Кілька днів тому зателефонували з Глухівської райдержадміністрації з пропозицією, як і торік, узяти участь у традиційному травневому вшануванні пам’яті Тараса Шевченка. Саме територією цього району пролягала остання дорога труни з прахом Кобзаря, коли він назавжди повертався на Чернечу гору під Каневом. Тож у селі Шевченкове з минулого року відновили традицію проведення пам’ятних заходів.

Не вагаючись, одразу ж погодився. Бо йдеться не про якусь прохідну чи дрібну дату… Тим паче, що організатори забезпечували транспортом, адже із Сум до села — понад півтори сотні кілометрів: поїздка триває майже весь день. А що вже казати про глядачів і слухачів, яких із навколишніх сіл традиційно збирається кілька сотень! То хіба можна знехтувати такою нагодою зустрітися із земляками?

Однак представник райдержадміністрації попросив рекомендувати ще відомих митців обласного центру, аби й ті долучилися до творчого десанту. У відповідь назвав йому кілька прізвищ доволі знаних артистів, співаків і музикантів, окремі з яких навіть мають звання і титули. Порадів за організаторів: ось таким складом ушанування буде різноплановим, значимим.

Однак радість виявилася передчасною. Невдовзі пролунав дзвінок і представник райдержадміністрації з гіркотою повідомив, що митці відмовилися їхати з однієї причини: участь у шевченківських заходах не передбачає… грошової винагороди. Якби дали гривень по 200–300, то можна було б про щось говорити. Один навіть похизувався, що йому і платять, і присилають машину з Києва, а що вже казати про глибинне село.

Спершу подумав, що трапилося прикре непорозуміння, і сумські «зірочки» починають набивати собі ціну, «сором’язливо» колупаючи піч. Зателефонував їм, а з одним навіть зустрівся. І що ж? Усе збігається. Мовляв, досить їздити без оплати, а транспорту і харчування — явно замало.

Ошелешений такою аргументацією, не знав навіть, що сказати. Звісно, ніхто не має права змушувати того чи того співака, художника, музиканта або ж письменника виступати на сцені — це право кожного. Але одна справа, якби запрошення надійшло на якесь корпоративне чи галузеве свято, ювілей котрогось грошовитого сучасника, якому забажалося послухати митця. Там уже можна й поторгуватися і пропонувати, як кажуть сьогодні, відповідний райдер. Але ж не настільки яскраві і неповторні провінційні таланти, аби їх просили до масштабної сцени за великі гроші.

Утім, слова знайшлися б, однак для кого? Для тих, хто звик вважати себе елітою і цвітом української нації? Для тих, хто, відпустивши вуса до самісіньких грудей і зодягнувши шаровари й вишиванку, вирішили, що вони — гордість народу? Та виявляється, що під барвистою сорочкою не серце чи душа українця, а щось у формі гаманця, який для їхніх власників — основне мірило.

На душі стало гірко, образливо, а потім і гидко. Це ж треба дійти до того, щоб правити гроші, по суті, з праху Кобзаря, шукати еквівалент участі в жалобному дні у вигляді гривень? Цілком очевидно: далеко не все гаразд у нашій спільній українській хаті, якщо вже об’єктом торгів стає Тарас.

Як кажуть, без одного цигана ярмарок відбудеться. Зрештою, вшанування Кобзаря пройшло на високому духовному піднесенні — залюбки приїхали до села інші митці — молодші, не так обтяжені авторитетом і славою, як їхні старші колеги. Але біда тільки, що йдеться не про торжище, а виняткової духовної потужності захід, а в ролі цигана виступають наші сценічні сучасники, більшість з яких одержала визнання завдяки творам саме Тараса Шевченка і пісням на його слова.

І як тут не згадати самого Кобзаря, який так влучно сказав наче про окремих сучасників:

«За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…».

А таки і справді можуть віддати.