Уповноважений Президента України
з прав дитини
Юрій ПАВЛЕНКО

Новостворена інституція працює лише два місяці, та вже має певні здобутки і чималу кількість звернень. Як відтепер захищатимуться права дітей у нас — у розмові кореспондента «УК» з Уповноваженим Президента України з прав дитини Юрієм ПАВЛЕНКОМ.

— Юрію Олексійовичу, йдучи до вас на інтерв’ю у Адміністрацію Президента, мені довелося пройти через кілька пропускних кордонів. Чи зможе потрапити до Уповноваженого дитина — громадянин, у якого ще навіть немає паспорта?

— Найголовніше наше завдання саме і полягає в тому, аби кожне звернення дитини було почуте. Потрапити до Адміністрації Президента дитині дійсно нелегко. Проте, почавши з 12 серпня, щочетверга я проводжу прийом громадян у приймальні Адміністрації Президента на вул. Шовковичній, 12 з 10 ранку і до останнього відвідувача. А за нагальної потреби зустрітися зі мною можна у будь-який робочий день, виходячи з конкретної ситуації та необхідності оперативного реагування. Також можна зателефонувати — 255-78-03 або надіслати повідомлення електронною поштою — pavlenko@apu.gov.ua. Нині ми працюємо над створенням офіційного сайту, де, крім оперативної інформації, буде вміщена форма для зворотного зв’язку. А також з часом плануємо запровадити цілодобову «гарячу лінію», де на запитання громадян відповідатимуть, крім власне Уповноваженого, профільні спеціалісти — юристи, психологи, соціальні працівники та ін.

Тож можу з упевненістю сказати, що жодне звернення, яке надійшло до нас починаючи з 11 серпня, а їх уже близько 100, не залишиться без реагування. Вже нині більше половини питань вирішені позитивно, по четвертій частині надані вичерпні роз’яснення. Решта запитів, які потребують більше часу та зусиль для вирішення, перебувають під моїм особистим контролем.

— Які основні завдання очолюваної вами інституції?

— Головна наша функція — правозахисна, тобто ми повинні оперативно реагувати на повідомлення самих дітей або їх представників (найчастіше — батьків) про порушення прав неповнолітніх і захищати ці права. А ще — розповісти дітям, куди вони можуть звернутися за захистом своїх прав та переконати не боятися це зробити.

Проводимо і моніторинг рішень і дій центральної та місцевої влади на відповідність їх правам дитини, які гарантовані Конвенцією ООН про права дитини, ратифікованої Україною у 1991 році, а також Законами «Про охорону дитинства» та «Про допомогу сім’ям з дітьми», Цивільному кодексу та ін. Ми не збираємося підміняти собою ті органи влади, які повинні кожен за своїм напрямком опікуватися дітьми — МОЗ, Мінсоцполітики, МВС, МОНмолодьспорту, Мінфін та ін. Наше завдання — контролювати, щоб вони приймали рішення виходячи з інтересів дітей.

А ще, виходячи зі звернень громадян, маємо пропонувати законодавчі та нормотворчі зміни, які поліпшать захист прав дитини. До речі, 13 жовтня за ініціативи Президента у Києві відбудеться Всеукраїнська нарада з питань захисту прав дитини, під час якої буде проведений аналіз ефективності роботи органів влади щодо захисту прав дітей, вдосконалення законодавства у цій сфері, подолання безпритульності та бездоглядності, насильства в родині, підвищення ефективності соціальної роботи з дітьми тощо.

— На вашу думку, чому необхідність створення в Україні інституту Уповноваженого Президента з прав дитини виникла саме нині?

— Вважаю, настав час, коли держава у своєму розвитку дійшла до розуміння необхідності окремого захисту прав дітей. Бо, якщо візьмемо будь-яку статтю Конвенції ООН, побачимо, що в Україні є дуже багато порушень з боку влади, суспільства, сім’ї. Також зауважу, що протягом 20 років незалежності основний акцент робився на захисті майнових прав дитини та її родини — права на державну допомогу. У той же час немайнові права залишаються поза увагою і влади, і суспільства.

Та не слід забувати, що дитина специфічна у своїх правах. Через молодий вік вона має низку обмежень: не голосує, не може представляти себе в суді, вона слабша за дорослого фізично та інтелектуально. Саме тому у світі, а тепер і в Україні, виникла потреба створення інституту омбудсмена із захисту прав дитини — окремо від Уповноваженого з прав людини. Адже, на жаль, не рідко виникає конфлікт між інтересами дорослого і дитини.

14-річна Тетяна Мірочик з Макіївки донецької облості звернулася до Президента та Уповноваженого з прав дитини з проханнням забезпечити ліками людей, хворих на СНІД, зокрема її маму. Фото прес-служби Президента

— Які права дитини в Україні нині слід захищати насамперед?

— Усі без винятку, але для цього необхідно найперше дитину вислухати і почути. Відомо, що вплив дитини, скажімо, на процес навчання в школі, мінімальний. Подекуди у школах є учнівські парламенти як форма самоуправління, та далеко не скрізь. До того ж це дає учню право висловитись, але не гарантує, що його почують. Адже рішення учнівського парламенту не обов’язкові для виконання адміністрацією школи. А отже слід навчити дорослих і дітей співпрацювати, а ще — врегулювати законодавчо права дітей у цьому питанні.

Далі — право дитини бути почутою в суді. На першому прийомі громадян до мене особисто звернувся одинадцятирічний киянин, батьки якого — мати-українка та батько-поляк — розлучилися. Усі судові інстанції проігнорували бажання хлопця залишитися з мамою в Україні, його навіть не вислухали. А батько, скориставшись Міжнародною конвенцією, добився рішення суду, аби силоміць забрати сина із собою за кордон. Тобто формально суд дотримав процедури, але ж при цьому повністю проігнорував думку і права дитини.

Деякі діти взагалі випадають із поля зору влади й суспільства — це діти-біженці та діти-шукачі притулку, які опинилися на території України без супроводу дорослих.

Гостро стоїть питання про недопущення насильства в родині. За вітчизняним законодавством фізичне покарання дитини заборонене. Та деякі батьки переконані, що краще знають, як впливати на сина чи дочку. Але Конвенція ООН про права дитини наголошує на важливості гармонії сімейної атмосфери. А моя особиста позиція — жодне насильство (як фізичне, так і психологічне) щодо дитини не може бути виправдане. Вдарити дитину може лише той, хто не здатен її переконати. А це вияв не сили, а слабкості. До того ж дитина фізично слабша за дорослого і не може дати адекватної відсічі. Саме тому насильство — неприпустиме.

Дитину слід захищати й від неякісної інформації. Проте в Україні навіть не окреслені критерії, за якими інформацію можна визнати шкідливою для неповнолітнього. В принципі, у нас забороняють дітям дивитися програми еротичного змісту. Але ж є багато іншої інформації, яка може негативно вплинути на розвиток, психіку та майбутнє хлопців і дівчат. У Європі доступ різних вікових груп населення до інформації регламентують ЗМІ. А в Росії прийняли окремий закон — держава визначає, що можна, а чого не слід дивитися чи слухати дитині. І Україна має віднайти форму, за якою захищатиме дітей від сцен насилля, брутальності тощо.

— З якими проблемами найчастіше звертаються люди до Уповноваженого з прав дитини?

— Найбільше скарг — на роботу місцевої влади, яка часто ігнорує права дітей. Саме тому люди змушені звертатися до Кабміну чи до Президента. Наше завдання — реагувати на ці запити, стимулювати місцеву владу переглянути методи роботи, а громадянам забезпечити право на оперативний та об’єктивний розгляд питання.

Із вже згаданих понад 100 звернень більшість стосувалися захисту житлових та майнових прав дітей, захисту прав дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, багатодітних родин, підлітків, які перебувають у конфлікті із законом, представлення інтересів дитини у суді, внутрішньосімейних конфліктів, і найголовніше — права дитини бути почутою.

— Чи є подібні інституції в інших країнах світу?

— Існує Європейська мережа омбудсменів з прав дитини, яка об’єднує 32 країни. І ми маємо намір у найближчому майбутньому приєднатися до неї. Адже, наприклад, у Норвегії та Швеції ця інституція діє вже понад 70 років, і ми можемо здобути хороший досвід.

В Польщі омбудсман з прав дитини діє понад 10 років, його посада та вся інституція зафіксовані у Конституції країни. І це — не виняток, в більшості країн діяльність дитячого омбудсмана прописана або у Конституції, або в окремому законі. В пострадянських країнах, як у Литві, ця посада запроваджена 13 років тому, в Росії — у 2009 році. Підпорядкування в них теж різне — в одних країнах на цю посаду призначає парламент, в інших, як у нас — президент, є — які обираються громадськістю. Та головне, що ця людина в будь-якому разі має бути політично незаангажованою. Тому у більшості країн прийнятий закон, який захищає омбудсмена від політичного тиску та надає йому гарантії безпеки діяльності.

— Чи не дублюватимуться ваші функції з Уповноваженим з прав людини?

— Як я вже казав, дитина специфічна у своїх правах, її голос слабший і почути його серед загальної маси скарг дорослих людей вдається не завжди. Також приймати скаргу від дорослого і від дитини — різні процедури. Адже дорослі більш підготовлені до захисту своїх прав, а поспілкуватися з дитиною так, щоб насправді зрозуміти її проблему, має, на моє переконання, підготовлена до цього людина — дитячий омбудсман. Проте я планую плідно співпрацювати з Уповноваженим з прав людини: запровадити систему регулярних зустрічей для обміну досвідом, узгодження планів та взаємної підтримки. Адже маємо спільну мету — захищати права українських громадян.

Любомира КОВАЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Юрій ПАВЛЕНКО. Народився 20 березня 1975 року у Києві. Закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка (1997 р.), історик, Українську Академію державного управління при Президентові України (1998 р.), магістр державного управління. Кандидат філософських наук (2010 р.). Народний депутат України IV, V, VI скликань. Чотири рази призначався міністром у справах сім’ї, молоді та спорту. Був головою Житомирської облдержадміністрації. З серпня 2011 року — Уповноважений Президента України з прав дитини.