Пам’ятаєте казку про мужика, який продав корову за ціною кози? А все тому, що гендлярі змовилися й усю дорогу до ярмарку казали йому, що за возом його плентається саме коза. Раз так на десятий мужик у це вже й повірив.
Якою мовою говорять козаки
Так і я: слухаю мантри міністра закордонних справ РФ, слухаю стєнанія наших «регіоналів» про «утиски» російської мови і запитую себе: може, це я з’їхав з глузду? Може, й справді на вулицях Одеси, Миколаєва, Донецька «бЕндерівці» приколупуються до перехожих із вимогою сказати, як буде «галстук» українською? Невже цей бородатий анекдот часів перших років Незалежності ще кимось сприймається як реалії?
Я виріс і вивчився в Запоріжжі, місті наскрізь російськомовному. Місті, де вчорашні селяни з Токмака, Гуляйполя, Новомиколаївки ставали «як усі», навіть у побуті забуваючи мову батьків і дідів. Бо начальство ж говорило російською, бо вивіски, оголошення, школи — все було російською.
Добре пам’ятаю, як ще років десять тому, завітавши до рідні в гості, попросив пригальмувати «на наступній зупинці». Це мало не вбило мене і решту пасажирів. Ні, ніхто не кинувся з дубцем. Просто водій від несподіванки кинув кермо і витріщився на мене, почувши незвичне для «міста металургів» звертання.
Нині українська не видається в Запоріжжі такою екзотичною. Але сказати, що ситуація перевернулася на 180 градусів — це більше ніж перебільшення. Російська і надалі є тут панівною. А про утиски мови Пушкіна — так і просто смішно говорити. А все ж таки вирішив перевірити: може, в заявах громадян Добкіна та Симоненка є частка правди? Тому звернувся і до земляків, і до друзів з інших міст сходу та півдня. Спочатку у відповідь — тиша. Ого, думаю, мабуть, навіть сказати про цю проблему бояться. Пишу всім ще раз: нумо, сміливіше!
Першою відгукнулася рідна сестра. Сміється: та просто ніхто не зрозумів, про що у твоєму листі-запиті йдеться. Нам-бо навіть уявити важко, що воно таке: утиски російської мови.
Справді, важко уявити те, з чим не стикався. І пізніші листи друзів таки підтвердили цю тезу.
.jpg)
Ірина ВИХРИСТЮК,
м. Татарбунари Одеської області:
— Жодних утисків! Можу сказати, що навпаки. Української мови мало у побуті. Місцева районна газета — російськомовна, хоч 78% населення району етнічні українці. Ось так. Щоправда, школи українські, але вони були українськими ще за радянських часів.
Іван РУСЄВ, м. Одеса:
— Я працюю в науково-дослідному інституті. Всі поточні робочі моменти і навіть засідання вченої ради проходять російською мовою. Ніколи я в Одесі, а надто в Одеській області не відчував якогось утиску російської мови. І навіть у моєму болгарському рідному селі на півдні Одеської області всі мають змогу спілкуватися болгарською, російською та українською мовами. Вважаю, що розмови про утиски російської мови в нашому регіоні не відповідають дійсності.
Тетяна ЧОРНА,
керівник Регіонального центру екологічних знань
Одеського державного екологічного університету:
— За всі роки становлення незалежної України жодного разу не поставало питання про утиск російської мови. Ми завжди послуговувалися тією мовою, яка була зручна аудиторії. На початку навіть відчували певну незручність, коли потрапляли в україномовний простір, бо не мали достатнього досвіду і свободи в поясненні матеріалу. Коли починаємо захід, то запитуємо: яка мова зручніша для спілкування? Але дедалі частіше переконуємося, що молодь в Одесі не має жодних проблем з українською мовою, особливо нині вона стає престижною. Бачу, що сучасне молоде покоління може нормально спілкуватися обома мовами. Чуєш у транспорті: люди розмовляють російською і нерідко вкраплюють українські слова (особливо ті, що здаються більш «змістовними» або красивими чи «ментальними»).
На півдні Одещини проживають люди багатьох національностей і нині російська є мовою спілкування. Мені не відомо жодного випадку утиску російської мови, навпаки, я бачу, як мало роблять для популяризації української. Як кажуть в Одесі, «за русский просят не волноваться».
Олександра СЕРГІЄНКО,
м. Запоріжжя:
— Мені простіше знайти приклади обмеження моїх прав і можливостей у зв’язку зі спілкуванням українською в Запоріжжі, ніж російською. Ось, наприклад, я хотіла знайти розвивальні курси для своїх дітей-дошкільнят українською мовою. Не знайшла! Усі пропозиції — російськомовні. Шукала курси вивчення англійської — так, щоб іноземну викладали українською. На жаль, теж не знайшла. Кажете, російськомовних утискають?
Володимир БЕРЕЗІН,
м. Костянтинівка Донецької області:
— Донеччина летить у прірву. В магазинах порожні полиці, бо постачальники не можуть привезти продукти через блокпости. Підприємці живуть за принципом «Оскільки у нас майорять незрозуміло які прапори, то й податки платити не будемо». Банківську систему лихоманить.
Тож ті, що й надалі вимагають другу державну мову, заслуговують на моментальну реакцію (пробачте за донбаський сленг): «Ти, (нецензурна лексика. — Ред.), готовий давати купу грошей на переклад документації іншою мовою замість витратити ці гроші на ліки тяжко хворим дітям або людям похилого віку?».
А ще я хочу відкрити маленьку таємницю — вже давно місцеві ради Донеччини ведуть документи російською мовою. Ось, наприклад, інтернет-сторінка Костянтинівської районної ради: http://konstrada.org.ua/23-sessiya/. І що — це є головним каменем спотикання в нашій країні, те, заради чого ми повинні одне одному «пасті рвати»? Чи це надумане людьми, які не спромоглися хоча б розібратися, а потім — говорити? Але навіщо розбиратися, якщо наш сусід, який націлив на нас ракети, дула танків і автоматів, так радо повторює цю маячню?
Статистика свідчить
Тут доречно навести дані дослідження, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології за ініціативи наших колег з «Дзеркала тижня» серед жителів Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Одеської, Харківської і Херсонської областей. Відповідаючи на запитання «Чи згодні ви з твердженням, що в Україні обмежуються права російськомовного населення?», 71,5% респондентів з восьми областей відповіли «ні». Найбільше «обмежених у правах російськомовних громадян» традиційно дав Донецьк (39,9%), Луганськ (29,5) і Харків (24,8%).
А от показник тривоги щодо нав’язування однієї мови в цих же областях помітно нижчий: у Донецькій області — 9,4%, Луганській — 12,7, Харківській — 7,7%. Що побічно може вказувати на справжні відчуття людей.
І, нарешті, впровадження другої державної мови очікують від влади 11% жителів південного сходу. У Донецьку й Луганську — по 17,1%. Що, зауважте, не дозволяє говорити про це як про захід першої необхідності для всього краю! Найменше ж хочуть такого мовного кроку від влади в Дніпропетровській і Миколаївській областях (по 4%).
Навіть прискіпливі, зациклені на дотриманні мовних та етнічних прав європейці не знайшли в Україні жодних утисків російськомовних жителів та безпосередньо російської мови. Що й засвідчили експерти Європейської хартії регіональних мов Європи.
Скільки можна спекулювати?
І ще два епізоди з переписки у Фейсбуці:
— Вранці в напівдрімоті притиснув палець дверима, і подумалося, що це реальний випадок утиску російськомовного населення в Запоріжжі (автор невідомий)
— Вже просто нестерпно дивитися у новинах на зомбі з фразами «Ми хочемо, щоб нам дали говорити рідною російською мовою!» Покажіть мені хоч одну могилу, де за фактом похований той нещасний, якого вбили через те, що він говорив російською. Ну скільки можна спекулювати на цьому питанні?! Коли, хто і де забороняв говорити російською?! Якщо ви принципово вперлися через те, що вам (нецензурна лексика) важко заповнити якийсь бланк українською, то треба так і говорити, а не верзти всяку нісенітницю! (від користувача «Яна Сєргєєвна»)
Жирну, на мій погляд, крапку ставить у цій дискусії Микола Волинко, голова Незалежної профспілки гірників Донбасу, який, дискутуючи з громадянином Добкіним в одному телешоу, гаряче заявив:
— Зараз дивлюся на Михайла Добкіна. Хочу сказати: мені ніхто не забороняє розмовляти російською мовою. Ви вже дістали всіх російською мовою! Утиски? Немає в нас утисків!
ГОВОРЯТЬ ЦИФРИ
Такі наші реалії
Павло КУЩ,
власкор «УК» в Донецькій області
Спекуляції довкола заборони(?) чи переслідування(?) за використання мови в Донецькій області трохи нагадують, образно кажучи, ремствування про нестачу піску посеред пустелі. Приміром, переважна кількість (76,5%) жителів Донецька впевнено засвідчили, що ніколи, ніде і ні за будь-яких обставин не стикалися з утиском прав спілкування російською мовою. Саме такі результати соціологічного опитування, проведеного Інститутом соціологічного дослідження і політичного аналізу з ініціативи коаліції громадських організацій обласного центру.
ОКРЕМА ДУМКА
Українську треба підтримати: ділом, гривнею, законом
.jpg)
Оксана ЛЕВКОВА,
директор Всеукраїнської громадської організації
«Не будь байдужим!», кандидат наук із соціальних комунікацій:
— «Не будь байдужим!» популяризує все українське — в нешароварних та неполітичних форматах. Найактивніше працюємо саме на півдні і сході. За 8 років роботи і в ході 250 акцій-кампаній-проектів ми жодного(!) разу не зафіксували випадків дискримінації російськомовних. У тому числі за останні п’ять місяців.
А ось утиски українськомовних є, і досить масштабні. Йдеться навіть не про окремі побутові випадки тиску. А про систему. Систему-матрицю неукраїнськості, в якій ми всі живемо. Це коли житель Бердянська, Харкова, Донецька, Маріуполя, Сімферополя, Одеси, Дніпропетровська, Кіровограда не може купити в кіоску українськомовного глянсового журналу, віддати дитину в де-факто, а не де-юре українськомовну школу, прочитати інструкції з експлуатації побутової техніки українською тощо.
Що робити? Є дві лінії. Перша — згори. Влада має ухвалити нарешті закон, що передбачає підтримку української мови. І запровадити комплексну програму його реалізації (з відповідним фінансуванням).
Друга — знизу. Громаді треба самотужки продукувати й поширювати в різних середовищах сучасні креативні, а головне — конкурентоспроможні українськомовні відеофільми, театральні вистави, комікси й інші твори маскультури, які ненав’язливо й усміхнено популяризують мову, культуру та історію. Важливо, щоб це відбувалося в атмосфері позитиву, конструктиву, емпатії до тих, хто досі носить імперські окуляри.
Оскільки українськомовні насправді є дискримінованою частиною суспільства, їм треба надати пільги і преференції. Така метода щодо дискримінованих спільнот добре зарекомендувала себе у США, Канаді, Німеччині. Наприклад, щодо нацменшин. Йдеться про так звану позитивну або зворотну дискримінацію, коли влада або громадяни цілеспрямовано — морально, фінансово, юридично — відшкодовують заподіяні кривди. Однак для цього потрібна готовність громадської думки до таких проектів. Засоби масової інформації, і зокрема газета «Урядовий кур’єр», можуть відчутно допомогти в цій справі.