Різними стежками йшли до Іловайська наші воїни: киянин Сергій Міщенко, наприклад, брав участь у цій операції у складі першого відділення першого взводу першої штурмової роти добровольчого батальйону «Донбас». Вчителеві фізики й астрономії не вдалося опинитися серед призовників, мобілізованих до армії. Тож військову форму він одягнув після Майдану, де пройшов спеціальні курси парамедиків за натовськими стандартами. Тоді Сергій думав, що пізніше сам вестиме такі курси, потрібні тим, кому доведеться воювати на фронті, але…

До першого пораненого

У травні 2014 року до батальйону «Донбас» записували добровольців. Маючи вищу педагогічну освіту (Національний педуніверситет імені М.П. Драгоманова) та спеціальну майданівську медичну підготовку, Сергій не сумнівався, що його візьмуть на фронт. Але перш ніж отримати перший автомат, довелося пройти жорсткий добір: з понад 1,5 тисячі охочих він потрапив до 450 добровольців, котрих у складі батальйону «Донбас» відправляли на схід.

— Я став стрільцем-санітаром, який повинен був воювати до першого пораненого, — ми сиділи на лавочці у Маріїнському парку, і Сергій Міщенко згадував 2014 рік. — Стріляти довго мені не довелося: першого пораненого перев’язував під Попасною. Його поранило в ногу. На щастя, неважко. Затим брав участь у боях під Слов’янськом, Артемівськом. В останньому місті ми квартирували в гуртожитку місцевого педагогічного ліцею. У першу ж ніч «сєпари» вчинили стрілянину — мабуть, хотіли випробувати нас. Але ми швидко відбили їм бажання гратися у війну: виставили пости, організували чергування. І стрілянина припинилася.

Ще одна сутичка виникла в Кураховому, коли на двох наших бійців, які ходили в наряд, напали ззаду і чимось важким ударили по голові. Ми тоді зрозуміли, що маємо справу не з місцевою шпаною, а з добре навченими терористами. Проте наш батальйон хоч і був добровольчим (450 осіб, а з інструкторами майже 600), досвідчених воїнів-афганців, нацгвардійців, хлопців після армії вистачало. Головною ж перевагою над «сєпарами» у нас було те, що хлопці свідомо йшли захищати Батьківщину. Та ще й 30—40% бійців «Донбасу» — місцеві жителі, справжні патріоти, які до батальйону встигли побігати по блокпостах з макетами автоматів, розганяючи «сєпарів».

Після взяття Попасної Сергій Міщенко встиг повоювати в Лисичанську, Кураховому. 9 серпня підрозділ мого співрозмовника вийшов до Іловайська. Там відділення стрільця-санітара втратило першого бійця. І хоч 15 серпня 2014-го у Сергія закінчувалася ротація, ні він, ні більшість побратимів навіть і не думали покидати передову: хлопці тоді відчували запах перемоги, і хотілося вдихнути його на повні груди у визволеному Донецьку.

З миру по нитці — солдатові на броник

Одразу хочу попередити читачів, що розповідатиму про іловайські події зі слів Сергія Міщенка, зустрітися з яким мені, до речі, порадили його побратими з ветеранської організації. Тобто іловайську війну в цьому матеріалі побачите очима 42-річного киянина, якому пощастило вирватися з пекла у серпні 2014-го.

На той час, за словами Сергія Міщенка, сили воюючих сторін були нерівними: Сергієві видали автомат 1968 року випуску (трохи старіший за бійця), а набої — 1970-го. Стрілець-санітар розповідав, що в наших РПГ (ручний протитанковий гранатомет) кожен четвертий постріл не спрацьовував. «Сєпари» ж озброєння мали куди краще. Тому бійці добробату відбивали у них високоякісні заряди для РПГ, а під Попасною на блокпості взяли навіть два російських «Шмелі» — реактивні піхотні вогнемети.

— Єдине, чим ми могли похвалитися, — харчування, одяг і деяке спорядження, яким нас забезпечували волонтери. Навіть не встигали все з’їдати, тому ділилися харчами з місцевими жителями. Часом із тими, хто до нас не досить дружньо ставився: пам’ятаю, якась бабця, отримавши від нас пайок, відійшла метрів на 20 і сказала: «А я все одно підтримую «ДНР»! Одяг у нас теж був волонтерським, як і шоломи, броники, медикаменти, чимало з яких благодійні, імпортні. Українці робили все, аби забезпечити ними добровольців.

Без бою з боку Донецька

І ось настало 18 серпня 2014 року: підрозділ батальйону «Донбас», в якому служив Сергій Міщенко, тихо, без бою, зайшов в Іловайськ із боку Донецька. Звідти, звідки на нього «сєпари» зовсім не чекали.

— Цим завдячуємо розвідникам, які дуже оперативно і добре попрацювали. У нас були чотири БМД, якими командував капітан ЗСУ з позивним «Апіс», — Сергій дивиться кудись у далечінь. — Ми зайняли ліву частину міста, відгороджену від центру залізницею, й повинні були 19 серпня провести нову атаку, щоб відвернути увагу ворога, бо з іншого боку в Іловайськ мав зайти батальйон «Азов». Але виконати бойове завдання нам не вдалося: добре працювали ворожі снайпери, і ми втратили багатьох хлопців. Їхні позивні пам’ятаю досі. Це еліта батальйону, мої побратими «Франко», «Шульц», «Улибка», «Скіф». Командира батальйону Семена Семенченка, до речі, теж було поранено під час контратаки, і командування взяв на себе начальник штабу із позивним «Філін».

Сергій Міщенко замовк на хвилину, і я уявив, як добровольці батальйону «Донбас» штурмували центр міста. Знову ж таки на самій хоробрості, в той час, як до сепаратистів із Харцизька на БТРах під’їхало підкріплення проти добровольчих автоматів та гранатометів. Тож протистояння перетворилося на справжню позиційну війну, яка тривала до 28 серпня.

«Донбасу» ж, за словами Сергія, на допомогу підійшли не регулярні частини ЗСУ, а міліцейські підрозділи, підпорядковані МВС: батальйони «Дніпро», «Славутич», «Херсон», «Миротворець», «Світязі». Але назвати батальйонами їх можна було суто умовно. У «Світязі», наприклад, налічувалося лише 30 бійців.

— Ми стояли на позиціях, втрачаючи пораненими і вбитими хлопців, бо наказів наступати чи відступати не надходило. Тоді я із санітарами «Кошкою» та «Ветерком» спорудив невеличкий наметовий шпиталь, куди з передової (ми її дуже добре чули) привозили важкопоранених. Доводилося їх стабілізувати і раз на добу евакуйовувати в тил, на нашу територію машинами. Серед них були і волонтери. Куди, напевне не знав ніхто, бо батальйон фактично перебував у перманентному оточенні: щоб швидка з території, контрольованої Україною, могла заїхати до Іловайська, потрібно було перетнути сіру зону, де «сєпари» часто влаштовували засідки. Тож відправляючи поранених, ми не знали, чи доїдуть вони до мобільного госпіталю. Заспокоювалися лише тоді, коли самі поранені повідомляли, що прорвалися до своїх.

П’ять кілометрів смерті

24 серпня 2014 року, коли в Києві проходив парад з нагоди 23-ї річниці Незалежності, начштабу «Філін» сказав Сергієві, що до «сєпарів» зайшли регулярні російські війська.

— У той час як Хрещатиком їхала військова техніка — новітні БТР-3Е, БТР-3Є, бронеавтомобілі KRAZ Cougar, KRAZ Spartan, реактивні системи залпового вогню «Бастіон-1», «Бастіон-2» та найпотужніші РСЗВ «Смерч», комплекси зенітно-повітряної оборони «Оса», «Точка-У», ЗРК С-300, ми утримували позиції. До 26 серпня! Одночасно евакуйовуючи в тил дедалі нових поранених. До речі, «Донбас» міг за ці два дні покинути Іловайськ без будь-яких коридорів. Але такого наказу нам ніхто не віддавав.

Лише 28 серпня, після дня так званої тиші, добровольці почали формувати колону на відступ. 29 серпня о шостій ранку цей караван — понад 400 осіб  — за чиїмось наказом поділили навпіл.

— У нашій колоні було понад 50 різних машин. Серед них велика вантажівка з пораненими, позначена червоним хрестом. Супроводу-охорони фактично не було. До речі, всю іловайську операцію, в якій взяли участь понад 2,5 тисячі солдатів, з важкої техніки підтримували тільки два танки. Але в одного з них був розбитий приціл, а в другого заклинила гармата. Ця техніка могла відлякувати хіба «сєпарів», а не кадрових російських військових. Але я все одно був дуже радий, коли мені дали танк із несправною гарматою. Добре, що про це не знав ворог. Тоді з 15 пораненими став почуватися трохи безпечніше.

З Іловайська колона Сергія Міщенка вирушила на Многопілля. Але щойно український караван опинився в чистому полі, по ньому відкрили вогонь кадрові російські військові з усіх наявних у них видів зброї. Наші хлопці розгубилися на якусь мить, бо всім обіцяли безпечний коридор і наказали першими не відкривати вогонь. Коли ж добровольці оговталися, чимало автомашин уже палало в полі.

До речі, сьогодні вже достеменно відомо, що у боротьбі з майже не озброєними добровольцями на Донбасі російські агресори використовували найсучаснішу військову техніку. Про це повідомляють міжнародні спостерігачі: за повідомленням The Guardian, дослідницька група Forensic Architecture з Лондона зібрала докази участі  в серпні 2014 року в боях за Іловайськ надсучасних російських танків Т-72БЗ. Вони, як на навчальному полігоні, розстрілювали автомашини з українськими вояками, котрих навмисне загнали у так званий коридор для виходу з оточення.

— Нашій машині ще пощастило, — Сергій суворішає. — Ми йшли під прикриттям вантажівки розвідників. Я бачив, як перший російський снаряд («братки» чекали на нас у полі в повній бойовій готовності з пристріляною зброєю) не влучив у розвідників, що почали маневрувати. Другий — теж, але третій буквально прошив кабіну вантажівки, і всі хлопці загинули на місці. До слова, великий санітарний, здається, «Урал» з білим прапором та червоним хрестом росіяни показово підбили першим. Мабуть, попереджаючи, що так буде з рештою колони.

Цю п’ятикілометрову дорогу смерті в чистому полі Сергій Міщенко з пораненими побратимами не може забути досі. Йому, щоправда, ще пощастило: машина стрільця-санітара проскочила небезпечну ділянку і опинилася разом із рештками бійців «Донбасу» на хуторі Червоносільському. Там українські добровольці змогли організувати контратаку й навіть підбили два російські танки та взяли в полон кілька російських десантників. Сергій про це дізнався пізніше, бо у  нашвидкуруч зведеному шпиталі, який фактично перебував у бойовій зоні, рятував поранених побратимів.

— Поранених було багато, з яких 13 — важко. Разом з ними доводилося надавати допомогу важкопораненому російському десантникові, який потребував термінового переливання крові. Я цього зробити не міг — не було чим, і тоді запропонував росіянам через парламентерів забрати їхнього пораненого. Вороги погодилися забрати свого бійця, якщо надам допомогу двом їхнім пораненим. Я це зробив, ще й забрав нашого побратима, який теж потребував медичної допомоги.

Так минала година за годиною. Росіяни стали вимагати, щоб ми здавалися в полон. Але хлопці тягнули час, сподіваючись на підмогу. Один наш боєць з мобільного навіть додзвонився на програму «Шустер-Лайф». Але там нам лише поспівчували.

Жодних наказів нізвідки не надходило, тому частина хлопців уночі пішла на прорив. Вони зрозуміли, що шансів вийти до своїх проти танків, БТРів, гранатометів у нас немає. Третина змогла вийти з оточення, але багато наших побратимів зникли безвісти. Про це дізнався пізніше. У мене варіантів не було, бо на руках тримав 11 важкопоранених, яких не можна було транспортувати. А з лікарів, окрім дантиста, не було нікого.

Полон, обмін

30 серпня росіяни висунули ультиматум: здатися до 12.00. Після цього показово із трьох видів артилерії рознесли вщент один із п’яти будинків, де займали оборону українці. На щастя, звідти наші бійці встигли втекти. Госпіталь пожаліли.

А далі був полон: українців, поранених також, вивезли в чисте поле. На всіх вони випросили п’ять сухих пайків, зібрали кілька кавунів. 31 серпня вранці на руках у Міщенка помер ще один важкопоранений. А по обіді російський офіцер наказав Сергієві порахувати решту «трьохсотих», яких нібито мають відправити до шпиталю.

— Я тоді попросив російського офіцера дати мені супровід з наших бійців. І в такий спосіб зробив пораненими ще кількох побратимів. 31 серпня нас повезли на обмін. Так я з пораненими потрапив до нашої Розівки, звідти вже гелікоптером — до Дніпра. Знаю, що 128 бійців з «Донбасу»  росіяни передали в «ДНР». Хоч одна з умов була така, що наших воїнів у жодному разі не передадуть у полон.

Війна для Сергія Міщенка закінчилася у Дніпрі. Він спочатку повернувся на батальйонну базу. Доки його побратими перебували хто в полоні, а кого вважали зниклим безвісти, підрозділ не брав участі в активних діях на фронті.  У лютому 2015 року Сергій демобілізувався.

Нині Сергій Міщенко підтримує зв’язок із побратимами. Іловайська група в інтернеті налічує понад 5 тисяч осіб. Ті, хто вижив і повернувся додому, з 2015 року збираються у Києві на Михайлівській площі 29 серпня.