Лагідний голос, крицевий характер, українська душа. Їх уміло поєднала у собі 21-річна Катерина, яка походить з Тернопільщини. Нині її знає вся Україна, планета як «Пташку», захисницю Маріуполя. Своєю нескореністю, непохитністю, твердістю духу вона вражає. І піснею також. Із підземель Азовсталі й вирвався-полинув у світи її спів, викликаючи в мільйонів українців і гордість, і патріотизм, і гідність. А також безмежне хвилювання за її життя, за життя всіх, хто боронить нашу країну від рашизму.

Спочатку в інтернет потрапило відео, де Катруся з-під завалів Азовсталі виконує гімн українських повстанців «Зродились ми великої години», пісню «Батько наш Бандера». Згодом разом з побратимами вона заспівала й хіт Андрія Кузьменка «Спи собі сама». Катерина своїм голосом сколихнула тисячі не знайомих їй людей, зачепила найчутливіші струни в душах і серцях. А завдяки своїм незламності і стійкості стала взірцем для багатьох.

«Хоч наше життя виграє переборами»

Не знаю, чи травень — улюблений Катрусин місяць. Але її пісня зазвучала з руїн Маріуполя, з тунелів Азовсталі саме цього місяця. Та травень, цвіт каштанів не раз захоплював і її поетичні рядки у мирному житті. Катерина зростала серед прекрасної природи в невеликому селі нині Кременецького району на Тернопіллі. 2016 року вона поїхала в обласний центр здобути музичну освіту. І вступила до Тернопільського мистецького фахового коледжу імені Соломії Крушельницької на відділ «Спів». Тут дівчина занурилася не лише у навчання, а й у громадську роботу.

«Вона була скрізь активною, добре вміла впоратися з виконанням будь-якого завдання, дуже добре вчилася», — згадує викладач цього навчального закладу Богдан Маюк.

Катруся в коледжі вела тематичні, творчі вечори, виступала на різних заходах, співала, читала вірші — власні й інших авторів. Тут діяв гурток «Літературний камертон», де за горнятком чаю чи філіжанкою кави й солодощами часто збиралися студенти, що огранювали поетичне слово. Сюди запрошували й поетів міста. Катерина на таких зустрічах завжди читала власні нові твори. Їх слухав тернопільський поет Богдан Мельничук.

Якось він запропонував її вірші читачам обласної газети «Вільне життя плюс». У невеликому представленні він зазначив, що любов’ю до творчості дівчина передусім завдячує шкільній учительці української мови та літератури. І повідомив, що в 9 класі Катруся  виборола перше місце на конкурсі поезії та прози Малої академії наук. Коментувати віршів письменник не став, написавши лише, що вони його «приємно вразили цілком дорослим світобаченням, багатством лексики, умінням авторки уникати штампів, творити власну образну структуру».

Кілька Катерининих поезій увійшли до збірки «Мелодія душі», яку видав коледж, зібравши найкращі вірші своїх студентів і випускників за останні десять років.

Ось тепер і я читаю ці вірші. Справді, вони вражають мовним багатством, ерудицією, чистотою та щирістю душі авторки. Безперечно, на перший план виступає тема закоханості, кохання, до того ж, мабуть, нерозділеного чи навіть зрадливого.

Поцілунки відсохли, відв’яли,

Лише спогадів лишивши зграю.

Ми були? Ми жили? Ми кохали?

Лиш наш травень мовчить. Але знає.

Катруся розвивала поетичний, вокальний дар. Про акторство теж не забувала. Грала в народному драматичному театрі-студії «Сузір’я». Чотири роки тут вона займалася, творила сценічні образи. Богдан Маюк каже, що був зайнятий разом з нею в кількох виставах. Згадує «Полювання на брата», що висвітлює драму життя двох рідних братів, один з яких був у лавах Української Повстанської Армії, другий — комуністом. Останньою їхньою роботою стала п’єса тернополян Богдана Мельничука та Лілії Костишин «Розлучені теж сміються», де Катерина зіграла роль учительки Люсі, а Богдан Романович — ревізора.

Те завтра — баре й септакордове вчора,

Та, мабуть, до нот і не має відношення,

Хоч наше життя виграє переборами,

А в завтра Евтерпа нам пише запрошення.

Так писала Катерина в «Осінньому прелюді».

Тернопільський мистецький фаховий коледж імені Соломії Крушельницької вона закінчила два роки тому. Але, схоже, запрошення Евтерпи — покровительки музики та ліричної поезії для дівчини не стало основою її професійного шляху. Із засобів масової інформації відомо, що після Тернополя Катруся поїхала у столицю, де почала працювати в мотошколі, захопилася байкерством, придбала мотоцикл.

Громадську роботу не полишала — зайнялася правозахисною справою, волонтерством, відвідувала шпиталі, де опікувалася нашими воїнами. Енергійній дівчині й цього виявилося замало. Вона закінчила ще й медичні курси, запрагла бути парамедиком. З телеетеру дізнався, що пів року Катруся працювала в Маріуполі, де її й застало повномасштабне вторгнення російської орди в Україну.

«Я ще всіх вас переживу»

Хоч би що траплялося в житті, для Катерини, як випливає з її ще студентської творчості, завжди важливий був «найпочесніший титул» — бути Людиною. Вона так в одному з віршів і пише: «Має назву непишну й горду той титул —  Людина!» А ось у поезії «Відчувати» ставить запитання: «Чи може звір пекельний зватися «людина?» Такий звір — російський агресор приніс із собою пекло, варварство нині на українські землі. Людиною назвати його, звичайно, не можна, особливо після того, що вчинив він у Бучі й Гостомелі, Чернігові й Харкові, Волновасі й Маріуполі, інших наших містах і селах. Катерина й сама перебуває в епіцентрі того рашистського пекла, у нестерпних, жахливих умовах  — на Азовсталі.

Богдан Маюк називає Катерину «Пташкою», але з криці. Каже, що вона завжди була й залишається вольовою, сильною духом, позитивною. «Гордість проймає за неї, — ділиться думками Богдан Маюк. — Катерина неймовірна! Світлий воїн без страху. Разом з колегами й усіма українцями прошу Бога, щоб охороняв нашу Катрусю, оборонців Маріуполя та всіх наших воїнів».

Недоброзичливці чи вороги поширили якось фейк, що «Пташки» не стало. Але вона відгукнулася на це новим відео у соцмережах.

«Можна сказати, що я прострелю коліно тому, хто поширює інформацію, що мене вже немає? Народ, воюємо, я ще всіх вас переживу. Ей, який «200»? Зберіться, народ, зберіться!» — сказала вона.

Коли побратим зауважив, що тепер Катерина — зірка, її знає весь світ, почув у відповідь: «Яка зірка?! Зірки згоряють, ми житимемо вічно. Як і Маріуполь, Україна. Це назавжди. Усе буде гаразд! Усе буде Україна!»

Як справедливо і правдиво зазначила  в коментарі  під цим посиланням одна з наших співвітчизниць, «лише наші українки можуть так гарно співати, бути красивими, жіночними й водночас такими сильними». Тож неодмінно все буде гаразд. Україна переможе!