75-РІЧЧЯ СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ
ПОГЛЯД. За радянських часів не замовчували проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акта відновлення української державності, супроводжуючи інформацію про це нищівними коментарями й оцінками.
Натомість про створення в Києві 5 жовтня 1941 року Української Національної Ради чули лише фахівці-історики. Причина цього зрозуміла, адже, на відміну від Львова, де йшлося насамперед про патріотичний порив і крайовий уряд Західної України, київський почин виявився значно загрозливішим як для гітлерівських, так і для більшовицьких поневолювачів.
Метою діяльності УНР, повідомлялося в офіційних документах, було «порядкування життям українського народу» та «представлення його інтересів перед німецькою владою на окупованих українських територіях». Ішлося не лише про суто декларативну заяву, бо УНР за складом представників від усіх українських земель і за реальним впливом на вже діючі органи місцевого самоврядування стала вищим представницьким органом відроджуваної України.
Доречно нагадати, що у перші місяці війни проблемами цивільного населення на окупованих територіях не переймалася жодна зі сторін протистояння. Більше того, за прямою вказівкою «партії і особисто тов. Сталіна» радянські спецслужби перед відступом Червоної армії нещадно знищували все не евакуйоване майно — від запасів продовольства до найнеобхідніших об’єктів життєзабезпечення населених пунктів із водогонами, пекарнями тощо включно.
Ще менш цікавим було питання виживання «тубільного населення» для окупантів, що красномовно засвідчує факт запровадження гітлерівцями аж 18 листопада 1941 року цивільного управління в рейхскомісаріаті «Україна».
Отож саме похідні групи ОУН брали на себе невдячну, але вкрай потрібну, насамперед для містян, господарсько-адміністративну роботу з відновлення діяльності комунальних служб та забезпечення населення водою, хлібом і навіть дровами для приготування їжі, опалення житла взимку. За радянських часів воліли не згадувати, що в Києві завдяки оунівцям у жовтні 1941 року було відновлено навчання в школах, запрацювали університет і політехніка, поліклініки і лікарні приймали хворих, а український Червоний Хрест склав картотеку на 60 тисяч українців-військовополонених, яких усіма правдами і неправдами рятували від німецьких концтаборів.
Тож у тих містах, де стараннями ОУН відновлювали місцеві самоврядування, більш-менш благополучно люди пережили першу зиму в окупації, тимчасом як у Харкові за перші три місяці 1942 року, навіть за даними німців, від голоду померли 13 749 осіб.
Саме створена в Києві УНР стала фактичним парламентом України, управлінським органом, який координував роботу самоврядних цивільних адміністрацій, спрямовану на налагодження повсякденного побуту населення та відродження національної свідомості українців. І перше, і друге німці розцінили як злочини, адже на переконання гауляйтера Еріха Коха, «два центнери української пшениці для Рейху важать більше, ніж усі національно-державні проблеми України, разом узяті».
Вже 27 листопада 1941 року окупаційна влада заявила про розпуск Української Національної Ради. Наступним кроком окупантів, які взяли на озброєння суто більшовицький принцип «чим гірше, тим краще», стала організація штучного голоду в містах задля їхньої «депопуляції» та фізичне винищення оунівців як єдиної сили, здатної протистояти цим намірам нацистів.
50-РІЧЧЯ УХВАЛЕННЯ ЮНЕСКО РЕКОМЕНДАЦІЙ «ПРО СТАНОВИЩЕ ВЧИТЕЛІВ»
Про що розповідає свято освітян
ПАРАЛЕЛІ. День учителя має особливу історію, пов’язану з конкретною подією: підписанням ЮНЕСКО/МОП Рекомендацій «Про становище вчителів». Серед численних положень цього документа — зарахування роботи вчителя до «висококваліфікованих професій» з відповідною зарплатою та обов’язок держав-підписантів «готувати достатню кількість національних кадрів учителів, які знають життя свого народу і здатні вести навчання його рідною мовою».
Варто нагадати, що в СРСР робітничий клас і колгоспне селянство як за рівнем зарплат, так і за престижністю професій значно випереджали «прошарок» інтелігенції, до якого належали вчителі. Ще гіршою була ситуація з національними кадрами, здатними «вести навчання на рідній мові», що красномовно засвідчує тотальна русифікація українців.
Навіть нині наші вчителі за рівнем зарплат і становищем у суспільстві аж ніяк не належать до середнього класу, основою якого в розвинених країнах є висококваліфіковані наймані працівники, а не підприємці. Зокрема навіть у США власний бізнес має не більш ніж 10% зайнятого населення, а в Західній Європі цей показник на рівні 5%.
СРСР згубило саме те, що не середній клас, а люди з кувалдами й серпами стали основою держави. У нас цю роль відводять отримувачам соціальних допомог і житлово-комунальних субсидій, а не висококваліфікованим працівникам, добробут яких — гарантія економічної стабільності країни.
10 РОКІВ ВІД ДНЯ ЗАГИБЕЛІ ГАННИ ПОЛІТКОВСЬКОЇ
У Росії — свій цар Ірод?
ПАМ’ЯТЬ. Вже 10 років, коли Росія гучно святкує черговий день народження Путіна, світ вшановує пам’ять українки за національністю і росіянки за громадянством Ганни Політковської, вбитої якщо не за прямим наказом, то на догоду нинішньому вождю великодержавних шовіністів. За цей час жертвами нового царя Ірода вже стали не лише діти Чечні, а й Донбасу і Сирії. Крім Ганни Політковської, загинули Олександр Литвиненко і Борис Нємцов, а тим часом не всі ще усвідомили небезпеку путінізму, що стає сучасним втіленням гітлерівського нацизму.
145 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ПІДДУБНОГО
Борець, який залишився українцем
ПОСТАТЬ. На могилі чемпіона чемпіонів написано, що «здесь лежит русский богатырь». Насправді Іван Піддубний — українець із села Красенівка Чорнобаївського району Черкащини і народився на сільському кутку під назвою хутір Козачий.
Чи не єдиним багатством, яке дісталося сину від батьків, стало богатирське здоров’я та прищеплені ще з дитинства українські чесноти — працелюбство, тверезість, любов до рідного краю і висока хліборобська моральність. Завдяки цим рисам характеру Іван Піддубний не раз гідно витримував іспит на право називатися Людиною навіть у ситуаціях, коли йшлося про вибір між життям і смертю.
Перемогам «російського ведмедя», як називали легендарного борця тогочасні газети, присвячено сотні історичних досліджень, а от те, що уродженець української Красенівки, який підкорив світ, не відцурався материнської мови, засвідчують хіба що спогади його сучасників. На численні заманливі пропозиції отримати астрономічний грошовий куш за підставний програш у поєдинку Іван Піддубний мав незмінну відповідь: «Хай покладуть мене на лопатки, якщо зможуть».
Не став винятком навіть виступ у захопленому махновцями Маріуполі, коли професійні борці один за одним «поступалися» аматорам-силачам з анархістської армії, побоюючись кулі в лоб від розлючених уболівальників. Лише Іван Піддубний, перехрестившись, вийшов на килим і припечатав супротивника лопатками до помосту. У могильній тиші завмерлого від несподіванки цирку, що кожної миті могла вибухнути пострілами, пролунав наказ Махна: «Досита нагодувати і напоїти циркачів».
Натомість у контрольованій червоними Одесі легендарний борець вже без жодних спортивних поєдинків опинився у підвалі НК, де лише дивом уник розстрілу як «контра». Це стало першим знайомством із більшовицькою репресивною системою.
У 1924 році за особистого сприяння тодішнього головного більшовицького гуманітарія Луначарського Піддубний виїхав у турне до Німеччини, а звідти — до США. Вже майже 50-річний атлет викликав справжній фурор серед заокеанської публіки, однак через хитромудро складений контракт усі виграні кошти переможець міг отримати лише у разі прийняття американського громадянства. Впертий українець знову продемонстрував характер та голий і босий повернувся на рідну землю.
Втім, у Красенівці його рідню вже оголосили куркулями, самому ж борцеві ненав’язливо порадили вимітатися подалі. Так Іван Піддубний опинився у номінально російському Єйську на протилежному від України березі Азовського моря. Втім, коли чемпіону чемпіонів видали паспорт, в якому зазначили національність «русский», а прізвище переінакшили на «Поддубный», уславлений ветеран подався до місцевого управління НКВС за правильним документом.
Згадкою про цей візит залишилися страшні шрами на спині від катувань розпеченим паяльником, бо всіх українців на Кубані тоді ставили перед страшним вибором, запитуючи: «Ти руській чєловєк ілі петлюровець?» Крім того, Піддубному пригадали гастролі у США, вимагаючи віддати «народній владі» зароблені за океаном долари, яких навіть сам борець не зміг отримати.
Однак чемпіону чемпіонів знову пощастило і його відпустили на свободу. Про забутого силача згадали аж у 1939 році, коли Піддубного разом із тогорічним чемпіоном СРСР із боротьби Олександром Сенаторовим провезли Красною площею Москви на параді фізкультурників. Поява легенди спорту спричинила справжній фурор, а після підписання пакту Молотова-Ріббентропа німці навіть звернулися до радянського керівництва із проханням відкомандирувати видатного борця до Німеччини. Саме завдяки цій увазі Піддубному в листопаді 1939 року спішно присвоїли звання заслуженого артиста РРФСР та нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, відмовившись начебто від імені спортсмена відвідати Третій рейх.
До речі, у роки гітлерівської окупації Єйська він на подив усіх гордо носив радянську нагороду на грудях і навіть отримав від німців продовольчий пайок. Натомість визволителі хоч і не репресували Піддубного та присвоїли видатному атлету в переможному 1945 році звання заслуженого майстра спорту СРСР, однак фактично прирекли його на голодне існування. Легендарний борець вимушений був побиратися між людьми, зате поховали його на диво урочисто та донині паразитують на спортивній славі «гордості Росії».
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)