Вона ледь ішла, спираючись на палицю: видно було, що кожен крок робить з надзусиллями.

— Ви на свято в бібліотеку? — вже майже запізнюючись на те саме свято, запитала жінку, підставивши їй руку, щоб допомогти.

— Так-так, на свято із запахом чорнобривців, — відповіла і одразу розквітла обличчям.

За тих 200 метрів, що долаємо разом, розповідає: пропрацювала в дитсадку вихователькою майже 40 років, а потім стала інвалідом. Тепер замість щоденного дитячого щебету — хіба ностальгійний погляд на свій дитсадок у вікно — її життєвий простір надто обмежений.

Тож коли вона разом з десятками інших педагогів з усіх куточків Рівного приходить в обласну бібліотеку на свято із запахом чорнобривців, цієї емоційної віддушини вистачає надовго. Свято придумала й організувала Учителька з великої літери Тетяна Войтович: віддавши кілька десятиліть школі, вона майже цілком втратила зір. Але не втратила активної життєвої позиції й стала, як тепер кажуть, лобістом педагогів, з якими несправедливо повелася доля. Це її ідеї — стипендії для колишніх колег від Рівненського міського голови, а ще — супровід незрячих: люди, які з певних причин втратили роботу й перебувають на обліку в центрі зайнятості, стають очима тих, хто не бачить. Міський голова Володимир Хомко дослухається до її мудрих порад, які легко перетворюються на конкретні, а головне — потрібні для цієї категорії містян справи.

«Тепер зберу команду артистів та паралімпійців — поїдемо в наш гуманітарний університет, який готує педагогів, і презентуємо наші можливості: нехай побачать, що ми зовсім не жебраки в переходах, а такі самі люди, як усі, — каже, зателефонувавши на корпункт «УК». — До того ж завтрашнім педагогам втілювати в життя інклюзивну освіту. Болить у мене серце від тієї інклюзії».

На семінарі з інклюзивної освіти Тетяна Федорівна почула, як в одній із районних шкіл впровадили ноу-хау: старшокласники піднімають інвалідів на другий поверх на шнурках, адже пандусів немає. Оце так інклюзія! Або інший приклад: вмикають музику і для тих, кому вона допомагає, й для тих, кому ці децибели шкодять, бо міряють особливих дітей однією міркою. Складається враження, що вчителі просто бояться цих дітей, що вони лише показник у шкільній статистичній звітності, така собі одиниця, за яку доплачують. Шкода, якщо так.

— Якби порадилися з нами, ми, звісно ж, допомогли б і з психологічними підходами, і з методологією роботи з особливими дітьми, — зауважує Тетяна Федорівна. — Натомість і про нас самих чиновники зазвичай згадують лише у переддень Дня інваліда: часто ми розмінна монета для чийогось піару, виборів. А людей, які обстоюють наші права та помічають наші проблеми, дуже мало. Де, скажіть, місце інваліда в медичній реформі? Чи не поставили наші реформатори воза попереду коня? Запрошуватиму чиновників за «круглий стіл», щоб розповіли нам про це.

Тож якщо хочеш, щоб було краще, зроби все сам? Та чи вистачить на все Тетяни Войтович і її вірних помічників? А їм усе ще добряче підрізають крила. Коли запропонувала обласним чиновникам офіційно висловити подяки вчителям-інвалідам з нагоди Дня вчителя, одна з них зауважила: вони, мовляв, уже отримали свої подяки, коли працювали.

— Але ж тепер їх забули, вони самотні.

— А за самотність подяк не виписуємо, — відрізали на тому кінці дроту.

Тоді й народилося це душевне свято із запахом чорнобривців, на якому щиро дякують самотнім душам, які поставили на крило не одну тисячу дітей, серед яких і теперішні чиновники. Дуже хочеться вірити, що не із зачерствілими душами.