ПЕРЕСЕЛЕНЦІ
Переїхавши з Мельбурна, польська сім’я щасливо живе в українському селі на Черкащині
Мельники Чигиринського району — справжнє партизанське село. Серце Холодного Яру. Наче спеціально хтось розташував його так, аби можна було на випадок чого сховатися, загубитися, розтанути між отими мальовничими пагорбами, як робили це колись холодноярські повстанці. Шукаючи будиночок поляка Рафала, не раз потрапляли до зовсім іншої оселі, хоч потім зрозуміли, що були зовсім поряд, треба було тільки піднятися схилом угору.
Повільно рухаємося на автомобілі асфальтовою доріжкою, зробленою швидше для пішоходів, аніж для машин, і раптом унизу знаходимо те, що шукали.
Жити ближче до землі
Година ще вранішня, отож подвір’я, ніби підмальоване рожевим сяйвом гарненького будиночка, прокидається від сну. Я спускаюся стежкою, викладеною, ніби млинцями, східцями-кружалами колишнього дубового пенька на подвір’я, і гадаю: як зустріне мене австралійський поляк, адже в сільській раді попередили, що з журналістами він спілкуватися не бажає. І справді, Рафал, з’явившись босоніж на порозі й дізнавшись, хто я й навіщо прийшов, одразу починає категорично заперечувати: мовляв, ні слова, ні півслова, я сказав, що журналістів не приймаю. І тільки після тривалих переговорів, завдяки дружині Ірині Пилипівні, австралійський «кліматичний біженець» трохи розговорився.
Власне, він — ніякий не біженець, як представляють його окремі видання. Просто сім’ї Фельчинських захотілося переселитися поближче до природи, до землі. А оскільки дружина родом із цих місць, у селі й досі живуть її батьки, то й вирішили чотири роки тому придбати невеликий будиночок, як змогли облаштували його й тепер живуть тут.
Народився в Польщі, ця місцина багато чим нагадує природу його дитинства. А про Мельбурн згадує як про страшний сон, і прожив там довго, зокрема з сім’єю — майже вісім років.
— Жорсткий, просто жорстокий там клімат, хоч і вважається помірним та прийнятним для проживання, — каже Рафал. — Метушня, гамір кількамільйонного міста, великі витрати на прожиття, часті й раптові зміни температури, паводки, інші природні катаклізми, отруйні павуки, змії,— все це лишилося там. Людина вибирає, де краще… А тут — таке привілля, такий спокій! Весь уклад життя інший.
Заради цієї гарної, благодатної землі, на його думку, варто було покинути й дім, і поміняти кар’єру провідного інженера великої компанії. Щодня відкривати для себе щось нове, цікавитися як природою, так і багатющою історією цього краю…
— Ви чомусь не цінуєте цієї землі, — продовжує Рафал. — За таку родючу ділянку там, в Австралії, треба було б заплатити, без перебільшення, мільйон доларів. Та ще кілька тисяч — за дім. А тут все це коштує зовсім невеликих грошей.
— Але ж і в селі треба за щось жити…
— Так, нам вистачає поки що виручки від продажу будинку в Мельбурні, відсотків від акцій одного з підприємств, куди вклали заощадження.
Новий вітряк «від Рафала»
Усе господарство Фельчинських як на долоні: ділянка, розташована на пагорбі, кілька десятків фруктових дерев, парник, колодязь зі «срібною водою», знизу дивиться голубим оком невеличке озерце, викопане власноруч. Та ще велосипед, який лежить біля стежки.
Рафалові — за 40. Він і зараз не полишає свого колишнього інженерського ремесла — щось пише, креслить, вираховує. Є в нього кілька цікавих задумок, про які поки що не розповідає. Однак про одну з них у селі всі знають: інженер, виявляється, задумав сконструювати нову модель вітряка. Ірина з розумінням ставиться до занять чоловіка. Він для неї — авторитет. Познайомилися випадково. Мешкала вона тоді в Черкасах. Заміж не поспішала, ніби знала, що колись таки приїде до неї принц на білому коні. Якось випадково (саме так часто й вершаться долі) до Черкас прийшов лист із Австралії. Пошта, буває, помиляється. Лист адресувався зовсім не їй. Однак у цьому випадку зв’язківці зробили своє добре діло: познайомили двох людей з різних кінців планети. Через півроку Рафал завітав до Черкас, а незабаром вони одружилися.
Обоє люблять працювати на землі. З усмішкою згадують про свою 15-метрову ділянку в Мельбурні, де зовсім тісно було від рослин, але якось мирилися полуниці з малиною і навіть інжирним деревом. Картопля, овочі, різноманітні ароматні трави та інша городина, садовина — від цього багатства, яке вирощує тут, у Рафала заходиться серце.
— Я, — признався, — досі ніби й не жив. Тільки тепер відчув справжній смак життя. Люблю запах землі, природу. Часто всією сім’єю, разом із Лаурою, ходимо лісами Холодного Яру. Це велика насолода. Дуже вражають розповіді про історію краю. Це справді багата земля. На сильних духом людей, на прагнення до свободи.
Лаура — донька Рафала й Ірини — навчається у місцевій школі.
— Здивувався, — каже татко, — як вона швидко освоїла українську. Я ж поки що наважуюся говорити тільки російською, яку свого часу вивчив, добре знаю польську й англійську. Але й по-українськи незабаром говоритиму. А донька на диво швидко пристосувалася до села, в неї з’явилося багато друзів.
Без телевізора, добрив і м’яса
Ми говоримо з Рафалом на подвір’ї. Ірина, загадково усміхнувшись, винесла йому куртку, аби не змерз від ранкової прохолоди. Розмова торкається побуту й різних житейських речей, але однаково збивається до порівнянь і паралелей.
— Тут, в Україні, люди живуть зовсім по-іншому, — ділиться думками Рафал. — Не скажу, що краще, але — по-іншому. Там навіть у сільській місцевості владарює техніка, індустрія проникає у всі сфери. Приміром, картоплю саджають і збирають великими машинами. Звичайно, так ефективніше. А тут — ніби повертаєшся в минуле століття. Однак, з іншого боку, ви стоїте ближче до природи. Важко працюєте, але органічно поєднані з навколишнім середовищем. Було у мене й там чимало друзів, знайомих. Чим вони живуть? Роботою. Найбільше цікавлять їх — спортивні новини, пиво й останні моделі автомобілів. Про майбутнє нашого світу, зокрема екологію, ніхто не хоче думати. Кажуть, якось воно буде. Але ж усе навколо забруднюється, руйнується. Як природа, так і людина. Приміром, медики вже давно довели шкідливість впливу на людину електромагнітного випромінювання, яке йде від комп’ютерів, мобільного зв’язку та іншої сучасної техніки. Однак ніхто на це не зважає. Ми тут іноді збираємося з однодумцями, обговорюємо проблеми довкілля, яких і на Черкащині не бракує. Треба щось робити.
Найщирішого однодумця в екологічному плані Рафал знайшов в особі Ірини. Біолог за спеціальністю, вона також за те, аби відновити природний баланс. На своїй городній ділянці хімічних добрив вони не застосовують. Харчуються просто, не їдять м’яса й не вирощують на забій худоби чи свиней. Навіть газонокосарка працює на сонячних батареях. Немає в домі ні телевізора, ні комп’ютера. А будинок опалюють за допомогою економної пічки-калорифера Булер’ян. Паливо — відновлювані джерела енергії — дрова чи відходи деревообробки, торф або брикет. Невибаглива пічка працює досить просто — за принципом газогенератора, тобто тліючого горіння. Коефіцієнт корисної дії досягає 75-80 відсотків.
— У будинку завжди тепло, — каже господиня. — Уваги ж пічка потребує зовсім небагато. Заглядаю туди всього двічі або тричі за добу.
Чимало селян уже зацікавилося диво-піччю. Як і іншими, в основному, городніми новаціями «австралійців».
Поклик крові
Австралійцями, правда, в селі їх мало хто називає. Більше — поляками. Але, як стверджує Рафал, у його жилах тече українська кров, адже предки кілька століть жили в Калуші на Галичині. Потім доля розкидала всіх нащадків династії по світах.
Я заглянув до Інтернету, там і справді є згадка про братів Фельчинських. На початку ХІХ ст., у 1808 році, калушани, брати Фельчинські, започаткували фабрику, що відливала знамениті дзвони. Ці унікальні злотодзвони здобували гран-прі на світових виставках у бельгійському Льєжі (1927) і Парижі (1928). А 12 вістунів під назвою «Гармонія» були відлиті там для одного з кафедральних соборів США. Важко стверджувати, чи має наш герой родинний зв’язок зі згаданими майстрами, однак він гадає, що саме поклик крові, українське коріння й спонукали до повернення на батьківщину.
— Жити, — каже Рафал, — можна скрізь. Однак тільки вдома, де все своє, рідне, де ти щосекунди збагачуєшся енергією життя, де відчуваєш себе значимою частинкою Всесвіту, — життя набуває справжнього змісту.
На цьому хотів і крапку поставити. Однак чомусь не йде з голови почута в черкаському тролейбусі репліка:
— Уявляєш, — розповідала одна жінка іншій, — жила поряд така величезна сім’я. Сусіди мої. Цілих дев’ятеро мешкало в одному будинку. А тепер всі виїхали до Австралії. Один тільки дідусь Макар і лишився…