За нашу і вашу свободу

155 РОКІВ СІЧНЕВОГО ПОВСТАННЯ В ПОЛЬЩІ

ПАРАЛЕЛІ. Герцен, якого російські шовіністи вже звично іменують «прєдатєлєм» та ставлять йому на карб спроби «розбудити Росію», назвав реакцію своїх співвітчизників на польську революцію 1863 року «патріотичним сифілісом». На жаль, з тих часів нічого не змінилось, бо демократизм великоруських лібералів відразу зникає, коли справа стосується прав поневолених імперією народів, чи то українці, кримські татари чи поляки.

Тим важливіше пам’ятати тих небагатьох героїв, які найдорожчою ціною заплатили за право жити по совісті. Серед них три офіцери і один солдат, страчені 28 червня 1862 року. Українця з Харківщини Петра Сливицького, поляка Франциска Ростковського та латиша Івана Арнгольда з українцем — рядовим Левком Щуром за поширення «возмутітєльних» листівок засудили до страти. Єдиною відмінністю стало те, що офіцерів розстріляли, а солдата забили шпіцрутенами.

Царський намісник у Варшаві Лідерс, який, на відміну від петербурзьких чиновників, уже усвідомив небезпечність ситуації, спробував добитись заміни страти на каторгу. Однак тодішній військовий міністр Дмитро Мілютін категорично заявив: «Вкрай потрібен приклад суворості!»

Відповіддю поляків на терор стала підготовка до збройного повстання, яке планували на літо 1863 року. Однак воно стихійно вибухнуло вже 22 січня (10 січня за ст. ст.), коли розпочався примусовий призов у солдати 12 тисяч рекрутів. До них записали найпатріотичніших поляків зі студентами включно.

Об’єднані духом вільнолюбства, але погано озброєні та не навчені військової справи повстанці добре усвідомлювали, що навряд чи зможуть здолати кинуту проти них одну з найбільших армій світу. Однак так само, як герої УПА, не могли далі терпіти сваволю окупантів та сподівались на допомогу Заходу.

Проте традиційно реакція Європи на агресивні дії Росії обмежується «великою стурбованістю». Не став винятком 1863 рік, у якому Франція лише заявила про солідарність із визвольною боротьбою поляків, Велика Британія оголосила політику невтручання в чужі внутрішні справи, а Бісмарк прямо підтримав царя. Відтак увесь світ лише мовчки спостерігав, як у самісінькому центрі Європи топлять у крові народний порив до свободи, кинувши проти повстанців, озброєних косами чи, у кращому разі, старовинними шаблями, найсучаснішу на той час зброю.

Згодом це повторилось у Чечні, де «демократ» Єльцин, а потім Путін вогнем потужної артилерії та авіаударами буквально змітали з поверхні Землі цілі міста разом з усіма жителями. Втім, це не заважає нині керівництву Росії лити крокодилячі сльози за жертвами «каратєлєй» в ОРДЛО, де гуманізм українських воїнів дає змогу російським окупантам і їхнім найманцям з-за спин цивільного населення обстрілювати визволені території.

На жаль, Січневе повстання, як називають його в Польщі, хоч і розгорнулось під лозунгом «За нашу і вашу свободу», не підтримали ні широкі маси українського селянства, ні навіть більшість поляків. Для них це була шляхетська затія, бо для простого трудівника нема особливої різниці, хто його визискуватиме — польський магнат, російський пан чи якийсь олігарх.

Отож треба віддати належне державній мудрості Пілсудського, який, відроджуючи Польщу вже у ХХ столітті, не повторив помилок Січневого повстання. У липні 1920 року, коли російська окупаційна армія (цього разу Червона) знову рвалась до Варшави, було ухвалено закон «Про земельну реформу». Завдяки цьому мільйони польських селян піднялись на боротьбу за власну землю, а не лише за суто патріотичні лозунги. Натомість в УНР справедливе вирішення земельних питань відклали на післявоєнний час, втративши державу і віддавши у неволю українців.

Ще однією причиною поразки Січневого повстання став розкол серед політичної еліти. Найбагатші магнати прагнули лише виторгувати якнайбільше привілеїв у російського царя, скориставшись ситуацією. Натомість у справжніх патріотів, які віддавали свої життя за свободу Польщі, були лише особиста мужність і жертовність, за які не купити ні зброї, ні провіанту.

Це ще один актуальний урок для сучасної України, де бізнес на крові для більшості олігархів важливіший, ніж доля держави. Однак зрада нікого з польських магнатів не врятувала, бо всі прибуткові сфери відразу опинились в інших руках, а вивезені за кордон казкові статки швидко проїлись, бо заробляти гроші у чужих країнах набагато складніше, ніж грабувати власний народ.

 

100 РОКІВ ПРОГОЛОШЕННЯ IV УНІВЕРСАЛУ УНР

Свято державності, що запізнилася

ПОГЛЯД. Текст Універсалу, урочисто проголошеного на Софійському майдані Києва, змушує замислитись не лише над тим, що політики безнадійно запізнились із юридичним оформленням незалежності України. Набагато страшніше, що в документі, написаному в час відкритої агресії Росії проти українського народу, зафіксовано обіцянки «розпустити армію зовсім» та «негайно приступити до переведення заводів і фабрик на мирний стан». 

135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ДОНЦЯ

Розстріляний голос України

БІЛЬ. Один із найвидатніших вітчизняних оперних співаків, якого першим удостоїли звання заслуженого артиста України, за освітою був військовим фельдшером. Для рано осиротілого сина робітника київського «Арсеналу» навчання на повному державному забезпеченні стало єдиною можливістю вижити.

Однак у 1914 році, коли розпочалась Перша світова війна, вже знаного артиста, який тріумфально виступав на сценах кращих театрів Російської імперії, мобілізували до війська фельдшером. Михайло Донець прослужив аж до 1917 року.

Ще трагічнішою для артиста стала Друга світова війна. Після нападу Німеччини на СРСР надійшла рознарядка на виявлення «антирадянських елементів». 2 липня 1941 року на зборах у Київському театрі опери і балету Михайлові Донцю пригадали любов до української пісні та українськомовних версій класичних вистав. Уже наступної ночі артиста заарештували як «націоналіста-петлюрівця».

Вивезені архіви НКВС зберегли протоколи допитів Михайла Донця, на жодному з яких він не визнав своєї вини. Однак 10 вересня 1941 року його без суду і вироку розстріляли разом з іншими політв’язнями міських тюрем, готуючи Київ до здачі ворогу. 

155 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОСТАПА НИЖАНКІВСЬКОГО

Голгофа панотцякомпозитора

ПОСТАТЬ. «У першу чергу я священик, потім — молочник, а вже у вільні хвилини — музикант», — так характеризував свою діяльність талановитий композитор і диригент, для якого головним сенсом життя стала душпастирська діяльність серед земляків-галичан. Уродженець села Малі Дідушичі нині Стрийського району Львівщини Остап Нижанківський з дитинства був закоханий у музику та понад усе любив Україну, що визначило його хресну дорогу.

«Таким поэтом, как Шевченко, и я смогу быть. Ветер веет, солнце греет, а Нижанковский лекции не умеет», — за гостру реакцію на цю фразу викладача-москвофіла 19-річний хлопець поплатився відрахуванням із Дрогобицької гімназії й призовом на строкову службу до цісарського війська.

Завершувати освіту довелось уже у Львові, де по закінченні греко-католицької духовної семінарії композитор-початківець, співзасновник першого на Галичині українського нотного видавництва та диригент студентського хору простодушно заявив на комісії з розподілу випускників, що волів би залишитись у Львові та займатись музикою. Натомість почув у відповідь: «Парафія у горах для цього найкраще місце. Там скільки завгодно займатиметесь співом».

Змінивши аж п’ять сільських парафій, Нижанківський зумів врешті-решт влаштуватись учителем співів у гімназії Львова. Однак невдовзі у молодого викладача стали вимагати документ про спеціальну освіту, по який довелось їхати до Праги. Склавши у 1896 році іспити екстерном, панотець здобув диплом із відзнакою «професора співів в учительських семінаріях та середніх школах».

Та невдовзі з’ясувалось, що справжньою перешкодою була не відсутність паперів про музичну освіту, а патріотичні переконання Нижанківського, який вводив до навчального курсу твори українських композиторів і народні пісні. Довелось знову перебиратись до сільської глибинки. Спочатку на Тернопільщину, звідки панотця прогнали за відмову агітувати селян за кандидатуру графа Борковського, який був суперником Івана Франка на виборах до сейму.

Врешті-решт Нижанківський осів у селі Завадів нині Стрийського району Львівщини. Тут він не лише опікувався душами парафіян, а й їхнім добробутом, організувавши позичкову касу та молокопереробний кооператив «Маслосоюз», який поклав край всевладдю перекупників. Однак навіть за великої завантаженості душпастирськими і організаційно-господарськими обов’язками Нижанківський опікувався місцевою «Просвітою» й писав музичні твори на духовні та світські теми — від досі популярних колядок «Бог ся рождає» і «Во Віфлеємі новина» до пісень на вірші Шевченка.

Після того як цісарська і царська імперії розпались, панотець став очільником Стрийського повіту ЗахідноУкраїнської Народної Республіки. Саме за це поляки, які розпочали війну проти України, без слідства і суду розстріляли Остапа Нижанківського 22 травня 1919 року. Як згадували очевидці, ініціатором знищення панотця став місцевий промисловець Ян Вернтайн, який ще з часів «Маслосоюзу» мав зло на організатора кооперативного руху серед селян-українців.

Напрочуд промовистий факт: польські активісти, які за підривну діяльність проти ЗУНР опинились у стрийській тюрмі, дочекались звільнення, натомість українських патріотів окупанти убивали, не переймаючись жодними юридичними тонкощами. Обійстя Нижанківського вже у день його розстрілу дощенту розграбували, залишивши на спорожнілому подвір’ї обривки розтоптаних жовнірськими чобітьми паперів з нотами.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»). Ілюстрації надав автор.