На моїй пасіці багатьох дивує один вулик-лежак. На ньому французькою мовою написано: «Сергій Жуков». А було це так.
Свого часу, досліджуючи історію рідного краю, думав: скільки безвинних життів забрала ідеологічна колотнеча, скільки душ скалічила, скільки люду розігнала по світах далеких!
Років зо три тому звернулася до мене незнайома вчителька з Києва Світлана Заломайкіна. Так, мовляв, і так: колись на Сумщині мав парафію репресований священик Сергій Жуков. Його син Георгій під час революції емігрував у Францію. Із собою вивіз лише купу осколків у грудях та гітару. Там одружився, виховав сина Сергія і доньку Ірину. Тепер діти шукають рідню в Україні. Оскільки запити в історичні архіви не дали результатів, то прошу вашої допомоги в пошуках рідні. Не так швидко, але на слід Жукових вдалося вийти.
Земля чужа, та без НКВС
Зокрема, отримати копії документів, що відкрили таємницю перших шляхів Георгія Жукова по виїзді з Росії. У посвідченні, виданому консульською частиною Російської дипломатичної місії в Константинополі, ішлося: «Чрез сие всем и каждому, кому ведать надлежит», засвідчується, що Георгій Сергійович Жуков, 23 років, — громадянин Росії з міста Лебедина вирушає в Європу.
Інший документ, виданий постійною лікарською комісією при управлінні начальника санітарного відділу в Константинополі, вказував, що поручик Жуков «одержим тяжелым травматическим неврозом после контузии сквозным ранением левой стороны грудной клетки», а тому зарахований до 4-ї категорії із втратою працездатності. Про це й видано свідоцтво №4680 від 15 червня 1921 року.
Захворівши на черевний тиф, Георгій провів у болгарській Варні шість років. А 21 січня 1927 року в Софії одержав «Удостоверение за самоличность» і виїхав до Франції.
Чужа земля для наших людей завжди була мачухою. Проте там не було ні Соловків, ні лісоповалів, ні казематів НКВС. 1930 року в Греноблі Георгій одружився з француженкою Віше із міста Тур.
Емігранти з Росії тримались разом, організовували спілки, товариства, школи, видавали газети. Тож не випадково на вінчанні лебединського емігранта свідками були побратими по зброї, про що свідчить витяг з метричної книги «О бракосочетающихся» Вищого російського управління за кордоном. Одне слово, емігрантське життя почало налагоджуватися, тож подальші пошуки слідів земляка вже не видавалися надто складними і заплутаними.
Пошук привів до Охтирки
У Сумському обласному архіві я перегорнув десятки церковних книг і виявив багатьох служителів культу, яких репресувала влада. Серед них і кілька родичів Жукових, зокрема Олександра, який до 1934 року мав парафію в селі Пристайлове, а на день арешту 1938 року працював рахівником у Лебединській школі №3 (він доводився двоюрідним братом Георгієві).
Сліди іншої рідні допомогла віднайти семиструнна гітара, що помандрувала з Лебедина через усі фронти аж до Парижа. Подумалося: не даремно возив інструмент із собою поранений і хворий на тиф юнак. Мабуть, музика багато важила для нього. А якщо й для рідні? Тож почав вишукувати потрібне прізвище серед музикантів минулого. І невдовзі — справжнє диво! — натрапив на давно покійного бандуриста з Охтирки Сергія Сергійовича Жукова. З’ясувалося, що він — рідний брат французького Георгія. А в Охтирці живе його донька Людмила Сергіївна Діщенко, з якою невдовзі й зустрівся.
Як згадала жінка, у батька, як і в дідуся, був абсолютний музичний слух. Він грав на багатьох інструментах, однак найбільше шанував бандуру. Керував капелою бандуристів у місті, районним хором. Весь рід був співучим. Та дідусь Людмили Сергіївни був священнослужителем, тому гнаний владою.
Гостини Сержа та Ірени
А невдовзі до французької столиці полетіло запрошення відвідати батьківщину батька, яке з радістю прийняли син Георгія Жукова Сергій (Серж) та донька Ірина (Ірен). І літньої пори вони ступили на лебединську землю. Під виноградною тінню точилася розмова: гості розповідали про нелегкі емігрантські дороги батька, про його сумні наспіви під плач гітари шанованих колись на Лебединщині романсів. Саме в той приїзд і зробили напис на вулику.
Ірина і Сергій ще трохи пам’ятають батьківську мову, їм передались і кращі риси роду: відвертість, щирість, порядність. Тоді вони і запросили нас на гостини до Парижа. Знаючи пенсійні статки українців, усі фінансові витрати взяли на себе.
Поїхали тоді до них і охтирці, і кияни, й інші. Автор же обмежився лише передачею гостинця — медовика з іменного вулика.
Жуковому роду нема переводу
А що ж із рештою роду Жукових? А те, на що була щедра тодішня влада. 11 лютого 1938 року видано постанову на арешт Олександра Георгійовича Жукова, де написано, що він проводив роботу, «спрямовану на підрив і повалення радянської влади». Вона полягала в тому, що він був попом, а християнське вчення за суттю контрреволюційне. До цих звинувачень доточили й найлютіше: хотів самостійної України.
Невдовзі його розстріляли. А постановою президії Сумського обласного суду від 14 червня 1958 року реабілітували.
Борис ТКАЧЕНКО, краєзнавець
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+