаючи ні часу, ні сил, щоб спинитися, передихнути. Такі самі допитливі, як колись він, приходили до вчителя школярі, аби допоміг пізнати світ.
Потім люди обрали сільським головою, а отже відповідальним за все у селі. Тож і днював, а бувало, ночував на роботі, вирішуючи непрості людські справи. Так минуло одне скликання, друге. Подорослішали донька і троє синів. За справами не помітив, як пенсійний вік наблизився.
Хацьки тепер об’єдналися із сусідніми Степанками в одну громаду. Молоді очільники втілюють тут свої задуми, разом із громадою реформують життя в селі. Тож ходи собі, Павле, відпочивай. Та чомусь не відпочивалося. Звикнувши бути у вирі подій удень і вночі, постійно спілкуватися з людьми, в перші місяці був ніби оглушений незвичною тишею. Хоч і знаходив собі роботу, не міг поринути в неї повністю. Якось натрапив на батьків зошит. «Дивак був мій батько, — усміхнувся в рудуваті вуса. — Записував народну мудрість, цікаві висловлювання односельців. Багато знав, багато вмів». Сам великий майстер, передав Павлові всі будівничі секрети, навчив майструвати. Той сам звів добротні будинки сестрі, а потім і власній сім’ї. Та й нині односельці, буває, кличуть його: «Якимовичу, порадь, як перекриття правильно влаштувати чи крокви поставити». Не відмовляє.
Ще працюючи на посаді сільського голови, знайшов на вулиці розбиту скрипку. Забрав уламки додому, довго роздивлявся. А потім згадав давню мрію — власноруч виготовити такий інструмент. І щоб звучав, як та скрипка в далекій юності. Вирішив: колись спробую. Але дерев’яні заготовки збирав і складав на подвір’ї. Знав, що довго їм ще треба вилежуватися, щоб стали придатними до роботи.
Час надійшов років через 10. Павло Якимович тижнями сидів в інтернеті, виловлюючи потрібні відомості. І про великих майстрів, які виготовляли інструменти й грали на них. Тепер він ніби ходяча енциклопедія. Може годинами розповідати про італійських майстрів, яким вдалося довести форму скрипки до найвищої досконалості, а її звук зробити близьким до людського голосу. Зрозумів головне: щоб створити смичковий інструмент, потрібно знати найважливіші закони музичної акустики — залежність сили звуку і його тембру від деревини, з якої виготовлено інструмент, від параметрів і пропорцій різних частин інструмента, товщини дек та їхнього рельєфу. Важливо все: форма ефів і їхні розміри, висота обичайки, душки, підставки, об’єм повітря в корпусі, характер лакового покриття.
Тепер лік іде на десятки
Також усвідомив: наблизитися до ідеального інструмента дуже складно. Дрібниць чи другорядних деталей у скрипці немає. Ось і всередині все має бути гладеньким, добре зачищеним, відшліфованим, щоб ніде не завихрювалися потоки повітря. Тоді можна досягти чистого звучання. Склеєні деталі мають прилягати щільно одна до одної. Наприкінці склом або металевою заточкою знімає соті частки міліметра, щоб добитися потрібної товщини.
Має значення й походження матеріалу. Використовує здебільшого ялину, клен, ясен. Розміри і звук скрипки залежать від породи дерева. Бук, граб, груша-дичка також ідуть у діло на різні деталі. Завдяки поєднанню різних порід скрипка стає милозвучнішою.
Як саме обирає? О, це ціла наука. Або, якщо хочете, таїнство. Він стукає пальцем по заготовці. Потім — по іншій. Прислухається. Якщо є терція (музичний інтервал), бере їх у пару. Для порівняння використовує звучання певних нот на фортепіано.
До майстрування готувався довго. Довго шукав відповіді на запитання: чому скрипки Страдіварі вважають найкращими за звучанням? Допоміг інтернет. Там і прочитав про дослідження, за допомогою яких з’ясували, що деревина інструментів Страдіварі й Гварнері значно відрізняється від деревини сучасних скрипок складом органічних і неорганічних речовин. Інструменти, як виявилося, обробили складним консервуючим розчином, який містив алюміній, кальцій, мідь, натрій, калій і цинк. На жаль, точний склад мінералів давно втрачено.
Очевидно, в цьому розчині майстри попередньо вимочували деревину. Однак як вважають фахівці, нинішні інструменти звучать ніскільки не гірше. А способу підготовки деревини, запропонованого у давнину італійськими майстрами, нині не використовують. Її просто чимало років сушать на повітрі. Як робить і Павло Якимович.
Важко сказати, скільки часу пішло на виготовлення першого інструмента. Певно, кілька місяців. Тепер виготовляє один за півтора-два. Перш ніж винести на людський суд, прискіпливо обдивлявся перше дітище. Здавалося, що ще щось забув, чогось не врахував. Із хвилюванням натягував струни, довго не наважувався торкнутися їх смичком. Але звук сподобався. Та що скажуть професійні скрипалі?
Потім була друга скрипка, третя. Тепер уже лік іде на десятки. Кажуть, високо оцінив роботу майстра скрипаль оркестру обласної філармонії Геннадій Каплін. Найкращі скрипалі з Черкаського музичного училища також випробовували інструмент і дали своє «добро». Донька Наталя просто в захваті від скрипки, яку їй подарував батько. Вона викладачка цього училища. Один зі своїх унікальних виробів передав юній землячці у Велику Британію.
Односельці мріють, що завдяки сільському майстрові у місцевому будинку культури незабаром буде гурток юних скрипалів.
А про що мріє сам Павло Якимович? Звичайно ж, про те, як на його інструментах гратимуть односельці, професійні скрипалі. А ще хоче подарувати свій найкращий виріб відомому українському віртуозові Василеві Попадюку. Саме в його руках, упевнений він, скрипка зазвучить, як колись звучала в Паганіні, а може, й краще.