Мистецтво робить молоду художницю Юлію Скрипку щасливою. А свої картини вона називає «станами, які доводилося переживати». Її твори — відлуння емоцій багатьох глядачів. Принаймні це було помітно на виставці Юлії Скрипки «Deadline», що відбулася в Національному музеї Тараса Шевченка.
Полотна художниці цікаві й своєрідні. Ваблять не лише стародавньою технікою левкасу, в якій їх створено, а й оригінальними образами. Вони відверті й водночас оповиті таємницею. Про життєві чари і магію мистецтва — в інтерв’ю з Юлією СКРИПКОЮ.
— Доводилося чути від молодих і маститих художників, що на український арт-ринок утовпитись важко.
— Правду кажучи, мистецтво та його просування — речі несумісні. Тим більше не сумісні в одній особистості. Просування передбачає чіткий радар, що пеленгує актуальні тенденції. При цьому не важливо, йдеться про тематику, більш брутальну роботу мазками чи відповідну здатність до повної або часткової мімікрії. Тоді мистецтво неминуче втрачає відвертість і спонтанність, що й робить його мистецтвом. Тому укладання угод купівлі-продажу — здебільшого прерогатива вишуканої професії імпресаріо. Без нього доводиться важко, бо навіть складання цінової політики — справа невдячна з урахуванням необхідності годуватися, збереження іміджу, власних сумнівів і переживань (про які ніхто не повинен знати).
— А як вдалося влаштувати виставку в Національному музеї Тараса Шевченка?
— Мені щастить. Дуже часто зустрічаються люди, які потребують моєї допомоги, і я також відчуваю потребу щось для них зробити. Влаштувати виставку в Національному музеї Тараса Шевченка було просто й фантастично швидко. В музеї був вільний час і простір, а в мене — роботи і мій ангел-охоронець Галина Андрєєва (заступник директора дитячої школи мистецтв №5). Вона ознайомила адміністрацію з моїми творами. Адміністрацію вони зацікавили.
— Може, декому здасться, що вам все дається легко. Хоч насправді сакральне мистецтво, яке ви вивчали, левкас, у якому працюєте, — складний і глибокий світ. Що у ньому приваблює?
— Сакральне мистецтво насправді гігантський хрест. Його, мабуть, не мені принаймні поки що нести. У справжньому сакральному мистецтві, по суті, естетика поступається місцем молитві, вірі, покаянню. Тобто речам значно складнішим та відповідальнішим, ніж просто мистецтво. Та й поєднання мирського буття з істинно сакральною роботою — дуже важка справа. Врешті-решт, як писав Хорхе Луїс Борхес, посилаючись на апокрифічне Євангеліє: «Ворота обирають того, хто входить, — не людина».
Що може бути красивішим за ікону? І жорстокий аскетизм у засобах виразності, детермінанта поз, одягу, ліміт сюжетів, чітка закріплена символіка кольору не завадила появі справжніх шедеврів. А може, навпаки, все це загалом перетворилося на магічне сито, щільне й міцне, яке втримало найголовніше, дозволяючи усьому порожньому й зайвому піти в небуття, втримало сутність. Тому й повертають мене до себе ті іконографічні образи, лінії й форми, бо вони для мене досконалі.
— Вам академічні знання допомагають чи все-таки заводять у певні межі?
— Впевнена, що допомагають. А декому їх бракує. У будь-якому разі, якщо людина має призначення літати, жодна школа чи виховання не зупинить цього польоту.
— Левкас — техніка магічна. Що магічне бачите в мистецтві?
— Попри свою місію в контексті іконографії, левкас як техніка — це бездонна криниця натхнення й різноманітніших технічних можливостей. Чого варта можливість легко (лише за допомогою електричного лобзика) позбутися у роботі прямого кута, в якому ми весь час перебуваємо.
Паволока, що клеїться на дошку, теж може впливати на фактуру й зображення. І якщо віддатися процесу, дозволити себе вести, як на мене, виходять справді цікаві речі, ніби й не з-під твоїх рук.
Левкас, його склад (тваринний клей і крейда, власне, кальцій) нагадують кістки, і це теж символічно. Багатошаровість — широкий діапазон об’ємів і фактур, які теж іноді виникають самі собою. Тут головне — не заважати.
— Юліє, чи траплялися вам полотна, магію яких відчували сповна?
— Таких картин багато. Вони не об’єднані ані добою, ані стилем, ані жанром. Однаково все тремтить і вигортається всередині й від «Селянського танка» Брейгеля, й від Філоновського «Звіряти» («Вовчка»), та й від вологих львівських пейзажів нашого славетного Савченка. Встигаєш закохатися й розлучитися і відчути несамовитий сум в одну мить.
— Цікаво: чи вірите в арт-терапію? У такий непростий час це поняття стає дедалі популярнішим.
— Моя мама — магістр психології. Тож вірю в ефективність багатьох концепцій. Головне, щоб до таких тонких зон, як свідомість, душа людини, торкалися справжні професіонали та загалом гуманні люди. Рятуюся музикою Горана Бреговича та фільмами з П’єром Рішаром.
— Створені вами образи на полотнах складні, цікаві й специфічні. Що передує їхній появі?
— Усе: сни, пахощі, кумедні й сумні історії, море, старі фотокартки й вініли, випатрані годинники й чавунні праски. Що менше замислююся, то краще.
— Певно, саме в цих натхненниках і бачите красу.
— Мабуть, легше описати ті речі, в яких не бачу краси. Якщо певним чином налаштуватися, то стає абсолютно зрозуміло, що цей світ створив митець, значно талановитіший за нас усіх. Починаючи з маленької живої клітинки, прозорої, сяючої шкіри новонароджених, закінчуючи чарівним кракелюром зморщок. Багатьом із нас вдається відтворювати окремі речі. Кращим щастить переносити стан і справжні відчуття.
Ось так спілкувалися про мистецтво і красу, йдучи затишною вуличкою Києва. Юлія зізналася, що вже розпочала серію про міські вулиці. Хтозна, може, колись на якійсь виставці призупинюся біля полотна-вулиці, де розмовляла з художницею, де ми ділилися мріями.
Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Юлія СКРИПКА. Народилася 1982 року. Навчалася в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені М. Бойчука. З 2012 року — член молодіжної організації Національної спілки художників України. Створює ляльки, оригінальну біжутерію.
ДОВІДКА «УК»
Левкас — в іконописі назва ∂рунту: крейдяний, розмішаний на тваринному або риб’ячому клеї з додаванням лляної олії. Наноситься кількома шарами на спеціально підготовлену дошку. У цій техніці працювали Андрій Рубльов і Феофан Грек.