Кінорежисер
Михайло ІЛЛЄНКО
У понеділок — 75-річчя Юрія Іллєнка, визначного українського кіномитця зі світовим іменем — оператора, актора, режисера, сценариста, художника, педагога, письменника. Лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, народного артиста України, академіка Академії мистецтв України. Котрий ще студентом ВДІКу у 24 роки удостоєний відзнак міжнародних кінофестивалів у Празі й Локарно за найкращу операторську роботу в дипломному фільмі «Прощавайте, голуби», а в 28 зняв з Параджановим кінострічку «Тіні забутих предків», що стала лауреатом понад сотні світових кінофестивалів.
Напередодні ювілейної дати кореспондентка «Урядового кур’єра» зустрілася з братом Юрія Герасимовича, відомим кінорежисером Михайлом Іллєнком.
— Пане Михайле, особистість вашого брата — щось грандіозне! А чим він найбільше вражав вас?
— Якщо про потрясіння — то це його здатність щоразу підніматися. Я бував на багатьох худрадах, де вирішували долю його фільмів. Тяжкі випробування, що перетворювалися на тортури. Кожну Юрину кінострічку зустрічали дуже різкою, агресивною оцінкою. На цьому ставили крапку, все, казали йому, до побачення. Було ясно, що її поховали. Всі ритуали відбулися, поставили хрест. І я спостерігав, як Юра з цієї могили завжди вилізав. Він знаходив прості й абсолютно парадоксальні рішення. Наприклад, йшов у спортивний магазин і купував там яхту: тоді з’явилися такі, що вміщалися в трьох рюкзаках, як байдарки. Це повертало його до життя. Він потрошку оговтувався, щось починало ліпитися. А потім йому вдавалося запустити (ну, не одразу, «лікувальне голодування» між фільмами в нього було по кілька років) нову кінострічку. І знову відбувався черговий вибух, страшний скандал. Та що мене дивувало, йому казали: Юрію, ви ж перед цим зняли нормальний фільм, якого ж біса вас знов занесло в якусь дурню? Невже не розумієте, що так знімати кіно не можна? Знову духовий оркестр, жалобні церемонії, знову кілька років тиші… Це карма: Юрію треба було зняти фільм, щоб реабілітувати ошельмований попередній, на який йому потім посилалися, ганячи новий: ви ж можете… Це страшно: кожного разу вилізати з ями, куди тебе ховають живцем…
— Мабуть, це наш вітчизняний парадокс: у фільмів Юрія Іллєнка престижні міжнародні премії — і водночас вони «зеки», з десятиліттями заслань…
— Я вчився у ВДІКу, коли мені зателефонував з Києва Юра і попросив: зустрінь завтра поїзд, забереш передачу. Це було звично — час від часу ми так передавали: батьків мед до Києва, звідти щось до Москви. Але цього разу Юра додав: тільки відвези на дачу. Я здивувався: чому? Вже глибока осінь, там нікого немає. Може, заїхати додому? Спитав брата, а він: ще раз повторюю, отримаєш — прямо з одного вокзалу на другий, і на дачу, знайдеш якесь місце. Приходжу до поїзда, а там валіза, яку ледве підняв, я ж ніколи не був важковаговиком. Подумав: якісь загадки… З електрички ще лісом треба було пройти. На дачі відкрив валізу — там копія фільму «Криниця для спраглих». Зрозумів, що це така таємна операція. Гадаю, чимало з Юриних колег мають подібні історії про свої фільми, про те, як їх виручали технічні працівники, розуміючи, що там щось більше, ніж кіно. Фільм «Криниця для спраглих» був врятований випадково. Його ж просто фізично знищили. Але люди, які оточували Юру, усвідомлювали: це щось таке, що треба зберегти. Цілий детектив був, минуло кілька років після поховання чергового братового фільму, коли на кіностудії до нього підійшла людина і каже: Юро, там якісь яуфи, написано «Юрій Іллєнко». Він пішов подивитися, а то «Криниця для спраглих» — два яуфи кілограмів на 30. Це було таке відкриття, як птах Фенікс…
— А що таке яуфи?
— Коробки, де зберігаються кіноплівки. Що дуже важливо, Юрій казав: не можна знімати кіно, якщо там нема надідеї. Або такої мети, яка очевидно недосяжна. Відчуття, що він щоразу робить щось принципово, ставить собі суперзавдання, багатьох дратувало: дуже розумний! Але в нього воно було на першому місці. Мені навіть часом здається, що його фільми — якоюсь мірою заручники цього надзавдання. Бо він до нього ішов напролом. І бувало різне. Конфліктував із людьми, із собою. Кожного разу примушував себе підніматися на цю барикаду.
Що передалося Юрію Герасимовичу від батьків?
— Батько наш інженер-будівельник, але я не знаю, чого б він не міг зробити руками в інших царинах, причому не просто не так, як у людей, а якось дуже несподівано. Був новатором в усьому, хоч би за що брався. Захопився бджільництвом, спроектував вулик іншої конструкції й навіть дуже довго намагався його запатентувати. Вулики ці давали багато меду у нас на дачі під Москвою, вистачало на всю зиму родині і ще й роздавали. З Юрою завжди полемізував, як треба знімати кіно: гостро, часом і до розриву взаємин — потім, звісно, суперечка переростала в примирення. Юра змагався з ним у новаторстві. Він не міг поступитися комусь першістю, навіть батькові.
Поряд з мамою, вже коли не могла ходити, завжди лежали зошит чи будь-який інший папір, кольорові олівці, фломастери. Я повертався додому й щоразу бачив нові квіти. З ботанічної точки зору фотографічні: мама знала їх досконало, бо любила вирощувати, а з малярської — не фотокартки, дуже живі. Я перезняв десь сотню її малюнків, 70 подарував Юрію, зараз вони в рамках у нього вдома.
— Тобто брат успадкував батьків хист і будівельника, і всевмійки, а мамин — художника.
— Це ж не просто дім він спорудив власноруч у Прохорівці на Черкащині: створив модель свого світу. Такі цікаві конструктивні рішення побудови навколо старенької хати, яку давно купив у цьому селі й почав доповнювати. Вийшов великий дуже своєрідний будинок. Там нема кутка, де не видно Юриної руки: і розмальовано, й вирізано з дерева. Це теж його витвір. Втілення якихось особистих імпульсів. Матеріалізований портрет: його, родини (мають з дружиною двох синів, Пилипа й Андрія, онуків, Юрія і Святослава) світогляду. Він дуже любив це місце не лише тому, що там оселився. Воно сакральне для України: у Прохорівці заарештували Тараса Шевченка, звідти почався його шлях на заслання. Там стоїть зараз кам’яна стела, де написано, що на прохорівському березі буде комплекс, присвячений Кобзареві. Ну, дай Боже. Юра розробив цей проект разом з художником Анатолієм Гайдамакою. Меморіальне місце для нього відвойовувалося і за Юриною допомогою, бо вже було обнесено парканами для дач.
ДОСЬЄ «УК»
Михайло Іллєнко. Hародився 1947 року в Москві. Закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії. Кінорежисер. Організатор кінофестивалю «Відкрита ніч». Майстер курсу режисури художнього фільму в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Член Національної спілки кінематографістів України.
Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»
До української суті його повернули «Тіні забутих предків»
Його двічі запрошували до Голлівуду: «Про перший контракт дізнався з «Голосу Америки», де почув дослівно таке: «КДБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голлівуду, бо він постійно знімає фільми десь в горах». Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич і провів мене на пором, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію коньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з порома, бо знав, що коли рушу в Голлівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса».
Високими всесвітніми відзнаками увінчані фільми Юрія Іллєнка-режисера «Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною ознакою», «Лебедине озеро. Зона», «Молитва за гетьмана Мазепу».
Його творчість «рецензували» й найвладніші партійні чиновники. Показаного на ХХІV з’їзді КПУ «Білого птаха з чорною ознакою» перший секретар Львівського обкому партії Добрик назвав найшкідливішим фільмом в Україні, особливо для молоді. А перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест послав стрічку на Московський міжнародний кінофестиваль, де вона отримала Гран-прі.
Щербицький, виступаючи на ХХV з’їзді КПУ: «Маю честь доповісти делегатам, що з так званим «поетичним кіно України» нарешті покінчено». А Юрій Іллєнко був одним із його творців.
«Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилося те, що трапилося з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі», — радив секретар ЦК КПУ з ідеології Маланчук.
Стрічку «Криниця для спраглих», про трагедію українського селянства, на 22 роки заборонили постановою ЦК КПУ. На 18 років забуття прирік міністр культури СРСР Романов «Вечір на Івана Купала»: фільм, якому пророкував найвищу нагороду директор Венеційського кінофестивалю, а відомий український художник Сергій Якутович вважає його найкращим за Гоголем, «бо вперше Гоголя було прочитано українцями про Україну, а не малоросами про Малоросію».
Юрій Іллєнко народився в Черкасах, та особистість його формувалася в Москві, де батько пішов на шкідливе виробництво, щоб сини здобули найкращу освіту. До України і до своєї української суті його повернули «Тіні забутих предків».
У половині зі своїх 48 кінематографічних років митець був безробітним, але не байдикував ніколи. За словами дружини, народної артистки України Людмили Єфименко, «ще за місяць до смерті він усе робив сам».
Прагнув бути богом в усьому не з марнослав’я: щоб на найвищому рівні реалізувати таланти, якими щедро обдарував його Господь.
Цей вродливий стильний чоловік і творив, і жив з дивовижною гідністю й мужністю. Не підлаштовувався під суєту. Незалежний. Часом різкий. Його постать — багатої палітри, її не окреслиш білим і чорним, як, власне, й будь-кого, а генія й поготів. І в інший світ відійшов особливо: заповів поховати себе у капличці на власному обійсті на березі Дніпра, яку теж сам збудував, де молився. Щось у Юрієві Іллєнку є від Григорія Сковороди: здається, світ теж його не спіймав…
Та визначну особистість Юрія Іллєнка маємо тепер ловити ми: щоб пам’ятати, що також з тієї України, де є такі Майстри, і не змаліти.
У понеділок Юрію Іллєнку 75. Але чому не видно в телепрограмах його фільмів? Не чути про ювілейні вечори, йому присвячені, про виставки його картин? Кого ж вшановувати на державному рівні в незалежній Україні, якщо так забувати його?