В історії будь-якого народу є дати і події, які складають основу його історичної пам’яті та національної гордості. Для нас такою знаковою віхою була і залишається Перемога у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років. Хоча… За показними урочистостями з нагоди чергової дати з цього приводу, за гучними реляціями і гаслами на кшталт «Ніщо не забуте, ніхто не забутий!» іноді втрачаємо важливі подробиці історії воєнної пори. Ні, не глобальні, звитяжно-переможні (вони завжди на видноті і в центрі уваги істориків), а локальні, які стосуються лише окремої родини чи навіть однієї людини. Вони маловідомі, але такі важкі і пекельно-болючі.
Згадаємо Бабин Яр і не тільки
Ми рідко згадуємо, а ще рідше розказуємо нашим дітям-онукам про страшні митарства у роки війни і нелюдські страждання у фашистському рабстві тисяч і тисяч їхніх однолітків — малолітніх в’язнів, про масові знищення мільйонів людей у таборах смерті. Мовляв, навіщо травмувати дитячу психіку? А даремно.
Але — ніщо не забуто. Наприкінці червня Президент Віктор Янукович підписав розпорядження № 207/2013-рп «Про відзначення 25-ї річниці організаційного об’єднання громадського руху колишніх малолітніх в’язнів нацизму». Урядом доручено Державній службі з питань інвалідів та ветеранів підготувати план заходів з підготовки та відзначення цієї дати, який нещодавно затверджено.
— Службі та деяким іншим центральним органам виконавчої влади планом передбачено виконати низку завдань, — розповідає перший заступник голови Державної служби з питань інвалідів та ветеранів Володимир Сіроштан. — Серед них, зокрема, надання підтримки Українській спілці в’язнів-жертв нацизму у підготовці та проведенні у Києві 12–13 вересня 2013 року тематичної міжнародної конференції, жалобної церемонії на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», урочистого зібрання представників громадського об’єднання ветеранів колишніх малолітніх в’язнів нацизму.
«Суспільної амнезії» не повинно бути!
Всеукраїнську громадську організацію ветеранів Української спілки в’язнів — жертв нацизму очолює Маркіян Демидов. Він, як кажуть, стояв біля витоків її формування та брав безпосередню участь у цьому процесі. Сам лідер громадського ветеранського об’єднання, інші активісти вирізняються особливою наполегливістю та небайдужістю у своїй діяльності. Зокрема, працюючи у складі Громадської ради при Державній службі з питань інвалідів та ветеранів. А 25-річчя організаційного об’єднання громадського руху колишніх малолітніх в’язнів нацизму — визначна дата, яка не випадково відзначається на високому державному рівні.
Маркіян Дмитрович — неординарна і надзвичайно цікава людина, знана в Україні особистість. Попри свій поважний вік (восени йому виповниться 78), його невичерпному оптимізму та наполегливості можуть позаздрити і молоді. Він має заслужений авторитет у ветеранській спільноті, повагу керівництва та працівників Служби. А ще в Маркіяна Дмитровича непроста біографія. Що таке фашистське рабство, знає не з чуток, а сам побував у тому пеклі.
— Без перебільшення, про нього можна книжки писати, — зазначає Володимир Сіроштан. І додає: — Такі, як Маркіян Дмитрович, багато чого можуть нам повідати і навчити. Ми не повинні забувати про таких людей.
На переконання Володимира Григоровича, в жодному разі не можна погодитися із закидами про те, що пора забути деякі страшні сторінки вітчизняної історії, зосередитися на сьогоденні. Навіщо, мовляв, жити вчорашніми жахіттями, якщо сьогодні в Україні є що їсти-пити і мирне небо над головою? Та не лише як нинішній керівник Служби, але, передусім, як людина мій співрозмовник категорично заперечує «суспільну амнезію». Пам’ять — категорія нетлінна і вічна. Вона проникливо споглядає із пожовклих фронтових фотографій наших предків. Ми ще маємо щастя спілкуватися з представниками вже нечисленної когорти колишніх воїнів-фронтовиків, тих, хто кував Перемогу над ворогом у тилу. Саме пам’ять людська (або найвищий її рівень — пам’ять серця) не дає стертися, потьмяніти жодній героїчній сторінці історії Перемоги нашого народу над нацизмом та фашизмом.
— Моя особиста небайдужість до цієї теми пов’язана ще й з тим, що мої обидва діди воювали на фронті. А тато та мама в юному віці були вивезені і поневірялися на оборонних підприємствах нацистського рейху, — розповідає Володимир Сіроштан.
Подумав у цю мить, що саме таке його сприйняття теми пам’яті про наше минуле повністю збігається з одним із трьох головних завдань Державної служби з питань інвалідів та ветеранів. Воно полягає у здійсненні заходів щодо увічнення пам’яті захисників Вітчизни та жертв воєн, участь у патріотичному вихованні громадян.
Але повернімося до розпорядження Президента України щодо відзначення 25-ї річниці організаційного об’єднання громадського руху колишніх малолітніх в’язнів нацизму, суспільно-політичного значення цієї події. В цьому контексті є нагода сказати про те, яка роль належить Українській спілці в’язнів — жертв нацизму у загальній системі діяльності та консолідації громадських об’єднань ветеранів, якими опікується Служба. Особливо з огляду на те, що вже третій рік наша держава перебуває у стані активних реформаторських перетворень. Зокрема, у напрямі створення громадянського суспільства. Сутність цієї важливої справи полягає у забезпеченні якомога ширшої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики. І чим більше громадських об’єднань, таких, як Українська спілка в’язнів — жертв нацизму, — з різними цілями, завданнями і напрямами діяльності, — братимуть участь у цьому загальнодержавному процесі, тим буде краще для спільної справи. Це аксіоматичне підгрунтя, на якому мають вибудовуватися всі якісні перетворення в нашому суспільстві.
Михайло КАМІНСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»