«У літературі й навколо. З боргів давніх і новонабуваних» — так називається збірка літературознавчих есеїв, які автор написав за період з 1971 по 2015 рік. Вона вийшла у державному видавництві «Либідь», з яким упродовж останніх років плідно співпрацює видатний письменник і науковець.
Донецька рана України
Відкривається видання публікаціями, присвяченими Донеччині, де автор народився і сформувався як інтелектуал. Іван Дзюба намагається осмислити причини виникнення катастрофи, фіналом якої стали нинішні трагічні події. Об’єднані спільною назвою «Донецька рана України», ці розвідки багато в чому пояснюють причини сепаратизму на українських східних землях. Автор заглиблюється в історію регіону, подаючи маловідомі документи, які не лише висвітлюють процеси зародження місцевої спільноти людей, а й появу там «еліти» з її пріоритетами, що найбільше розвинулись за радянської влади.
Іван Дзюба твердить, що, попри глибокі процеси русифікації, планомірного нищення національної ідентичності, на Донеччині все-таки залишалися малі острівки українськості. Він вказує на величезний внесок у вітчизняну культуру земляків Володимира Сосюри, Костя Герасименка, Василя Стуса, Миколи Руденка, Івана Світличного, Олекси Тихого, Василя Голобородька та багатьох інших. На жаль, більшість із них потрапила під коліщата тодішньої репресивно-каральної машини, як, до речі, і сам Іван Дзюба.
Поміж рядками викристалізовується думка про те, що кривавий конфлікт зрів давно. Постколоніальні керівники Української держави фактично повелись як типові представники компрадорської буржуазії, раніше тісно пов’язаної по партійній лінії з московськими колонізаторами і значною мірою залежної від них.
«Імперський сказ Путіна захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п’яті, шості чи якісь там одинадцяті «колони», на які багата українська історія, — такий висновок Івана Дзюби. — Що ж до варіанта донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше й організованіше — системна робота місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично «русский мир», обходячись без цього самоозначення і не цураючись тризуба й синьо-жовтого прапора на фронтонах своїх установ».
До романтики тероризму
Характерною рисою наукової діяльності Івана Дзюби завжди було намагання дослідити окремі літературні твори в контексті переломних подій минулого століття. Саме терору як соціальному явищу, неодноразово оспіваному багатьма письменниками іншої епохи, автор присвятив статтю «До романтики революційного тероризму в російській та українській літературах».
Він наводить чимало цитат, коли, скажімо, революційний терор свідомо романтизували Едуард Багрицький або Михайло Свєтлов, аналізує теоретичний фундамент цього методу боротьби з ідеологічними супротивниками на прикладі писемної спадщини горезвісного Бориса Савинкова, порівнює дві літератури, що увібрали в себе всі жахіття колонізації одного народу іншим та загарбання чужих територій. До цього долучилися під страхом репресій не лише Микола Хвильовий, Іван Микитенко, Павло Тичина, Володимир Сосюра, а й нині маловідомий поет Віктор Вітковський поемою про Павлика Морозова, опублікованою в харківському журналі «Червоний шлях» у страшні 1930-ті.
Іван Дзюба виносить вердикт, стверджуючи, що боротьба з «внутрішнім ворогом» у путінській Росії нині набула ознак боротьби з глобальним тероризмом. Зовсім не випадково автор називає прізвища відомих осіб, які символізують у сучасній Росії два протилежні світогляди. З одного боку, це письменник Олександр Проханов, відомий відверто шовіністичними поглядами, а з другого — правозахисниця Галина Старовойтова, вбита за викриття злочинів, скоєних путінськими військами проти мирного населення у Чечні. Прогнози від Івана Дзюби щодо майбутнього Росії дуже невтішні. Жодна смерть політичних опонентів так і не змусила мільйони росіян усвідомити своє рабське існування.
Крути як символ
В історії європейських народів є епохальні події, які назавжди зберігаються у пам’яті наступних поколінь і нерідко визначають їхню подальшу долю. Для українців у ХХ столітті такою знаковою подією став бій на залізничній станції Крути в січні 1918 року між чотиритисячним російським військом та чотирма сотнями київських курсантів і членів «Вільного козацтва». Повз увагу Івана Дзюби у статті «Крути — символ наших визвольних змагань» не пройшли дослідження, присвячені цій темі.
Автор намагається докопатися до істини: чи варті жертви необстріляних юнаків, які поклали своє життя на вівтар української державності? Одну з причин їхньої загибелі Іван Дзюба вбачає у браку національної єдності в середовищі українського політикуму, що не раз призводило до катастрофічних наслідків і досі висить своєрідним прокляттям над панівною елітою.
«Без прикладу Крут, без пам’яті про Крути не було б ні ідеалізму патріотичної галицької молоді 1920—1930 років, ні Української Повстанської Армії, ні поезії Василя Стуса та його друзів, ні «революції на асфальті» — студентського протестного голодування 1990 року в Києві, — підсумовує автор. — І не випадково культ героїки Крут ось уже дев’ятий десяток літ поспіль живе в патріотичних колах української громадськості насамперед серед національно активної молоді — спершу, від 20?х років, у Західній Україні та на еміграції, а тепер і у відродженій соборній Україні».
Не менш важливі й цікаві розділи книжки: «Таємниця початку виникає зі Словом», «Наше в іншому», «Вертикаль духу над горизонтами буття», а також «Додаток», в якому Іван Дзюба запропонував нове прочитання творів класика російської літератури Михайла Салтикова-Щедріна.
Насамкінець. У вступному слові Іван Дзюба розповідає про те, що його спонукало випустити у світ збірку. Це передовсім бажання, щоб авторський твір, раніше досліджений і гідно оцінений літературознавцем, не загубився у часі. А також ще раз актуалізувати творчість письменників, художників, артистів, які підкорили феноменальністю і прозірливістю. З погляду дослідника і мислителя розкривається цілий світ літературно-мистецьких відкриттів, оригінальних бачень процесів давніх, сучасних і навіть прийдешніх. Наскільки вдалося реалізувати задумане, читач може переконатися сам.
Тарас ГОЛОВКО
для «Урядового кур’єра»