Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»
18 травня 1944 року за одну ніч з Криму було депортовано цілу націю. У числі її представників — 11-річний хлопчик Дилявер Еннанов. Мій батько.
Пізно ввечері у двері приватного будинку, що був розташований у центрі Сімферополя, гучно постукали. У приміщення увірвались військові: один офіцер та двоє рядових. Офіцер, прочитавши постанову про виселення всіх татар з території Криму, дав 10 хвилин на збори Диляверу та його мамі. Вона спробувала обуритися: «І заради цього ми так чекали визволителів два з половиною роки?» Питання повисло в повітрі... За кілька днів до цього вони отримали звістку, що під час штурму Сапун-гори під Севастополем загинув її старший син —19-річний Зубієр…
Із собою взяли матрац, дві подушки, каструлю, відро, миски та документи. Їх провели у двір, де під дощем мокли сусіди. Так і просиділи до ранку. Заходити назад у квартири не дозволили. Там «наводили порядок» енкаведисти. «Що відбувається, за що нас висилають?» — питали люди один в одного. І з жахом починали розуміти, чому в місто увечері прибуло так багато військових у вантажівках.
Через роки депортовані дізнаються, що їхню висилку проводили за наказом «отца всех времен и народов» Йосипа Сталіна. Тоді вони ще не знали, що йдуть услід за калмиками, чеченцями, інгушами, карачаївцями, кабардинами, балкарами. А після татар з Криму вислали вірменів, греків, німців, болгар.
Головнокомандуючому Сталіну доповіли про успішне завершення операції. «А як щодо Арабатської стрілки?» — спитав той, що мав унікальну пам’ять. Там проживали кілька десятків родин пастухів, про яких зовсім забули. А згадавши, одразу спорядили оперативні групи...
Поїзди з депортованими вже пішли, і не було жодної потреби замовляти нові через якийсь десяток людей. Нещасних загнали в баржі, вивезли в Азовське море, відкрили кінгстони, і на морському дні вони знайшли своє останнє пристанище. Хто спливав — розстрілювали.
Життя Дилявера буде розділене на два періоди: до депортації й після. Депортація зробила його і земляків «зрадниками», перекреслила багато планів. Національність кримського татарина стала завадою на життєвому шляху.
За два тижні поїзд прибув до Узбекистану. Місцевому населенню до прибуття неблагодійного елементу радянська пропаганда втокмачувала, що кримські татари — кровожерливі виродки і всіх тут повбивають. Проте замість головорізів прибули немічні старі люди, маленькі діти та жінки. Неподалік відвантажували тіла тих, для кого ця подорож стала останньою в житті...
Одного разу голодні хлопчаки залізли до когось у сад — і ну обривати урюк. Несподівано з’явився похилого віку господар і звелів всім швидко злазити і вказав іти за ним. У будинку старий узбек… їх нагодував і дав із собою ягід. Для дітей це був приклад мудрого і гуманного ставлення до них.
У батьковому паспорті на сторінці особливих відміток значилося: «Дозволяється проживати лише у межах міста Андижан». Тобто ні кроку за межі конкретного міста. Порушити наказ означало 25 років каторжних робіт. Хотів батько вступити до Ташкентського музучилища, але на його заяву до спецкомендатури прийшла відповідь: «Спецпереселенцю Д. Еннанову у виїзді на навчання відмовити».
Татари не могли працювати на керівних посадах, служити в армії й працювати педагогами. Мама Дилявера, вчителька за освітою, у засланні не працювала за фахом жодного дня. 16-річним батько залишився круглим сиротою. Його маму поховали в Андижані. В Узбекистані за перші півтора року вигнання — з 1 червня 1944-го по 31 грудня 1945 р. від недоїдання і хвороб померло 90 тис. татар, а під час перевезення з Криму до Узбекистану — майже 50% усіх депортованих.
Батько навчався в Андижанському сільськогосподарському технікумі ім. академіка Р. Шредора. Коли помер Сталін, усі були засмучені, одягли жалобні пов’язки. Надів її й мій батько. Один із викладачів технікуму порадив її зняти: «Зніми траур, Дилявере, з роками все зрозумієш».
Із 1956 р. мій батько жив і працював в Україні, а з 1967 р. — в селищі Буча Київської обл. Вивчив українську мову, дуже любив українські народні пісні. Закінчив Московську вищу школу профспілкового руху за фахом «економіст». Працюючи інженером у Києві, більш як 30 років займався літературною діяльністю. Опублікував зокрема «Хрестоматію кримськотатарської музики», «Буквар» українською та кримськотатарською мовами. Робив переклади з турецької, узбецької, азербайджанської та інших мов індоєвропейської групи. Останні роки працював на посаді заступника генерального директора міжнародної агенції «Київ-Ірма-прес». Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. Помер в 1999 р. (похований у Бучі), та до останніх днів так і не втямив, за що така доля цілому народові…