Трагічна сторінка нашої історії припадає на 13 червня. Нинішнього року виповнюється 75 річниця однієї з наймасовіших депортацій цивільного населення з території Північної Буковини та Бессарабії. За інформацією чернівецьких науковців масштабна «операція» депортації «ворогів народу» обговорювалася 8 червня 1941 року на об'єднаному засіданні бюро Чернівецького обкому КП(б)У та облвиконкому. Відтак у ніч з 12 на 13 червня вивезено 2279 сімей (7720 осіб).
Як зазначає науковець Василь Бойчук, репресивна сталінська машина була спрямована в першу чергу на людей розумних і заможних. Соціально небезпечними елементами оголошувалися всі колишні службовці, які працювали в органах виконавчої влади Румунії (з листопада 1918 року до 28 червня 1940 року Північна Буковина і Бессарабія входили до складу королівської Румунії), громадські активісти, члени партій, церковнослужителі, підприємці. За даними чернівецьких науковців, які дослідили архівні матеріали, на території Чернівецької області в 40-х роках минулого століття проживало 1553 сім'ї колишніх активних членів «нерадянських політичних партій» з кількістю членів сімей 5115 осіб.
Депортації проходили у два етапи – перший відбувся 23 травня, другий – 13 червня 1941 року. За даними науковців, основна маса депортованих у травні була з Садгірського, Чернівецького, Глибоцького та Сторожинецького районів.
Тільки у період передвоєнної «совєтизації» з Північної Буковини та Бессарабії було репресовано і депортовано за облікованими архівними матеріалами понад 11 тисяч громадян. «Ворогів народу» депортували до Комі АРСР, Красноярського краю, Омської та Кіровської областей.
Репресіям і депортації піддалося не лише доросле населення, а й підлітки та малолітні діти. В арештантів влада конфіскувала все нажите важкою працею майно, а їх самих, цілими родинами, виселила на 20 років у сибірське заслання.
У товарняках для худоби спецпереселенців везли кілька тижнів: чоловіків у табори для військовополонених, жінок з дітьми на спецпоселення. Так для цих невинних людей розпочалася 20-річна епопея вигнання із тавром «ворогів народу». Спогади учасниці цих подій ми пропонуємо нашим читачам.
Чорний день і чорна ніч 13 червня
«Сьогодні 15 лютого – Стрітення Господнє, нашого Господа Ісуса Христа. 1992 рік. І хочу розпочати описувати про своє гірке дитинство», – цими словами розпочинає оповідь у товстелезному зошиті у вже вицвілу клітинку буковинка Садова Любов Юстинівна. І щось символічне є в тому початку – на Стрітення. Ніби долі завгодно, щоби зустрілися покоління наші, не перервалася нитка пам’яті, наш духовний зв’язок. Змінювалися чорнила в зошиті, але докладно, рівно лягала на сторінки оповідь – без перекреслень і плутанини. Грамотно, чітко викладено усе на папір – за нормальних умов, за такого світлого розуму, ким би могла стати ця жінка!?
Натомість не мала ні дитинства, ні змоги хоча би трохи вчитися – лише у тяжкій праці на комуністичний режим, котрий звів нанівець долю батьків і рідних, минули її дитячі та дівочі роки.
– Любове Юстинівно, чим же таким страшним налякав радянську владу ваш тато, ваша родина, що їх заарештували?
– Якби ж то хто пояснив тоді чи колись потім... Жили мої батьки у достатку. Мали власну землю, гарне господарство у своєму рідному селі. Тато, Юстин Лазарович Колодрівський народився 1908 року отут, де ми й зараз живемо, в селі Ржавинці на Заставнівщині у сім’ї селянина. Батько його помер, коли синові виповнилося лише 17 років, тож газдувати довелося по-чоловічому вже з юності. У 1934 році одружився з дівчиною із села Поляна Хотинського району – Софією Василівною Стрельчук 1914 року народження. Вона теж залишилася сиротою у свої 17 років, померла мати. 15 травня 1936 року у них народилася я.
Перед війною односельці обрали мого батька Юстина Колодрівського секретарем Ржавинецької примарії (сільської ради). Він був освіченою людиною і, вочевидь, вельми активним, бо навіть очолював регіональний осередок української громадської організації, часто їздив до Бухареста. Освіту здобував самотужки. Мав здібності до вивчення мов, румунською і німецькою розмовляв вільно. Мав дуже гарний каліграфічний почерк, у румунській армії служив штабним писарем, демобілізувався у чині молодшого офіцера.
Все у цій родині було добре. Здавалося, їхньому сімейному щастю нічого не загрожує. Та раптом біда смерчем увірвалася у сім’ю, скалічила долі, розкидала по світу…
– Ви пам’ятаєте той день, коли вас забрали з дому?
– Так. Це було на світанку 13 червня 1941 року. Озброєні енкаведисти увірвалися до хати, силоміць, прикладами заштовхали нас, напівсонних, до кузова вантажівки. Не дозволили з собою взяти нічого – ні харчів, ні одягу. З нашого села вивезли ще дві родини: сім’ю Бойчуків (двоє дорослих і одну дитину) і сім’ю Грушовських (двоє дорослих і троє дітей).
Привезли нас на залізничну станцію в село Вікно. А там народу – як море. Дозволили пройти кілька кроків із батьком, а потім забрали назавжди. Чоловіків завантажили в одні вагони, жінок з дітьми – в інші. Плач, ридання, крики, прокльони рвали душу.
Того дня я востаннє бачила свого батька. Що з ним сталося потім? Як склалося його життя? Де, коли і за яких обставин він загинув, мені не відомо і дотепер.
Тоді у нас на квартирі жила вчителька зі своїм сином. Вона знала про цей арешт заздалегідь. І якби попередила нас, і ми втекли тієї ночі з села на кілька днів, чи навіть годин, то врятувалися б від цього терору. Але доля розпорядилася по-іншому.
– Чому ж вона не допомогла?
– Перед цим мій батько два тижні працював на будівництві військового аеродрому в селі Лужани біля Чернівців, перевозив щебінь підводою. Але вранці 12 червня 1941 року йому вручили телефонограму: терміново викликали додому. Ніхто з односельців, які працювали разом з ним, такого сповіщення не отримував. Їдучи 40 кілометрів додому, батько мав би здогадатися про щось недобре. Але інтуїція йому нічого не підказала. Якби вчителька врятувала нас, то сама би потрапила в табори разом із маленьким синочком. Спасибі, ця жінка в останню хвилину кинула нам на машину пальто зі свого сина для мене. Навіщо, думали ми, адже зараз літо. А вона здогадувалася, що шлях нам на північ і надовго...
На баланді
– Везли нас під конвоєм у товарних вагонах. На станціях з відер давали по черпаку баланди і по гріночці хліба. У дорозі ми дізналися, що почалася війна.
Привезли нас спочатку в Омську область, в глухе село. Розселили в порожні хати по п’ять сімей до однієї кімнати. Господарів цього хутора також переселили – розкуркулили.
Їсти не було чого. Я ще з одним хлопчиком, Васильком Бойчуком ходила і випрошувала у місцевих людей, що залишилися, милостиню. Люди там теж бідували, але давали нам хто сухарика, хто картоплину. Підбирали на смітниках, що бачили – лушпиння з картоплі, голови з тюльки. Те їли, на тому жили.
Матерів наших одразу ж погнали до колгоспу. Влітку працювали вони на сінокосах, взимку молотили на току пшеницю. Вечорами приносили мами по пригорщі збіжжя, яке ми пекли на «буржуйці». Але хтось доповів про крадіжку, і жінок почали обшукувати.
Вовки були милосерднішими за людей
Багато дітей помирало. Не витримували довгої зими, тріскучих морозів. Ми перестали ходити селом, бо не було що вдягнути. На мені вже порвалася спідничка і сорочечка, що була ще з дому. Тоді мама роздобула десь мішок, і пошила мені з нього «сукню», пофарбувавши її соком бузини. Так у ній я і ходила.
Не було що їсти, не було в що одягнутися. Матері поскаржилися, що діти помирають від голоду. Тоді стали давати на кожну дитину по 0,5 літра обрату (перепущене через сепаратор молоко). Навесні ми ловили в колгоспних стодолах горобців, варили їх і їли.
Одного разу наприкінці зими моя мама ще з однією жінкою затрималися на роботі. Колгоспний тік був на околиці хутора, до перших хат — кілька кілометрів, а навкруги — тайга. Поверталися додому смерком. А ж раптом… вовки. Зграя взяла жінок у кільце. Від страху жінки попадали навколішки, молилися, плакали, прощалися з життям. Сіроманці не нападали і не відходили, сиділи і чекали. Здавалося, так тривало вічність. Над ранок вовки зникли так само раптово, як і з’явилися. Вже потім місцеві жителі пояснили, що вовки гуляли «весілля». Можливо, вовчиця пожаліла жінок і не напала, а може, Господь їм подарував друге життя для нових випробувань?
«Безштанна команда»
Влітку 1942 року у цих краях була дуже велика повінь. Усіх спецпереселенців перевезли в Тюменську область, Ханти-Мансійський округ, Самаровський район, село Ситомино. У цьому селі нас розквартирували. Жили ми в хаті з одним злим дідом і його донькою.
– Ви були шестирічною дівчинкою, але так усе запам’ятали?
– Навколо усе було таке несподіване, несхоже на те, що я бачила вдома. Та й життя раптом стало жахливим. Досі я не знала голоду, не знала, як це: не мати що їсти, взутися, вбратися у такий холод. Тяжко дуже було, тому й усе так запам’яталося.
Ситомино розташоване на річці Об. По обидва береги – тайга. Мати працювала в рибтресті, а мене віддали у дитячий садок. Я була дуже худенька та ще й у платті з мішковини.
Тоді ввели карткову систему. Людина, яка працювала, отримувала 700 грам хліба, на дитину давали 400 грам, а тим, хто не працював, – 300 грам. На дітей раз на місяць давали також 400 грам масла.
Узимку мама працювала на валці лісу по пояс у снігу. А також заготовляла на літо у погрібах лід для зберігання риби.
Одного разу до рибтресту прийшла завідуюча лікарнею і попросила директора, щоб той дозволив їй взяти на роботу двох жінок — прачку і санітарку. Лікарка обрала мою маму Софію Колодрівську санітаркою, а ще одну жінку — прачкою.
У лікарні розмістився шпиталь, де лікували важкопоранених. Щоранку начмед з ваткою в пальцях здійснював обхід палат, влаштовував показову дегустацію чистоти. Витирав каркаси ліжок, тумбочки, підвіконня, підлогу… Але вата щоразу залишалася білосніжною. За таке старанне виконання обов’язків мою маму взяли в лікарню кухарем.
Ми оселилася при лікарні. Стало легше жити — хоч би їсти було що. Але не довго тривало це щастя. Перевіряльники дізналися, що їжу пораненим готує «ворог народу», а це, мовляв, неприпустимо, то ж маму знову спровадили на роботу до рибтресту.
– Тобто, постійно давали зрозуміти, що ви люди другого сорту, не такі, як інші?
– Так. Може б місцеві і хотіли нам допомогти, та й допомагали чим могли. Але ж і вони жили в страху. Влада домоглася, чого хотіла, – залякала людей, тримала їх у покорі.
Восени 1943 року я пішла у перший клас. У школі не було ні зошитів, ні ручок, ні чорнила. Писали ми, хто на чому міг – на березовій корі, на клаптиках старих газет. Замість чорнила використовували сік брусниці. Місцеві діти знущалися з переселенців, дражнилися, називали нас «безштанною командою». У нас і справді не було елементарного, навіть білизни. Моєю формою було платя з мішковини, валянки і перешита із старого маминого піджака куртка.
Лише наприкінці 1944 року спецпереселенцям дозволили написати додому листи. Усі дуже зраділи, бо ми не знали, як там вдома, а наші родичі не мали жодної вісточки від нас. Вони думали, що ми давно повмирали на чужині.
Втеча
Восени 1946 року я пішла у третій клас. Тоді ж приїхав відвідати нас з Буковини дід Василь Стрельчук, мамин батько. Це було в середині жовтня. Пароплав робив останній у цьому році рейс. Річка Об замерзала, і на півроку припинялася навігація.
Дід приїхав, аби забрати мене з висилки додому. Їхати з дідом, якого я майже не пам’ятала, мені не хотілося. Я звикла бути з мамою і не могла розлучитися з нею. На пароплаві я сильно плакала. Схопилася за мамину шию і не відпускала її. Мама вмовляла мене поїхати. Так за сльозами і прощаннями ми не зчулися, як на пароплаві підняли трап, і корабель відплив на середину річки. Виникла складна ситуація. Моя мама не збиралася їхати, тим більше тікати. За п’ять років висилки ми сяк-так обжилися, звикли до нового місця. Та й речей ми не взяли з собою, навіть гроші залишилися в хаті.
Важко нам довелося на пароплаві. Маму на кожній пристані шукала міліція. Дід підплачував капітану, і її прикидали вугіллям, ховали в трюмі. Так ми за 18 діб дісталися до Тюмені. Потім на товарняку сім діб добиралися до Москви. У Москві у нас закінчилися гроші. Не було за що купити квитки. Не мали грошей навіть на гріночку хліба. Мама мені тоді сказала, щоб я йшла і просила хоча б собі попоїсти. На вокзалі тоді було дуже багато мобілізованих солдат. Вони й урятували нас від голодної смерті.
На вокзалі ми познайомилися із жінкою, яка їхала з сином до Новоселиці. Вона дала нам грошей на квитки, а ми допомогли перевезти її багаж.
Повернулися – цілували поріг
Так дісталися ми нарешті додому. Жили ми в дідовій хаті в селі Поляна Хотинського району. Крім нас і діда Василя, в хаті ще жив мамин брат з дружиною і дітьми. 1946-й рік на Буковині був неврожайним. Спека вбила усе, що вродило, починався голод. У нас постійно були сварки через нестатки. Мама влаштувалася на роботу в кафе, а я пішла до школи, в третій клас. Узимку було ще сяк-так, а на весні голод постукав у кожну хату. Ми стали «зайвими ротами» і переїхали до села Ржавинці, звідки був родом мій батько. Тут ми мали свій город і хату. Але жити до себе нас забрала мамина вінчальна матка (рідна сестра моєї баби по маминій лінії).
У матки Ліпи я пасла корову, а мама працювала у колгоспі. У мене було дуже багато роботи. Через обід я мусила наносити води, щоб увечері полити город (була страшенна посуха), нарвати корові бур’яну та ще поратись по господарству. Але восени і для тітчиної сім’ї ми стали тягарем. Перейшли до своєї хати. Тут нам було добре, хоч і жили напівголодні і холодні (не мали заготовлених на зиму дров), але нікому не заважали. Та наше щастя було недовгим. Прийшла звістка про те, що спецпереселенців, які повтікали з Сибіру, знову забирають на заслання.
Мама втекла до родичів у село Поляну і там переховувалася. А я у свої 12 років залишилася без тата і мами одна однісінька. Влітку носила дрова з лісу на плечах, таких худюсіньких, нещасних. Бувало, зимою бракувало дров, то тут, де ми живемо зараз, був великий ще панський сад. Я йшла в сад і рубала сирий крак, і тим робила в хаті тепло. А їсти теж не було нічого, крім муки кукурудзяної і картоплі. Спала я на вереточці з клоччя, накривалася куфайкою маминою, і в тій же куфайці й чоловічих маминих черевиках ходила до школи. Кожної суботи бігла навпростець лісом, щоб побачитися з мамою. Вона мене купала, розчісувала волосся, давала щось добренького попоїсти, і я зі сльозами на очах і тугою в душі йшла назад в самотність. Так тривало десять місяців. Прийшла весна. Добрі люди допомогли мені засіяти город.
Останній раз я була у мами за тиждень до Зелених Свят 1948 року. Мама сказала, щоб я не приходила у Зелену суботу, а прибрала в хаті, адже у нашому селі престольне свято – Храм, усі люди святкують.
Я сиділа на порозі, дивлюся, йде до мене двоюрідна сестричка Ліда з села Поляни, у них переховувалася моя мама. Я зраділа, що вона прийшла. Сестричка сіла і каже: «Любко, твою маму міліція забрала від нас у п’ятницю».
Згодом я дізналася, що моя мама у тюрмі в Чернівцях, і два рази на тиждень можна носити їй передачі.
Тюрми в Чернівцях переповнені
Крім кукурудзи у мене нічого не було. Я продавала зерно і на ті копійки купувала мамі хліб, булочку, грудочку масла, цукерок. Ходила я в тюрму два рази на тиждень. Боса, пішки, бо тоді ще не ходив транспорт з села до міста.
– Як же ви діставалися до тої тюрми, як знаходили, куди передачі передавати, адже були зовсім ще малою? Хіба пускали туди дітей?
– Для людей це страшне місце, на жаль, тоді стало звичним. Сталінський режим багатьох людей кинув до тюрем. Усі знали, що більшість засуджених ні в чому не винні, поневіряються ні за що. Спочатку мене до тюрми проводжав дядько, а потім я домовлялася з жінкою, яка ходила до сина в лікарню. Вставали ми удосвіта в чотири години ранку і лісом, навпростець через Чорнівку, ішли до Чернівців. Одного разу, пам’ятаю, черга до тюрми була дуже велика, сонце пригріло, і я знепритомніла. Коли отямилася, то вже було пізно – передачі вже не приймали. Сувора наглядачка, якій я було спробувала передати таки заявку на передачу, сердито порвала мій дорогоцінний аркуш і жбурнула обривки мені в лице. Цього вечора я тинялася попід плотами в Садгорі, аж поки на ніч не взяли мене добрі люди.
Сирота не має дитинства – вона мусить працювати
Восени 1948 року прийняли мене до себе чужі люди. Робила найтяжчу роботу, була за наймичку. Крім того, хазяйка заборонила мені відвідувати маму в тюрмі.
Навесні 1949 року надійшов лист від мами з табору. Її засудили на шість років за втечу і доправили в Унженський виправно-трудовий табір у Горьковській області. Відтоді ми з мамою тільки листувалися.
Відбувати тюремний термін разом із жінками-вбивцями і злодіями для невинної людини — смертельна небезпека. Жінки-урки набагато жорстокіші за чоловіків. Та й робота тут була ще важча, аніж на засланні. Ув’язнені пиляли ліс, працювали на пилорамах, виготовляли шпали, заготовляли дрова для Москви. Хто не виробляв норми, не отримував тюремної баланди.
Часто згадувала я маму. Сумувала за нею, за материнською любов’ю, ласкою. Та не було у мене такої втіхи. Ніхто ніколи не турбувався про мене, не пожалів мене, не порадив чогось доброго.
21 листопада 1953 року я вийшла заміж за такого ж сироту, як і я (мати мого нареченого померла в голод 47-го року). Ще й мав мій Міша купу молодших братів і сестер, яких мусив доглядати. Але вже разом нам не було так скрутно.
– Яка подальша доля вашої мами?
– Ми постійно листувалися. Того ж 1953 року її випустили з табору. Але ще довгих п’ять років вона мусила поневірятися Сибіром серед тисяч таких, як і вона спецпереселенців. Повернутися додому було мало надії. Але знайшовся один шлях. Виїхати із Сибіру можна було, лише змінивши прізвище. Зустрівся добрий чоловік, німець за національністю на прізвище Уріх. У 1956 році оформили шлюб, зробили документи і після кількох років спільного життя розлучилися з миром: він перебрався до своєї німецької общини на Поволжя, а моя мама нарешті мала змогу повернутися на Буковину.
Решту віку моя мама прожила на ліках. Роки репресій, в’язниць і таборів вкоротили їй життя. Померла вона 7 листопада 1985 року, так і не дізнавшись, за що їй знівечили життя.
Орест ГОРЯНСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»
ДОВІДКА «УК»
Депортація в травні-червні 1941 року
У травні-червні 1941 року сталінським режимом було проведено четверту масову операцію щодо виселення у глиб Радянського Союзу великих груп населення з територій, анексованих СРСР після початку Другої світової війни (Угода про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, або Пакт Молотова — Ріббентропа від 23 серпня 1939 року та Договір про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною, укладений між Третім Рейхом та Радянським Союзом 28 вересня1939 року).
Три перші операції в 1940 році проводилися на східних територіях довоєнної польської держави. Інтервал між третьою і четвертою операціями склав майже рік. За цей час відбулося приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Ці території, разом з приєднаними раніше західними областями України і Білорусії, склали зону депортації 1941 року, проведеної напередодні війни з Німеччиною.
Четверта хвиля депортації розпочалася на Західній Україні 22 травня, в Молдавії (Чернівецька та Ізмаїльська області УРСР) — в ніч з 12 на 13 червня, у Литві, Латвії та Естонії — 14 червня і в Західній Білорусії — в ніч з 19 на 20 червня 1941 року. Таким чином, на відміну від операцій 1940 року, операція 1941 року проводилася у різних регіонах «зони пакту» не одночасно. Це була складніша операція, ніж кожна з трьох попередніх, хоча і поступалася за кількістю депортованих. Основною відмінністю від операцій 1940 року була диференціація правового статусу різних категорій осіб, що висилалися. Зважаючи на отриманий статус, депортовані отримували різні види репресій.
У кожній з операцій 1940 року статус переселенців був однорідним: спецпереселенці-осадники і спецпереселенці-біженці (перша і третя операції). Цих переселенців із західних областей УРСР і БРСР розподіляли в ізольовані спецселища НКВС, а адміністративно-висланих (друга операція) розселяли під нагляд НКВС у казахстанських колгоспах, радгоспах і робочих поселеннях.
Згідно з «Директивою НКВС СРСР про виселення соціально ворожого елементу з республік Прибалтики, Західної України, Західної Білорусії та Молдавії» у травні-червні 1941 року виселенню підлягали такі категорії осіб:
1) учасники контрреволюційних партій і антирадянських націоналістичних організацій;
2) колишні жандарми, охоронці, керівний склад поліції, в'язниць, а також рядові поліцейські і тюремники при наявності компрометуючих документів;
3) поміщики, великі торговці, фабриканти і чиновники буржуазних державних апаратів;
4) колишні офіцери і білогвардійці, зокрема офіцери царської армії і офіцери, які служили в територіальних корпусах Червоної Армії (утворених з частин і з'єднань колишніх національних армій незалежних держав Литви, Латвії та Естонії після їх включення до складу СРСР);
5) кримінальні елементи;
6) повії;
7) члени сімей осіб, врахованих у пунктах 1-4;
8) члени сімей учасників контрреволюційних націоналістичних організацій, глави яких засуджені до вищої міри покарання;
9) особи, які втекли з колишньої Польщі і відмовилися приймати радянське громадянство;
10) особи, які прибули з Німеччини під час репатріації, а також німці, зареєстровані на виїзд, які відмовилися виїхати до Німеччини.
Згідно з архівними документами, особи категорій 1-4 (в основному «глави сімей») і категорії 10 були направлені до таборів військовополонених НКВС СРСР (Козельщанський, Путивльський, Старобільський і Юхновський), особи категорій 6-9 (в основному «члени сімей») — на поселення терміном 20 років в Казахську РСР, Комі АРСР, Алтайський і Красноярський краї, Кіровську, Омську і Новосибірську області в якості спецпереселенців, а кримінальні елементи в підрозділи виправно-трудових установ ГУЛАГу.
Усі 10 категорій депортованих, які підпадали під три види репресій, були повністю представлені тільки серед висланих з Прибалтійських республік (причому серед депортованих з Естонії не було повій, або вони були враховані в категорії кримінальних елементів). Серед висланих з інших регіонів були:
♦ з Молдавії (Чернівецька та Ізмаїльсьа області УРСР) — тільки «глави сімей» (яких вивозили в табори військовополонених) та члени їхніх сімей (спецпереселенці);
♦ із західних областей УРСР — тільки «члени сімей» (спецпереселенці), без глав сімей;
♦ із західних областей БРСР - «члени сімей» (спецпереселенці), а також «глави сімей», яких відправляли на заслання разом з сім'ями.